"Каселона". Шалений рейс

– Всі готові до слави? – тихо сказала Сана, відтісняючи Леві від ілюмінатора. – Зараз почнуться веселощі… Для них, ясна річ.

Наче на підтвердження її слів головний екран «Каселони» спалахнув, на ньому з’явилася емблема Міністерства внутрішніх справ системи Онікса.

– Запит? А чому ж вони не зламають нас, та й усе? – водночас зло і жалібно вигукнув Мік.

– Тут журналісти, – озвалася Міра. – Перед ними доводиться діяти обережно.

Сем прикрикнув на дітлахів Вовка, відігнав їх у куток і прийняв виклик.

– Олександр Райс, громадянин Аріппи, – відрекомендувався за звичкою. – Номер ідентифікаційної картки три-сім-один…

Його не дослухали.

– Доброго дня. – Широколиций чоловік у формі напружено вдивлялася в Сема і Арістея, що теж потрапив у поле зору камери. – Моє ім’я Дажерон Ліос, мене уповноважено вести переговори щодо звільнення заручників. У вас усе гаразд, Олександре? Ніхто не постраждав?

«Відколи це про сина міністра говорять у множині?» – трохи засмутився Сем.

– Е-е-ем… Усі живі, – відповів стримано.

«І ми охоче випустимо Матіаса, тільки не стріляйте», – просилося на язик.

Та для стороннього спостерігача ситуація з молодим Антесом мала відверто безнадійний присмак. Хай там як, а Матіаса було викрадено, та й тепер його утримують на борту проти волі. Ніхто не повірить, що юнака знайшли у ящику з галамаркета. Немає таких легковірних ідіотів.

– Я хочу поговорити з Габріелем Антесом, – перебільшено спокійно сказав віртуальний співрозмовник.

– Я теж, – автоматично ляпнув Сем. – У якому сенсі хочете поговорити? – одразу ж схаменувся.

– Або з Іліасом Меттом, – додав Дажерон Ліос.

– Ви вважаєте, що ми і їх захопили? – Це вже скидалося на абсурд. – У них армія найманців і зброя. Фантазуйте хоч трохи оригінальніше.

– Ми вважаємо, що вони захопили вас, – крижаним тоном уточнив перемовник. – Чи ні?

– Так, захопили, – визнав Сем. – Але ми вже розблокувались і перезавантажилися… Звільнились, одним словом. А Матіаса замкнули, щоб він не ліз до лайсів. Знаєте, до таких великих волохатих тварин зі спритними лапами і зубами без карієсу. Один із них якраз зараз підбирається до вашого флаєра. Не лякайтеся, лайса дуже легко відігнати. Зупиніться! Не стріляйте! Це ж заповідник! Ваш злочин проти природи засудить уся Галактика!

Останнє пролунало наскрізь фальшиво, але, як не дивно, спрацювало.

Репортери почали вкрай гуманно проганяти лайса, який бачив перед собою купу потенційної їжі і радів, що ця їжа не пхає йому під ніс зброю.

Сем скористався моментом і наказав «Зарі» відкрити шлюз. Зважаючи на все, афера Антеса та його посіпак провалилася. «Каселону», якщо можна так сказати, врятували. Їй не загрожувала доля загублених екофермерів, та й на роль «цапа-відбувайла» вона вже не годилася.

На жаль, після ефектної появи служителів закону незмінно наступала та частина розвитку подій, яку Сем ненавидів.

Розслідування.

І якщо уваги влади не уникнути, треба щосили зображати законослухняність і сприяння. Навколо стільки камер! Світ має побачити жертв, а не агресорів.

Яке лицемірство! Але Сем вийшов до репортерів з милою усмішкою щасливого йолопа і поклявся собі, що виконає цю роль на «відмінно». Заради «Каселони» та пасажирів. Заради Коті. Заради, чорти б його взяли, Онікса-12!

– Рікі Тіс, «Кримінальний Аліан»! – Перед Семом ніби з нізвідки з’явилася довга худа постать у смугастому костюмі. – Десять тисяч за ексклюзивне інтерв’ю!

– П’ятдесят. – Сем поспішив до берега, щоб не пустити на вузьку доріжку трапа нікого з журналістів.

– Згодна! – Коротко стрижена дівчина в легкому сарафанчику виринула з-за спини найближчого поліцейського. – Ісса Діар, «Істина близько». Підпишіть контракт!

До неї тихенько підійшов дідок у рогових окулярах і костюмі-трійці і швидким вправним рухом вибив з її руки планшет.

– Сто тисяч, – прошамкав, хоч усі його зуби були на місці. – Не за казки про політику та екологію, а за ім’я. Ви розумник, Нікал Лютик вельми добре про вас відгукувався. Хто, на вашу думку, убив Ліліану Евгенію?

Сем відповів, перш ніж зрозумів, що звинувачення у прямому ефірі аж ніяк не поєднуються з потрібним для влади Онікса образом покірних жертв обставин.

