8.3
***
У кают-компанії займався світанок. Щоправда, за часом космопорту Онікса-6 ледь настала північ, проте змінювати типові налаштування Аріппи до місцевих реалій відвіданих систем було нераціонально.
Інтенсивність освітлення зростала, жовто-рожеве світло надавало приміщенню затишку і налаштовувало на новий день. Сем давно перестав реагувати на штучну зміну дня і ночі, завдяки якій пасажири та команда мали шанс пережити космічну подорож, зберігши розум і здоров’я, проте для Арістея Вовка це було новинкою.
– На патрульних кораблях світло завжди однакове, – зауважив він, неохоче підводячись з дивана, де мав необережність задрімати. – Що б ви не казали, та «Каселону» оснащено непогано.
«Я ніколи й не запевняв, що літаю на помийному відрі», – подумки скривився Сем і мстиво наказав «Зарі» запустити повну версію програми «Час 3.0».
Кондиціонер одразу перемкнувся в режим охолодження, з динаміків полився щебіт птахів, лампи мигнули і стінами побігли тіні, що імітували гойдання листя.
– Це що? – Арістей був здивований, а не вражений.
– Думаю, не те, до чого ви звикли зранку, – пробурмотів Сем. – «Заро», прибери фон.
– Ні, нехай буде!
Сана. Хто б сумнівався, що бляшанка і тут піде всупереч? Мабуть, стежить за всіма невідривно, ловлячи момент, щоб влаштувати ганьбу.
– Так, залиште цю… бутафорію, – несподівано підтримав її Вовк. – Це… хм… кумедно. Мірі сподобається. Імітація Землі?
– Аріппи. – Сем уже пошкодував, що вліз у все це.
У дверях з’явилася розпатлана зеленоволоса голова і сонно повідомила, що «Каселона» не зовсім дно, коли на ній є така круть.
За хвилину прибіг Мік. Погано приховуючи паніку, він висловив надію, що какофонія – не результат злому, і побажав більше ніколи не бачити і не чути цієї природи.
– Що з планшетом? – оскільки в тісній компанії не було сенсу нічого приховувати (та й хлопець розпатякав батькові та сестрі про «завдання» через десять секунд після його отримання), Сем говорив відкрито.
– Е-е-е… Працюю. – Мік відвів погляд, і стало ясно: його опухлі очі – наслідок сну, а не старанності.
Чи можна вимагати відповідальності від підлітка, Сем не знав. Сам він майже не пам’ятав себе в п’ятнадцять. Здається, вічність минула, та й нема чого особливо згадувати…
Юний Олександр Райс був звичайнісіньким. Навчався, гуляв із друзями, зустрічався з Вандою Сорен… Рвався на космофлот, марив далекими світами, уявляв, як повертається додому в променях слави, а Ванда витирає сльози щастя від довгоочікуваної зустрічі.
Строкова служба на Аріппі подвигів не віщувала, але з цим він змирився без проблем. Ванда зраділа його поверненню, нехай героєм Сем і не став. Вони побралися, коли обидва закінчили навчання на Елінді та повернулися на рідну Аріппу.
Цілий рік безмежного щастя – і все зникло того дня, коли Олександр і Ванда Райси ступили на борт круїзного лайнера «Селестина»…
– До обіду я його на атоми розберу, – присоромлений голос молодого Вовка вивів Сема з глибокої задуми. – А що зі сніданком? Автомат видає лай… кисіль якийсь болотяний.
– Заморожені продукти у трюмі. Використовуй, якщо є бажання.
– Я?! – Мік був приголомшений.
– Пропонуєш одягти фартух мені?
Хлопець помітно розгубився:
– Н-ні… Ну… Іноді людям подобається готувати.
– Він хоче сказати, що оскільки я майже двадцять років годував їх удома, то від мене шматок не відпаде, якщо в дорозі порцій стане на дві більше, – втрутився Арістей. – Так, Райсе, я – татусь із величезним досвідом домогосподарювання. Вас щось бентежить?
«А де ж мати Міри та Міка?» – ледь не випалив Сем, але схаменувся і вирішив: на сьогодні ліміт безтактних запитань вичерпано.
