16.3
***
Коли після п’яти хвилин безперервного стукоту в двері Сем не отримав жодного відгуку, довелося скористатися своїм не надто ввічливим правом власника і наказати бортовому комп’ютеру відімкнути замок.
– Ти зовсім зрушений, дядьку? – розлютилася Міра, спіймана на підслуховуванні. – Це приватна територія!
Сперечатися з нею, переконувати або вмовляти Сем не збирався. Тим паче, прийшов він до іншого мешканця кімнати – Міка, що безуспішно зображав деталь інтер’єру в дальньому кутку.
– Гей, хлопче!
– Я нічого йому не давав! – одразу почав виправдовуватися той. – Це вона махала патлами!
– Я?! – аж заверещала Міра. – У мене коротке волосся! Я не ношу ніяких шпильок! Це на тобі повно дротів, ти, брутал-недоросток!
Сем перевів подих.
– Добре, – сказав спокійно. – Досить. Мені не цікаво, хто з вас винний.
– Він! Гальмо боягузливе!
– Вона! Дурепа безмозка!
– Тихо!
Крик не подіяв – брат із сестрою загаласували ще голосніше, звинувачуючи одне одного. Мік був упевнений, що саме впущена шпилька Міри відкрила наручники Каса, Міра – що звільнитися злочинцеві допомогла скріпка, яку Мік використовував замість бігунка блискавки на куртці.
– Я до нього не наближалася! Це тебе схопили, бевзю!
– Через тебе, пуста довбешко!
Сем відчув, що ось-ось оскаженіє.
– Ви заходили до затриманого? – оманливо мирним тоном запитав він, погойдуючись на п’ятах і мріючи повернутися в минуле, щоб відмовити себе від відвідування системи Онікса. – Навіщо?
– Просто подивитися, – буркнула Міра, обманута браком агресії в голосі Сема. – Подумаєш, зазирнули на секунду… Він точнісінько як показували в новинах! Але цей недоумок, – вона стукнула брата ногою по гомілці, – помітив у нього щось типу бластера і побіг перевірити. Даніал збив його з ніг, підтяг до себе і зняв скріпку, каблучку, оту дротину кручену з шиї, кепку, пружини…
– Які ще пружини? Та байдуже. У Каса був бластер?
– Ні. Тату офігенне. Теж таке хочу, але щоб з метеликами і мерехтіло.
«Кас відпустив Міка живим», – із полегшенням подумав Сем, хоча охоче прибив би паршивця сам.
– Чому не покликали на допомогу? – Уникати лайки було важко, проте він тримався щосили.
– Ми замкнули двері й пішли шукати тата. – Міра явно не відчувала каяття. – Мік у медпункт і на кухню, а я в трюм. Це ти винен! Ти чіплявся до Сани! Ти показав мені шоколад! От нащо?! Через тебе я забула, чого туди прийшла! А коли Мік повернувся на поверх, Даніал уже стояв у коридорі. Ще й Леві вилізла так невчасно… Вона завжди наражається!
«Я повинен промовчати», – Сем зціпив зуби, пересилюючи напад гніву. Ситуація напружена, конфлікт із дітьми невиправданий. Та й виховувати їх має батько.
Або Онікс-3.
– Гаразд.
– Гаразд?! – Юні Вовки безперечно чекали чогось серйознішого.
– Гаразд, – повторив Сем. – Сидіть тихо і не висовуйтесь. Автомат комбікормів повний, вода є. Якщо я не побачу і не почую вас щонайменше добу, ми забудемо цю історію. Все зрозуміло?
– А… – почала протестувати Міра.
– Жодних обговорень. Так чи ні?
Обидва винуватці неохоче кивнули, висловлюючи згоду.
«Треба б замкнути їх на тиждень», – сяйнула запізніла думка.
А що, ідея непогана… Шкода, угоду вже укладено, і добре, що однією загадкою поменшало.
Потім Сем помітив на столі планшет професора Торна зі знятою кришкою.
– Працює? – запитав, підозрюючи, що доля всерйоз зненавиділа «Каселону».
Мік тремтячими руками приладнав панель на місце:
– Це я так… Перевіряв дещо… – Було видно, що це брехня. – До речі, батарея сідає.
– Неважливо. У вас доба, ясно? Зверни увагу: я можу заблокувати вам двері навіки, тому не раджу махлювати.
Сема запевнили, що у шкодливих брата з сестрою і гадки не було обманювати. Чесно-чесно, все як домовлялися. Покарання цілком прийнятне.
«Покарання? Я не хочу, щоб ви лізли під кулі, дітлахи», – Сем посміхнувся, почуваючись старим космічним вовком, і забрав у Міка планшет.
– Усе скопіювали?
– Ще б пак!
– За кого ти нас маєш, дядьку?