– Що ж, поважаю за відвертість. – Старий кивнув і потиснув йому руку. – Джеділей Сін до ваших послуг. І оскільки ці безтактні панове з мікрофонами кинулися до вас, щоб почути сенсацію, раджу не мовчати. Поліція Онікса відступає перед владою камер. Видайте матеріал для вечірніх новин, і вам дадуть спокій… На кілька годин, звісно, але я подбаю про те, щоб «Каселоні» вистачило часу для невеликого перепочинку.

– А вам який інтерес? – Сем щосили намагався пригадати, де він міг бачити цю людину. – Справу закрили три з чимось роки тому.

– Назвемо це особистою зацікавленістю.

«В’язень із новин», – сяйнув яскравий спогад.

Це той стариган, що регулярно з’являвся на екрані, вимагаючи не зупиняти пошуки вбивці своєї дочки Лілі.

Лілі.

Чи можливо, що йшлося про Ліліану Евгенію?

– Доказів немає. – Сем не любив балакати намарне.

– Іноді докази – не головне. То чому Родас Торн, Олександре? Чим він видав себе?

Сем озирнувся. Джеділей Сін мав рацію: натовп зібрався такий, що не прорвешся ні силою, ні хитрістю. Доведеться говорити.

І сподіватися, що вони повірять.

Над головами пролетів флаєр, обдавши людей хвилею гарячого повітря, пилу та зірваного листя. Хтось чортихнувся і побажав нахабному виродку згнити в болоті.

Сем відступив на крок, відводячи старого ближче до краю берега. Помітив, що Арістей загнав Міка і Міру назад на корабель, і полегшено видихнув. Момент для взаємодії з поліцією невчасний. Нині тут панували репортери. Складалося враження, що їх у десятки разів більше, ніж людей зі зброєю.

– Зрадниця Стар! – вигукнули з натовпу. – Це вона!

На щастя, одиночну заяву ніхто не підхопив – на порядку денному була темна історія за участю міністра, а не переслідування колишньої дружини аліанського шпигуна. Але Леві вистачило цього, щоб опустити голову і втекти на зореліт.

– «Заро», шлюз! – Сем сумнівався, що зможе перекричати шум, проте система розпізнала його голос і виконала команду. – Закривай!

– А мене лишаєш тут, капітане? – долинуло звідкись збоку. – Нічого, я звикла. Бути непомітною – мій дар.

Він не відразу зрозумів, що відбувається. Покрутив головою, шукаючи Сану, і мовчки вилаявся. Бляшанка якимось дивом опинилася серед репортерів, та ще й обзавелася кепкою з логотипом еліанського каналу новин, рятувальною жилеткою з мультяшним малюнком (якщо вірити галанету, це був останній писк моди на Рорайні) і величезним мікрофоном без розпізнавальних знаків.

Хтось штовхнув Сема в бік.

– Не мовчіть, – з натиском наказав той самий старий, мружачись під сонце. Здається, лінзи його окулярів зовсім не мали діоптрій. – Дайте їм те, чого вони хочуть.

– Владі Онікса це не сподобається, – з гіркотою нагадав Сем. – Торн – знакова особистість. Люди на кшталт Антеса з’являються і зникають, а Торн відомий у всьому світі.

– Ось саме тому й не мовчіть, – наполягав Джеділей Сін.

– Вас давно випустили із в’язниці? А я туди зовсім не хочу. Родас Торн потрібен Оніксу. Він геніальний учений і передбачає абсолютно все! Будь-яка його дія спрямована на благо системи. Хочете, щоб громадськість його засудила, якщо правосуддю це не під силу? Я вас розчарую. Торну пробачать, бо він убив заради Онікса. Повірте, я знаю, про що кажу. Завжди є ті, хто підтримає менше зло.

– А ви?

Сем насупився. Знову «Селестина»… Джеділей Сін розвідав про співрозмовника все і не боявся бити в болючі місця.

– Я не люблю порівняння. Зло – це зло, хоч би чим воно виправдовувалось. Але Торна зроблять героєм. Зрозумійте, я не хочу цьому сприяти! Досить і того, що інші знайдуть для нього добрі слова.

– Я не знайду. – Старий спохмурнів і підійшов ще ближче, спричинивши штовханину серед репортерів. – А моя думка поки ще має вагу. Ви взагалі знаєте, що на нас дивляться мільярди глядачів? Чи гадаєте, що камери ввімкнуться, коли ви попросите хвилинку уваги?

Сем зміряв поглядом техніку, яка оточувала його зусібіч, і йому стало незатишно від усвідомлення того, що за кожною лінзою камери ховаються далекі і близькі зіркові системи. Олександр Райс ніколи не вважав себе оратором. Він волів слухати, а не говорити. Але зараз люди хотіли слухати його. Чи не дивно?