"Каселона". Шалений рейс

***

/«Каселона»/

Відтоді, як Сем отримав «Каселону», її шлюз відкривався сотні разів. Це була буденність, на яку ніхто не звертав уваги. Але зараз урочистість моменту перевершувала всі очікування.

З одного боку, Сем розумів: пасажирам та екіпажу до смерті хочеться переконатися, що корабель більше не танцює під чужу дудку. З іншого – краще б публіка відсиділася в безпечному місці, а то хтозна…

– Міку, ти впевнений?.. – почув Сем шепіт Міри.

– Ще б пак! Це було просто! – хизувався Мік, кидаючи стурбовані погляди на темний екран на стіні.

Програма з планшета професора Торна начебто спрацювала і навіть дала змогу запустити реальне перезавантаження. Начебто. Принаймні зовнішню інформацію бортовий комп’ютер постачав справно і про метеоритні дощі вже й не заїкався.

Першим бажанням Сема було забратися з цієї триклятої планети, поки не повернулися люди зі зброєю, проте незабаром він змінив свою думку. Незнайомці не тільки фотографували «Каселону» після падіння-приземлення, а й щось робили поряд із кораблем. Може, залишали автографи в дусі: «Тут був…», а, може, готували якусь пастку. Скажімо, приліпили бомбу до корпусу. А що? Після зрадливої «Зірниці» та одкровень Каті-Коті Сема це б не здивувало.

Тож зліт довелося відкласти. Спочатку – перевірка периметра, а потім, якщо все чисто…

Наступний пункт плану Сем навіть не обмірковував, бо знав: чисто не буде.

– Востаннє кажу: або надягаєте скафандри, або йдете в каюти. – Він твердо глянув на діток Вовка. – У мене часу достатньо. Я чекатиму хоч до вечора.

– Не чіпляйся, дядьку! Спочатку сам залізь у це задушливе лайно! – відрізала Міра без особливої впевненості.

– Годинник маєте? – Сем демонстративно притулився до стіни. – Коли стемніє, шлюз відкривати точно не будемо.

Мік засопів і першим попрямував до сховища скафандрів. Його сестра, побурчавши, пішла за ним.

– Швидко ви порозумілися, – зауважив Арістей, коли вони з Семом залишилися вдвох. – Навіть Сана витрачає на них більше часу.

– У мене вроджений талант. «Заро», на пів години заблокуй вхід сюди і відкрий шлюз. Що? Ви ж не думали, що ми шукатимемо бомбу разом із вашою дітворою?

– Мірі вже сімнадцять, – нагадав Вовк, відступаючи від стулок, що почали рухатися.

– Це щось змінює?

– Закон каже, вона майже доросла.

– О, закон… Закон ще й кораблі захоплювати забороняє, та хто його слухає?.

Арістей зайшов у першу шлюзову камеру.

– Головне – не кажіть це Мірі в обличчя, – порадив абсолютно серйозно. – У неї добре серце, а от характер огидний.

Із-за замкнених дверей долинув гуркіт, підтверджуючи: з нащадками цього сімейства краще не жартувати.

– Я в жодному разі не виправдовую своїх дітей, – продовжував Арістей, – але ви самі напрошуєтеся на втрати, Райсе.

– Скафандр стусанами не розіб’єш.

– Не сумніваюся. Тільки не забувайте, що рано чи пізно між ними та вами не буде стіни.

Сем зачекав, доки внутрішні стулки шлюзу закриються, і перейшов у другу камеру.

– Переживу, – кинув різко.

Арістей непевно знизав плечима.

– Я попередив, – заявив із виглядом людини, що зробила все від неї залежне.

Шипіння і свист пристроїв, що готували «Каселону» до зустрічі із теоретично ворожим зовнішнім світом за всіма правилами стандартних налаштувань (займатися персоналізацією і спрощувати процедуру не було часу), завадили Сему відповісти як годиться.

«Таке враження, що ми обговорюємо монстрів, а не підлітків», – посміхнувся він сам собі, поки комп’ютер щось мудрував – здалося, надто довго, певне звіряючись із безкінечним списком застарілих протоколів, що не могли не конфліктувати між собою, але Сем проганяв паніку думками про сонце, вітер і проблеми, які загалом можна вирішити.