Невже правда? Ну хоч щось.
Сем, неймовірним зусиллям волі зберігаючи незворушність, переступив поріг і не відмовив собі в задоволенні штовхнути двері сильніше, ніж вимагалося.
«Ти теж бачиш це божевілля, Катю-Котю?» – проте розмірковувати про примар та іншу небувальщину зовсім не хотілося.
Він зробив крок убік і завмер. Каюта, де Даніал Кас тримав заручників, була поруч.
Сем міг бачити і самого злочинця, що дивився на нього з відвертою цікавістю; і Арістея в залитій кров’ю білій сорочці, що не зводив очей з Каса; і Леві, яка без особливих успіхів намагалася з’єднати одноразовий шприц і голку.
«От би мені бластер…» – як завжди недоречно захникав внутрішній голос. Сем відмахнувся від нього як від настирливої комашки. Сенс мріяти про нездійсненне? З тим самим успіхом можна сподіватися, що загарбника раптом розіб’є параліч. Та й бластер – не та зброя, з якої гатять у замкненому просторі. Вистачило б навіть найслабшого портативного паралізатора… Але це було зі сфери фантастики.
«Каселона» – маленький перевізник, що ледве зводить кінці з кінцями, а не військовий корабель. Іграшки на кшталт кишенькових паралізаторів надто дорогі, до того ж досі вбудований захист «Зірниці» жодного разу не підводив. Якщо точніше, досі на корабель не замахувався ніхто, крім портової шпани, Міка і професора Торна.
Ну а бойова зброя – зовсім інша історія. Отримати на неї дозвіл Сем зумів би без проблем – на деяких планетах до таких запитів ставилися вкрай лояльно. Але бюрократична тяганина, якою супроводжувався приліт і відліт озброєного зорельота в кожному більш-менш пристойному космопорту, відбивала бажання мілітаризуватися.
– Проходьте, Райсе. – Даніал помітив роздуми Сема і махнув пістолетом, запрошуючи опонента в каюту. – Скажу відверто: я не маю причин вам шкодити. Допоможімо один одному, а потім розійдемося навіки.
«Хтось – в утилізатор, а хтось – у щасливе заможне життя?» – Сем, не вагаючись, перетнув коридор.
– Що вам потрібно? – запитав, приховуючи хвилювання.
– Приблизно дві доби співпраці. Ви зміните курс і попрямуєте до Онікса-12. Сідати не треба. Ми з хлопцем, якого ви вже, напевно, впізнали, спустимося на планету в рятувальній шлюпці.
– І?..
– І на цьому наше знайомство закінчиться. Погодьтеся, ви нічого не втрачаєте.
– Окрім шлюпки вартістю як третина корабля і безневинної людини, яка не витримає екстремальних умов спуску, – насупився Сем, змушуючи себе відвести погляд від пальців Даніала, що мали сліди неоднократних переломів, але тримали пістолет чіпко і впевнено. – Дуже вигідний план.
– Страхова компанія відшкодує збитки, – наполягав загарбник.
– Страховики дадуть і запасного Матіаса Антеса?
Даніал Кас покрутив зброю і криво посміхнувся:
– У вас є інша пропозиція? До речі, щоб ви знали, я врятував хлопцеві життя, коли забрав його з тої їхньої нарковечірки і поставив крапельницю з детоксикантами.
– Лікарня теж врятувала б. – Сем розумів, що ступає на небезпечну стежину. – Шлюпку ви отримаєте, заручника – ні.
– По-вашому, ми на базарі? Вибачте за прямоту, Райсе, але торгуватись я не збираюся. Мої вимоги прості. Відвезете нас із Антесом на Онікс-12 – отримаєте своїх людей цілими та неушкодженими.
– А якщо ні?
Кас перекинув зброю з правої руки в ліву і, ніби граючись, направив на бранців.
– Вам не пощастило двічі, – відповів неквапливо. – Почнете викручуватись – і хтось із них стане наочним прикладом того, що я абсолютно серйозний. Можу заспокоїти: дівчина навряд чи постраждає. А в копа я вистрілю без проблем. Не вірите? Галанет в поміч. На мені стільки трупів, що одним більше, одним менше…
«Я не хочу перевіряти, чи це блеф, чи стратегія», – Сем збирався з думками, щоб викласти свій варіант угоди. Він сподівався, що Даніал прислухається до здорового глузду. Зрештою, зараз усі в одному човні.
– Чотири, – несподівано оголосив динамік. – Ліліана Евгенія, професорка економіки з Дослідницького центру на Оніксі-2; Айдар Ліл, лаборант Кафедри теорії тераформації, також із Центру; Енді Сандерс, конвоїр із «Селестини»; та Огаст Марш – пілот «Зірки Т», викраденої вами на Оніксі-6.
