2.2
***
Шустрик знову сидів біля зламаного утилізатора за рогом офісної будівлі. Як і належить будь-якому порядному коту, він усім своїм виглядом показував, що зовсім не хоче тут бути, але традиції зобов’язують.
– Котику! – Міра кинулася до нього, з оглушливим тріском ламаючи капцями викинуті пластикові стаканчики. – Ти чому втік? Третій раз за день! То магазин, то парк, а тепер тут скиглиш. Чим тобі дім не догодив?
Якби кей-кіт міг говорити, він би сказав, що програмі наказано регулярно проявляти тваринний характер, тобто поводитися по-дурному, до того ж наражаючись на небезпеку. На жаль (чи на щастя?) розробники дали йому змогу тільки нявкати з двадцятьма різними емоційними відтінками.
– Ходімо, сонечку! – Міра підхопила його на руки і зашипіла, коли затуплені кігтики дряпнули її шию. – Не психуй, маленький. Фу, від тебе тхне смітником! Нічого, зараз помиємось і будемо як новенькі.
Насилу втримуючи семикілограмову тушу, що щедро розкидала шерсть навсібіч, вона вибралася з закутка і попрямувала до найближчої житлової багатоповерхівки. Повз промчав якийсь бовдур на флаєрі, обдавши хвилею запорошеного повітря. Міра інстинктивно відсахнулася, потривожений кей-кіт посилив хватку і видер із товстого халата шматок пуху.
– Шустрику! – обурено прикрикнула вона на улюбленця. – Тварюко ти така, очі мені видряпаєш! Ну, я тебе…
На протилежному боці сутінкової вулиці пригальмував чорний автомобіль – справжній, так званий «ретро», один із п’ятнадцяти раритетів, зареєстрованих на Оніксі-6.
Міра різко замовкла і мало не бігом поспішила до будинку.
– Шустрику… – прошепотіла, відчайдушно натискаючи кнопку виклику ліфта. – Все тобі байдуже… Ти мені життя споганив, а тепер нявчиш, просиш м’яса…
Двері під’їзду відчинилися тої миті, коли стулки ліфта майже зачинилися. Міра краєм ока побачила того, хто ввійшов, і ледве не завила. Мимоволі стиснула кей-кота сильніше, ніж звичайно, проігнорувала вирваний пустотливою лапкою пучок зеленого волосся, забилася в куток…
Кошмар продовжувався. Нічого не скінчилось! І не закінчиться, поки вона на Оніксі!
«Тату, я думаю, ти маєш рацію. Вони не відступляться. Треба справді поїхати», – Міра швидко набрала повідомлення, не давши собі часу схаменутися.
Наступні дві години вона провела в передпокої рідної квартири, із завмиранням серця прислухаючись до кожного шереху.
«А все через кота», – без кінця мучила нав’язлива думка.
Але то була брехня. Варто зізнатися хоч самій собі: пекло почалося через власну помилку.
Чи через почуття, що не мали права на існування?
***
/«Каселона»/
Вечір підкрався непомітно.
Бортовий комп’ютер «Каселони», як завжди, затримався з ідентифікацією Олександра Райса і змусив його стояти біля трапа зайві три хвилини.
– Гей, капітане, не боїтеся, що одного разу ваша система здохне остаточно і доведеться прорізати вхід? – долинуло від невеликого транспортника, який займав паркувальне місце в сусідньому ряду. – Можу встановити нове програмне забезпечення. Недорого, а ефективність підвищиться ого-го як. Краще за ліцензійне, обіцяю!
Сем мовчки увійшов до корабля і, не чекаючи, поки стулки шлюзу зімкнуться повністю, попрямував у свою каюту. Вона нічим не відрізнялася від одинадцяти інших, розташованих навколо сходового отвору та вузького коридорчика. Комірка три на п’ять метрів, де помістилися відкидне ліжко, вбудована в стіну шафа, складний стіл, грубий стілець і пригвинчений до підлоги торшер – єдиний натяк на індивідуальність. У кутку ховалася непомітна кабінка санвузла: примітивний душ, кран із вузькою раковиною та висувний унітаз.
