"Каселона". Шалений рейс

***

/«Каселона»/

Арістей дивився на миготіння показників життєдіяльності і думав про те, що навіть йому, дуже далекій від медицини людині, ясно: справи погані.

– І ти нічого не можеш зробити?

Леві, що покликала його до медпункту, похитала головою.

– Про «Оніксідрол» я вперше почула тут, на кораблі, – сказала тихо. – Якби у нас був галанет, спробувала б щось з’ясувати, а так… У мене немає ідей.

Вона дивилася винувато, хоча ніхто в цьому світі не посмів би їй нічим дорікнути. «Оніксідрол» – не пігулки від головного болю, а напрацювання Дослідницького центру, і Арт сумнівався, що про нього можна щось знайти в галанеті. Секретний препарат тому і називають секретним, що для непосвячених він – таємниця за сімома печатками. Однак колишня напарниця безжально докоряла собі за непоінформованість, і як її заспокоїти, Арістей не знав.

– Відпочинь, – порадив м’яко.

– Але Торн і цей… Кас! Вони ж помирають!

Хотілося притиснути її до грудей і сказати, що іноді варіантів просто немає, і не треба страждати, але Арт, як і раніше, зупинив себе. «Зрадниці Стар» дісталося багато бід. Вона вдавала, що все позаду, але підсвідомо трималася на відстані, як полохливе звірятко. Коли наближалися до неї, Леві починала нервувати і ховала погляд. Її пальці тремтіли, подих збивався, рухи ставали безладними. Вона ніби уособлювала вразливість, і спокійно спостерігати за нею не було сил.

Двері медпункту від’їхали. Тихий шум змусив Леві відсахнутись як від удару. Арт і сам здригнувся… Не з переляку – від її болю.

– Тату, там Райсу кінець, – байдуже оголосила Міра. – А Сана наче тоне.

– Що?! – Він не відразу зрозумів, що дочка не жартує.

– Вона каже, що пірнає, і просить не турбуватись, але в кіно пірнають не так. Думаю, тобі треба глянути самому.

– А Кас і Торн? – Леві остаточно розгубилась. – У сенсі, що з… з капітаном?

– Його лайс зжер. Ну, не всього… Як на мене, сам він із берега не повернеться. Не поспішай, тату. Нехай лайс втече якнайдалі.

«Лайс же в трюмі, їсть ГМО-зелень», – згадав Арт, переступаючи поріг.

Потім втямив: мова про представника місцевої фауни. Але лайси надзвичайно розумні, у зрілому віці тримаються далеко від людей. Отже, на Сема напало дитинча? Чи зграя?

– Мабуть, Сана все-таки тоне. – Міра бігла слідом. – Цікаво, як це – плавати?

Арістей обернувся і вказав на медпункт.

– Повернися.

– Навіщо, тату?

– Обнуліть біоконтролер. Здається, він нам знадобиться.

Арту дуже хотілося помилитись.

***

Чубчик ліз в очі. Енергійне махання головою не допомагало, і довелося відкинути волосся рукою. «Типово жіночим рухом», – як сказав би Мік. Він добре знався на теорії стосунків, а от для практики у нього не вистачало сміливості.

– Гей, подруго!

Міра проігнорувала окрик Матіаса, що став надто активним від того моменту, як її батько вийшов із медпункту.

– Тобі допомогти? – Вона спостерігала за смиканими рухами Леві і не розуміла, чому та нервується настільки сильно.

«Дякую, я впораюся сама», – очікувала почути у відповідь.

– Так, будь ласка, – прозвучало несподівано. – Принеси портативний діагност. Його Мік лагодив, залишив біля входу. А я поки що… я поки що запишу останні показники.

«Ти імітуватимеш зайнятість, лиш би не наближатися до Антеса», – легко розшифрувала Міра ухильність співрозмовниці.

– Нас незабаром знайдуть. – Вона вирішила, що Леві не завадить трохи добрих новин. – Пам’ятаєш Астіна Сіна? Мого давнього… е-е-е… друга. Я написала йому. Він стежить за нами і знає, куди ми поділися. Це питання часу.

– Стежить – у сенсі, Молодий Сін відстежує твого кей-кота? Мені шкода, але кей-кіт прямує на Аріадну і вже напевно покинув систему, а ми застрягли на Оніксі-12.

– Чому ти так вирішила?! – Міра спіймала себе на тому, що, з одного боку, готова танцювати від радості, а, з іншого, ось-ось заплаче від туги та розчарування.