«Сана», – одразу здогадався Сем.
Даніал Кас навідріз відмовився розмовляти у її присутності, тому бляшанка й носа не показувала на пасажирському поверсі. Але, схоже, триматися осторонь не збиралася.
– Це кіборг? – Кас швидко вловлював нюанси. – Він прямо підключений до системи? Негайно вимкніть його!
– Кіборгу, вимкнись, – втомлено відгукнувся Сем, почуваючись досить неоднозначно. З одного боку, те, що хтось іще з першого погляду впізнав у Сані бляшанку, обнадіювало. А з іншого… Краще б злочинець помилися. – І замовкни.
Загарбник задоволено кивнув:
– Упевнений, ми спрацюємось.
– Команду прийнято до виконання, – слухняно відрапортував динамік. – Піп-піп-піп-пі-і-і… Все, вимкнулась. Якщо цирк закінчено, перерахуємо трупи?
«У мене на кораблі розумний кіборг?» – Сема охопила абсолютно маячлива ідея.
Звичайно ж, це неможливо. Залізякою управляє програма, вирощене в лабораторії тіло не здатне ні думати, ні відчувати. Воно не має свідомості. Порожня оболонка плюс трохи техніки – і мертвяк готовий до обслуговування тих, кому обридли люди.
– За дурня мене маєте? – Приємне обличчя Каса спотворилось від люті. – Назвіть ключове слово і приберіть кіборга! Зараз же!
– Боюся вас розчарувати, але Сана – людина. Не найкраща, та все ж…
– Навіть ви в це не вірите!
– Не вірю, – зітхнув Сем. – А світ вірить. Змиріться.
– Тобі можна сумніватися, капітане, – запевнив динамік.
Кас довгим поглядом зміряв камеру, що блимала в коридорі і навіть заглядала у відкриту каюту.
– Чому? – спитав, недбало крутячи пістолет.
Ці короткі рухи тривожили більше, ніж пряма загроза. Сем не сумнівався: за потреби Даніал вистрілить без роздумів. Можливо, навіть промахнеться.
Або ні.
– Бо він хамло, – тепер звучав не стандартний голос комп’ютера, а сама Сана. – І впертий як осел. Коли щось надумає, переконати його нереально. Довго ще перемиватимете мені кістки? Пропоную повернутися до трупів. Їх у вас чотири, причому якщо перші два вбивства надто неправдоподібні навіть для Онікса та його кумедної системи правосуддя, то третє записано на камеру відеоспостереження, а четверте схоже на ненавмисне. Але вбивати ви вмієте, не сперечаюсь. Отже…
– Вимкніть звук, – жорстко наказав Кас.
Сем не знайшов поважну причину, щоб заперечити, і стало тихо-тихо, лише важке дихання Арістея порушувало ілюзію спокою.
– Ну? – наполягав Даніал.
– Є одна проблема. – Майже безнадійна спроба, та все ж це краще, ніж нічого. – Я її вирішити не можу. Зумієте – честь вам, хвала і Онікс-12.
– Яка?
«Я нічого не втрачаю», – подумав Сем. Та й іншого виходу нема. Треба виграти час.
Треба!
– Нас зламали, заблокували автопілот. Ось цим. – Сем поклав планшет Торна на підлогу і підштовхнув до злочинця. – Є бажання – розбирайтесь. У разі успіху обговоримо зміну курсу.
Кас, зиркаючи на заручників, підняв планшет і потягнувся до комп’ютера. Зупинився, скоса глянув на настінний монітор…
– Система розцінить мої дії як злом? – уточнив із підозрою.
«Дуже на це сподіваюсь», – але Сем лицемірно наказав:
– «Заро», не бий Даніала Каса паралізатором. – Ха-ха. Наче комп’ютер не зробив би цього раніше, якби мав таку можливість. Зараз «Зірниця» могла продемонструвати лиш упертість і підтвердити блокування. – До речі, якщо боїтеся, станьте на середину кімнати і скористайтеся бездротовим зв’язком.
– А той, хто вас зламав, чим користався? – Загарбник дивився на співрозмовника і не бачив, як Леві крадькома тицьнула пальцем у кнопку ввімкнення на бічній панелі планшета.
Екран спалахнув, привертаючи увагу.
– Що за?.. – Кас торкнувся сенсора, і не помітивши незграбну спробу Леві вибити з його руки пістолет. – Який ще «Всемогутній повелитель мережі»? Ви підсунули мені ігри? А-ах-х-х…
«Взагалі-то програму-«трисекундочку», але називай її як хочеш, тільки не дивись сюди хоч мить», – Сем сподівався вловити зручний момент для атаки.
У планшеті щось клацнуло, і Даніал Кас упав горілиць без ознак життя.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!