23.3
***
Леві почувалась розбитою. Вона знову припустилася серйозної помилки – повірила напису на баночці і ледь не вгробила людину! Тобто двох – Міка ситуація теж вивела з рівноваги. Йому були потрібні ті ліки. Не для того, щоб їх вживати, – для того, щоб знати: вони завжди під рукою.
Тепер хлопець замкнувся в собі, гризе м’ятні пастилки і мучиться не стільки через втрату заповітної баночки, скільки від сорому за свою слабкість. Його батько дивиться з осудом, сестра відверто сміється з них обох.
Як це виправити, Леві не уявляла. У неї вічно все йшло шкереберть. Вона зі шкіри пнулася, щоб сподобатись людям, але приносила одні неприємності.
«Зрадниця Стар»… Навіть та історія зі шпигунством закрутилася лише тому, що Леві намагалася зробити добру справу! Хотіла виправдати коханого чоловіка!
Точніше, агента Аліана. Він справді працював на ворожу державу.
І брехав їй… Не про почуття – у нього не було таємних причин зваблювати звичайну офіцерку поліції і обіцяти вічне щастя. Але легше від цього не ставало.
Леві притиснула долоні до вух, намагаючись позбутися нав’язливої мелодії. Сумна пісня про розставання та смерть безнадійно засіла у мозку. Огидний стан… Натягнуті нерви заважали зосередитися.
Наче прокляли її ще в дитинстві. Прирекли на безконечні образи й непорозуміння.
– Гей, шльондро! Ти чула? Щось вибухнуло!
Ні, Леві не чула ні вибуху, ні крику заплаканого Матіаса. Вона сиділа за столиком у кутку, протилежному від ліжка молодого Антеса, і сумувала. Тобто читала електронні медичні довідники, а нудьга накотилася сама собою. Опиратись їй було марно.
– Ми зараз потонемо! Зніми наручники, аліанська хвойдо!
Леві постаралася відсторонитися від злих викриків. Матіаса дратувало все навколо, тому не мало сенсу звертати на нього увагу.
– Я ще дістану тебе!
Вона сильніше затиснула вуха руками і заглибилась у читання.
«Оніксідрол»… Монографія про ефіри, що використовуються або можуть використовуватися в медицині, такого препарату не знала, натомість у ній описувався якийсь «Елініт» – наскільки вистачало знань Леві, це був інопланетний аналог «Оніксідролу». Можливо. Віднедавна вона нічого не стверджувала категорично. Тим паче, йшлося про секрети Дослідницького центру.
Або про вкрадену формулу.
Деякий час Леві читала. Потім її підсвідомість натякнула, що у медпункті незвично тихо. Антес замовк, ніби йому заткнули рот кляпом… Або ніби він позбувся наручників і причаївся за спиною жертви.
«Будь ласка, я не хочу пережити це знову», – подумки благала Леві, повільно повертаючи голову.
– Ой! – скрикнула від несподіванки. – Я не… Не чекала…
– Мік дуже шкодує, що накричав на тебе. – За півтора метри від неї стояв Арт. – Якщо зайдеш до нього, він вибачиться особисто.
– Навіщо?
– Він просив мене придумати привід. Мій варіант – просто так.
«Як завжди, ми не розуміємо одне одного», – Леві зітхнула і кинула швидкий погляд на сумирного Антеса.
– Не навіщо мені йти до Міка, а навіщо йому вибачатись? Я винна.
– Він винен не менше, але ти вибачилась, а він – ні. У нашій сім’ї правил мало, зате їх дотримуються.
– Міра постійно зачіпає Райса і ніколи не вибачається.
– Його це бавить, а не засмучує.
– Мене теж.
Арт дивився на Леві так довго, що вона встигла покритися багряними плямами і, не читаючи, перегорнути десятки сторінок медичного довідника. Потім тихо сказав:
– Тоді я повинен вибачитися за нього.
– Не повинен!