– Хочете поратися – будь ласка. – Він нізащо не визнав би, що пропозиція пілота його втішила. – Дати схему вантажного відсіку чи самі розберетеся?
– Ідіть відпочивати, Райсе. На вас дивитися страшно.
– То не дивіться, – огризнувся Сем і відчув себе невдячною свинюкою.
– Ну то не маячте перед очима. Щоб тримати все під контролем, не обов’язково виснажуватися. Знаю, заснути вам буде складно. Як щодо пігулки «Сондарсу»?
– Обійдусь.
– Ваше право. Якщо передумаєте, моя каюта поряд.
Не медпункт? Ну добре.
– «Сондарс» у нашої родини в пошані, – відповів на невисловлене запитання Арістей. – Щоправда, помочі від нього ніякої. Синтетична валеріана у солодкій оболонці. Ефект виражається в «як з’їси таблетку, то заспокоїшся», а не в реальній допомозі.
«Тобто Родас Торн не міг впасти через це у кому», – подумав Сем, а вголос нейтрально кинув:
– Врахую.
Поріг своєї каюти він переступав із побоюванням, проте жодних надприродних подій у кімнаті не відбувалося. Зламаний робот-прибиральник валявся в кутку, зіпсовані штани прикрашали кошик для сміття, покривало на ліжку не було зім’ятим, екран вимкнений, мишка в тому ж стані, в якому її залишив Сем, навіть клавіша «З», що запала, не вискочила назад.
«Примарилося», – вирішив він, розстібаючи сорочку.
Все через Онікс та його правила. А ще Нікал зі своїми бідами… І Вовки… Чи не сталося так, що їхні особисті проблеми наздогнали «Каселону»?
Крижаний душ і назад у рубку? Чи прислухатися до поради й відпочити? Повагавшись, Сем вибрав друге. Декілька годин сну погоди не зроблять, зате сил додасться і, якщо пощастить, з’являться свіжі ідеї.
За старою звичкою він акуратно склав покривало і розгладив подушку. Усміхнувся безглуздості цього ритуалу – пережитку давнього щасливого життя, важко сів на ліжко.
– «Заро», світло на мінімум. – Залишатись у повній темряві не хотілося. – Є нові листи?
Екран спалахнув, показуючи довжелезне послання від Нікала. Сем чесно намагався його читати, але вже на другому абзаці заплутався у брехливих фразах. Там було щось про Джеділея Сіна, лайсів, матір Алесани, університет на Рорайні… На перший погляд, пуста балаканина, але Сем наказав бортовому комп’ютеру помітити лист як непрочитаний і нагадати про нього пізніше.
Повіки опускалися самі собою, голова гула… Огидний стан. І не заснеш до пуття, тому що думок навалилося занадто багато, і не спати не вдасться – організм вимагає свою порцію сну, незважаючи ні на що.
– Гасі світло, «Заро», – неохоче вимовив Сем після пів години безуспішних спроб вирівняти дихання і лежати рівно.
Лампи вимкнулися одразу.
Мовчазна темрява обступила зусібіч, притиснула до ліжка, позбавила орієнтування… Вперше за два десятиліття, що віддаляли його від початкової школи, Сему стало моторошно через непроглядну темряву. Він почувався дитиною, у шафі якої сховався монстр. Занадто дорослою дитиною, щоб встати і переконатися у протилежному.
Легкий, майже невідчутний дотик до руки змусив його здригнутися. Серце пропустило удар, у мозку не залишилося жодної виразної фрази, крім: «Що за чортівня?!».
Дотик повторився. Знову. І знову.
Перш ніж Сем устиг повірити, що остаточно збожеволів, він вловив закономірність.
– Телеграфна абетка? – прошепотів у простір. – Її ж використовують лише на відсталих планетах! Що відбувається? Хто ти?
«Котя», – надійшла відповідь.
– Чого ти хочеш?
«Я реальна. Не ігноруй мене. Я допоможу тобі».
І Сем зрозумів, що встиг заснути. Це ж не могло відбуватися насправді?
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!