Запилений автомат, що перетворював найдешевші комбікорми на імітацію їжі, стояв на підлозі біля самих дверей. Поруч із ним валявся робот-прибиральник. Полагодити його Сем міг за п’ять хвилин, та все руки не доходили. Ще в каюті капітана знайшлося місце килиму – м’якому, ворсистому, з функцією самоочищення і схильністю відрощувати волокна швидше, ніж вони стоптувалися.
На стіні висів звичайний екран – Сем уникав віртуальної техніки. Саме тому разом із застарілою сенсорною клавіатурою на його столі лежала ще допотопніша кнопкова – саме те для далекої Аріппи і рідкість для Онікса, що прагнув сучасності в усіх її проявах.
– Системи в нормі, – врешті зволив доповісти бортовий комп’ютер.
Динамік похрипував, надаючи стандартному голосу ледь уловиму індивідуальність, нерівні проміжки між словами створювали враження, що автомат говорить з інтонаціями. А, може, Сем надто довго не оновлював програмне забезпечення… Але нічого міняти він не збирався.
«Зірниця» – така ж стара, немодна, проста, вперта і потайлива система, як і її власник. За три роки вона не підвела жодного разу. Завдяки здатності навчатися, з нею працював майже будь-який софт. Вбудований антивірус (знову ж таки з функцією самостійного навчання) запобігав спробам несанкціонованого віддаленого доступу і відфутболював шкідливі програми. Ну а неквапливість пояснювалася тим, що система надто відповідально ставилася до питань безпеки і постійно щось перевіряла, перевіряла ще раз, перевіряла втретє і уточнювала наостанок… За напівлегального статусу «Каселони» на деяких планетах це бувало дуже доречно.
Запилена шкіра свербіла, на губах відчувалися дрібні крихти піску, від волосся розлітався пил, куртку покривав суцільний шар тонкого жовтуватого пороху. Сем кинув брудний одяг у кошик, витягнув зручний домашній костюм і ввімкнув душ, в уяві вже насолоджуючись теплою водою.
Наче знущаючись, динамік знову ожив.
– Відвідувач, – повідомив коротко. – Ідентифікація займе… займе… займе…
«П’ять хвилин у мене є», – Сем звик справлятися і швидше. Тим паче, він майже не сумнівався в особистості гостя. Нічого страшного, поліцейський повинен мати професійне терпіння. Зачекає.
Занадто гаряча вода обпекла спину, і Сем сіпнувся, підкручуючи кран. Шампунь із намиленої голови залив очі, невдало повернутий шланг зачепив усю пляшку, і та поскакала на підлогу, перетворивши її на пінне місиво.
– Ідентифікацію завершено. Об’єкт – Леві Стар. Виводжу скан документів та основні дані. Примітка: фотографія неінформативна, обличчя спотворене печаткою.
Скрипнувши зубами, Сем ступив під душ. Скляна стінка давала змогу сяк-так бачити зображення у каюті, але очі нещадно пекло.
Він примружився, змушуючи себе не звертати на це уваги. Ну звичайно, Леві Стар… Іронічний знайомий, хто б сумнівався. Помітну поліцейську форму ні з чим не переплутаєш.
Сем збільшив тиск води, позбавляючись піни. Закрутив крани, поспіхом витер волосся… Обернув рушник навколо стегон і потягнувся до білизни.
– Емоційний стан відвідувача нестабільний, – байдуже уточнив комп’ютер. – Він збирається піти геть.
Сем чортихнувся. Після роздумів на холодну голову він не міг не визнати, що без допомоги не обійтися. Штатний медик потрібен, від цього нікуди не дітися. Хіба що підняти «Каселону» без дозволу і ніколи більше не потикатися на цивілізовані планети, бо штраф за це випишуть неймовірний.
– Впусти його, «Заро». Спробуй затримати. Анекдот розкажи або прокрути якусь пісню.
– Найефективніше використати паралізатор.
Іноді Сему здавалося, що бортовий комп’ютер насміхається.
– Досить і анекдотів.
– Тематика?
– Подивися галанет і вибери, що подобається чоловікам за сорок.