Леві не уявляла, куди заведе ця розмова. З колишнім напарником було складно спілкуватися навіть у кращі часи. Тоді заважала її дурна дитяча закоханість, а зараз – його жалість. Вони ніби застрягли на різних полюсах без можливості зрозуміти одне одного.
– Гаразд. – Арт знизав плечима. – Як знаєш. Чим займаєшся?
Про «Оніксідрол», Каса та Торна Леві говорила багато й охоче. Ця тема і близько не торкалася почуттів чи стосунків. Від неї не хотілося втекти на край світу і сховатись у темному кутку, щоб не ятрити душу спогадами.
– Думаєш, щось із цього вийде?
Леві сподівалася, що так. Тобто нічого нового вона не вичитала, але якщо під «Оніксідролом» на Оніксі справді мають на увазі еліанський «Елініт», стандартна процедура детоксикації організму має допомогти професорам отямитись.
У Даніала Каса шансів більше – як-не-як, доза йому дісталася крихітна, та, що залишилася після Торна – головної жертви злочинця. І яким дивом вона не випарувалась повністю за стільки днів на відкритому повітрі? Здається, Кас теж не належить до протеже удачі. Леві співчувала йому хоча б через це.
– Не буду тобі заважати. – Арт слухав уважно, проте по його незворушному обличчю не можна було зрозуміти, цікаво йому чи це звичайна ввічливість. – Ні про що не турбуйся. «Каселона» наша, корпус не пошкоджено, ми можемо злетіти в будь-який момент.
– Але не злітаємо.
Він зітхнув.
– Не злітаємо, – підтвердив безрадісно. – За нами спостерігають, і ми з Райсом вважаємо, що зліт спровокує їх на активні дії.
– Нам влаштують справжню аварію корабля? – Леві не помітила, як підійшла до Арта майже впритул. – Зв’язок глушать, щоб ніхто про нас не дізнався, а доступ до управління блокували, щоб ми залишалися на одному місці? Але чому саме це озеро? Чому Онікс-12?
– Є причини вважати, що нас звинуватять у забрудненні навколишнього середовища інопланетним генетичним матеріалом, – висловив припущення Арістей. – Не питай, навіщо. Серед нас немає мільярдерів, яких можна підставити й обібрати до нитки.
– А раптом це просто непорозуміння? Раптом нас із кимось переплутали?
Арт сумно усміхнувся:
– Можливо.
– Ні, неможливо! Не з таким рівнем підготовки! Досить поводитися зі мною як із немовлям! Я не кришталева, від неприємної інформації не розлечусь на друзки. Я не боюся майбутнього!
Його очі запевняли, що він у це не вірить, але Арістей не сперечався.
– Все буде добре, – сказав банальність і залишив Леві наодинці з її образою, роздратуванням, здогадами, планами та мріями.
– «Все буде добре», – передражнив Арта Матіас, що осмілів умить. – Ні, мерзото, не буде! Ви здохнете у в’язниці! Мій батько… Кх-кхе… Кх… Кхе…
Леві не обернулась і не запропонувала пастилки від кашлю. Вона дивилася на рядки з хімічними формулами і думала про те, що їй начхати на Антеса. Незважаючи на присягу лікаря, яку давав кожен медик під час отримання ліцензії, співчуття до Матіаса Леві не відчувала і піклуватися про нього не збиралася.
– Забери її від мене! – заверещав раптом міністерський синок із непідробним страхом. – Забери!
Вона підняла очі. Над хлопцем нависала Міра, погрожуючи йому чимось, захованим у стислому кулаку.
– Боягуз, – врешті оголосила зеленоволоса дівчина, відходячи геть. – Так зовсім не цікаво, правда ж, Леві? Але я не до нього. До тебе. Загалом, я згодна. І Мік.
– Згодна? З чим?!
– Можеш жити із нашим батьком. Ми не проти.
Вона покинула медпункт, залишивши Леві з відкритим ротом і безліччю питань, на які ніхто в цьому Всесвіті не дав би відповіді. Навіть у молодого Антеса не знайшлося слів для коментаря.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!