– Про кота Сана казала. Їй якась знайома із космопорту написала. Коте Ріна. Ніколи не чула? Зліт того корабля ледь не відклали через кей-кота, що сховався на його борту, але про ситуацію склали рапорт за всіма правилами.

– Він Астін, а не «Молодий Сін»!

– Дай мені діагност, будь ласка.

«Підійди і візьми!» – але щось заважало кричати на Леві. Совість, можливо. Чи той факт, що батькові це по-справжньому не сподобалося б.

Міра пройшла повз незадоволеного життям Матіаса до шафки.

«І яка з цих штук мені треба?» – перед нею лежали три схожі один на одного прилади, жоден з яких і близько не нагадував діагности нового покоління з реклами.

Антес схопив Міру за широку штанину літніх штанів, із силою смикнув до себе.

– У твоїх інтересах поводитися смирно, подруго, бо підеш на нари разом із усіма, – заявив, посміхаючись.

Хіба не пристойна нагода стукнути його по руці?

– Та щоб тебе!.. Шалене стерво!

– Я не боюся завдавати болю. – Міра згребла в оберемок усі три апарати. – Як і ти. Не подобається таке ставлення, га?

Матіас скрипнув зубами від люті.

– Ви всі доживатимете свої дні на Оніксі-3, – процідив із ненавистю. – Я про це потурбуюсь. Мій батько – міністр!

– А нічого, що саме ми витягли тебе з ящика і з підгузка?

Антес підхопився з ліжка, брязнув наручниками.

– Як тільки я звільнюсь… – прошипів, плюючись. – Ось побачите!

– Що побачимо? Як ти ридатимеш на шиї у татуся? Упевнена, це покажуть на всіх каналах. Зробиш запис і розішлеш друзям.

– Жити набридло?! – крикнув він. – Спробуй-но підійди!

Міра без вагань зробила крок до нього.

– Ну і?..

Матіас ударив її в обличчя. Досить уміло як для матусиного синочка… І замахнувся знову.

Вона знала, що може вгатити його так, що він витратить половину сімейних заощаджень на дантистів, а другу – на пластичного хірурга. Міранель Вовк – не беззахисна ромашка, Астін Сін зацікавився нею не через гарні очі. Він бачив у ній рівню і ставився з повагою, тоді як Матіас – цвіль, виплекана у вищому товаристві.

Ухилитися, підчепити, а потім…

Але медичні штуки почали вислизати з рук, і Міра, злизавши кров з розбитої губи, відступила.

– Запам’ятай цей урок, подруго. Я не дозволю витирати об себе ноги.

Вона широко посміхнулася, продемонструвавши закривавлені зуби:

– Так, це було дуже пізнавально. Чисто для довідки: єдиний ідіот, що посмів мене вдарити, зараз стоїть у бляшанці біля ліжка своєї вбитої горем матусі.

– Рот закрий, погань! – Антес рвонувся до Міри і зашипів, коли наручники вп’ялися в зап’ястя.

– Обіцяю, ти ніколи не забудеш Онікс-12. І раджу не ходити до загального санвузла.

– Чому це? – єхидно уточнив він.

– Там зручно розчленовувати трупи. Можу не встояти перед спокусою.

– Сучка!

– Я навчу тебе доброти, Матіасе. – Міра щирилась і не звертала уваги на кров, що капала з підборіддя на сорочку. – Ти ніколи вже не станеш таким, як був. Досить нити, Леві. Обіцяю, у медпункті він не помре. І на «Каселоні» також. Мені подобається цей корабель, не хочу, щоб на ньому завелися злі духи. А, ти щодо діагностів… Тримай. Вибирай, який із них… о, це набір. Тобі видніше. Не лізь до мене зі своєю аптечкою! Спочатку я покажу цю «красу» татові, Райсу, Сані та Міку. Сподіваюся, коли вони закінчать із нашим другом Антесом, він ще буде при своєму розумі й оцінить мою особисту фантазію.

Матіас сипав погрозами й далі, але Міра бачила: йому страшно.

Вона вийшла в коридор, наспівуючи дитячу пісеньку про маленьких лайсів. У голові миготіли ідеї одна яскравіша за іншу. Онікс-12 багатий на пригоди, уяві є де розгулятися. Проте душа вимагала примітиву… Може, час поступитися інстинктам?..