Як на зло, штани прилипали до вологої шкіри і натягались неймовірно важко. На сорочку Сем навіть не подивився – накинув першу-ліпшу куртку і поспішив у велике, обставлене з претензією на шик приміщення поверхом нижче, що служило чимось на кшталт кают-компанії і, за задумом проєктувальників, мало бути зоною відпочинку для пасажирів.
– А ви швидко сюди дісталися, Леві, – промовив, крокуючи коридором. – І справді готові до співпраці?
«Зара» зупинила трансляцію перчених байок, і попереду прозвучало невпевнене:
– Т-так.
Почувши трохи знайомий голос, Сем спіткнувся на порозі й уперся руками в стіни, щоб не гримнутися на прикриту тонким смугастим килимом підлогу. В голові промайнула знущальна думка про те, що це ідеальна поза для демонстрації кубиків преса – чесне слово, останнім часом цим грішили надто багато фільмів навіть у серйозних жанрах.
Ось тільки відвідувач, майже непомітний в одному з масивних крісел, що залишилися на «Каселоні» з давніх-давен, аж ніяк не зрадів незапланованому видовищу. Точніше, відвідувачка. Леві Стар, двадцять сім років, три місяці тому звільнена з поліції за аморальну поведінку та підозри у шпигунстві, як повідомляв екран.
Схоже, блок фемінітивів у «Зари» знову підвис.
– Ви ще хто? – Сем спробував застебнути блискавку на куртці, але її, як часто буває, коли поспішаєш, заїло.
– А… Е… – Леві явно почувалась не в своїй тарілці. – Ви самі мене запросили.
Висока зачіска, яскравий макіяж, відкрита сукня, важкі парфуми… Він уже бачив це розфарбоване обличчя. Питання в тому, де? За проведений на Оніксі тиждень Сем точно не зустрічав таких краль. Незважаючи на прагнення до прогресу, тут не шанували косметику та її прихильників.
– Коли? – Він підійшов ближче, змушуючи гостю повернутися до яскравої лампи.
– Сьогодні.
Точно! Це Нікал постарався. Цілком імовірно, у красуні технічна освіта. Практикувала вона чи ні – не має значення. Документи допоможуть забратися з планети, а це головне.
У роздумах Сем смикнув язичок блискавки надто різко, і вона розійшлася. Леві опустила очі.
– Можу запропонувати мінімальну ставку, а там побачимо.
– Ви мені ще й заплатите?
Сем запідозрив, що вони зовсім не зрозуміли одне одного. Не міг же Нікал самостійно заплатити за послуги техніка? До того ж біля крісла стояла пухка валіза на коліщатках, яка доводила: дівчина має намір затриматися на «Каселоні» надовго.
– Нікал пояснив, що від вас вимагається?
– Який Нікал?
Сем притулився до стіни навпроти візитерки і склав руки на грудях, не думаючи, що демонструє загрозу.
– Якщо ви не від Нікала, то якого біса тут робите? – промовив, стримуючи роздратування.
– Ви покликали мене! Сказали, що готові домовитися! Ну ось, я згодна!
Непоказна любителька солодощів із магазину і фатальна «спокусниця» в кріслі нарешті стали однією особою. Сем придушив зітхання. Що б не привело Леві на «Каселону», це не обіцяло нічого доброго. Як не крути, а з повною валізою по шоколад не приходять.
– А тепер детальніше. – Йому й самому стало цікаво. – На що ви погоджуєтеся? Судячи з ваших речей, на переліт. Тоді…
– Так, я не маю грошей! – Дівчина ледь не плакала. – Але я відпрацюю! Будь-яким способом!
«Будь-яким» прозвучало особливо чітко і супроводжувалося двозначним поглядом на власника корабля.
З оплатою проїзду натурою «Каселона» ще не стикалася. Сем приголомшено глипнув на екран, ніби шукаючи підтримки від комп’ютера. На жаль, без прямого наказу «Зара» на допомогу не поспішала.
– Чекайте. – Леві крадькома витерла сльози. – Ви про мене не чули? – Це звучало так, наче вона – президентка Системи Онікса та міс Галактика водночас. – Серйозно?! Що тоді ви мені пропонували?
– Шоколадку, – і, чорт забирай, це була чистісінька правда.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!