Нарешті «Зірниця» визнала, що ні корабель, ні планета не завдадуть одне одному незручностей, і відкрила зовнішній шлюз.

– Та ви знущаєтесь! – Усередину відразу хлинула вода. – Чорт!..

І зупинилася, ледь намочивши підошви.

– Ми щасливчики, так? Підлога нижче рівня водойми на два сантиметри, та й нахил уже майже повністю вирівнявся. – Вовк присів біля виходу і плеснув долонею об водну гладь. – Тепла… Що там із синхронізацією?

Синхронізуватися без галанету «Зара» відмовлялася навідріз, але зуміла визначитися з часом, орієнтуючись на зовнішні параметри, і навіть підлаштувалася під місцеві часові пояси. Такий стан справ їй дуже не подобався, і вона регулярно сварилась, вимагаючи з’єднання із загальносистемною базою даних, проте Сем вважав це дрібницею і не звертав уваги на незначні неточності.

– Ми у помірних широтах. – Хоч у чомусь бортовий комп’ютер не сумнівався. – Літо, опадів не прогнозується. А все інше доведеться з’ясовувати. – Сем визирнув назовні, щоб особисто впевнитись: до найближчого берега метрів десять. – Умієте плавати?

– Ви серйозно?

– Абсолютно. Раптом електронні мізки «Зари» переклинить від абсурдності наступної команди, і все знову вимкнеться? Доведеться стрибати в озеро.

– Або в річку.

– Або в… ні, течія надто слабка. Це озеро. Гаразд, а тепер без жартів. «Заро», трап. Кут – дев’яносто градусів, довжина максимальна.

Трап досяг болотистого берега і зробив прогалину в заростях начебто верболозу. Схожі на качок птахи сполошились і, несамовито закрякавши, побулькали у воду й попливли кудись за «Каселону». Самотня верба, яку зачепило важким краєм, нахилилася до землі. Довга гілляка, розгойдуючись, подрейфувала вниз за течією.

– Для вас це екзотика, Арістею? – Сем ступив на нерухомий трап.

– Гадаю, для вас – ні?

– Я виріс на Аріппі – типовій планеті земного типу. Як кажуть старожили, Аріппа більш земна, ніж сама Земля.

– Загалом тут – Онікс, – нагадав Вовк, не поспішаючи приєднуватися до «прогулянки».

– Справді. І це дивно.

Сем сам не знав, що йому не подобалося у навколишньому світі. Чи то зайва безтурботність, чи неймовірно знайомі пейзажі, чи вода, що покривала трап і наче підштовхувала в каламутне зелене озеро.

– Треба придумати, як оглянути корабель зусібіч, і забиратися звідси якнайшвидше, – озвучив Сем бентежні думки. – Обережніше!

Арістей хитнувся, коли стулки шлюзу почали густи й вібрувати, наче готуючись зімкнутися.

– Що відбувається? – Він втратив свою постійну незворушність. – Знову?..

Сем завмер між берегом і «Каселоною», не в змозі вирішити, в який бік тікати. Якщо «Зара» висмикне з-під ніг трап… Думати про це не хотілося.

Він вибрав сушу. На одному подиху доскакав по слизькому від води і водоростей металу до зарослої «очеретом» землі й озирнувся.

Пристойних слів для характеристики ситуації не знайшлося.

Вони всі дивилися з розчуленням і занепокоєнням. Наче чекали, що з кущів вискочить величезне чудовисько і з’їсть Олександра Райса, не розжовуючи.

Мік, Міра, Сана, Леві, Арістей…

«Це катастрофа», – Сем змусив себе не кричати ні на бляшанку з доступом до управління, що розблокувала шлюз із середини, ні на інших любителів половити ґав.

Стриманість виправдалася.

Міка вистачило лише на те, щоб тицьнути палець у воду, випадково торкнутися пучка гнилої трави і з тихим криком зникнути вглибині корабля.

«Безголова залізяка! Відкрила обидві шлюзові камери одночасно. Залишила прохід навстіж! Хто так робить? А безпека?» – але після хлопця у природі розчарувалася і його сестра, тому сенс кричати на Сану зник.