"Каселона". Шалений рейс

***

– Клянусь, капітане, це випадковість!

Сем грубо відштовхнув набридливу бляшанку і, зчепивши зуби, щоб перемогти біль у правій кісточці, підвівся.

Випадковість?! Ах ти ж брехлива тварюко!

Кіборг не міг спіткнутися. Не міг налетіти на свого супутника. Не міг, чорт забирай, ненароком підставити ногу!

– Хочеш, я вибачуся?

– Відійди!

Сана вчепилася в одяг Сема як кліщ.

– Я справді не збиралася тебе бити! Дивись, – вона підняла ногу і тицьнула йому під ніс гумовий капець, – підошви слизькі.

«Воно точно не людина», – Сем рвонувся щосили і з розмаху налетів спиною на сходинки, оскільки залізяка і не думала його утримувати. Навпаки, вона додала йому прискорення легким поштовхом.

Планшет відчепився від пояса і пострибав униз. У боці щось хруснуло, хребет пронизала гаряча «стріла». Сем охнув, підхопився на чистому адреналіні… І виявив, що Сана з дбайливим виглядом намагається посадити його назад.

– Відчепись! Без допомоги мертвяка я точно обійдуся!

Невловимий рух тонкої руки, замаскований під налякане: «Ой, тримайте, падаю!», відправив Сема на сходинку.

– Капітане, чим ти слухав? Я ж зізналася, що Товстун Нік найняв мене і заплатив лайсом. По-твоєму, він би торгувався з кіборгом? – голос Сани був несподівано сумним.

– Мені треба повірити бляшанці? Там когось убивають, а ти тримаєш мене на відстані! Чому? Нікал наказав охороняти мене? Не підпускати до небезпеки? Чи стежити, щоб я не помітив нічого підозрілого? Розслабся, у будь-якому разі ти провалила завдання!

– Твоя зарозумілість жахає. Уяви собі, ти не центр Всесвіту. Якщо й далі божеволітимеш у тому ж дусі, то закінчиш або в шапочці з фольги, або на Оніксі-3. І знай, що там нікого не вбивають. Це Мік не встиг зберегтися у грі.

– Але Міра теж побігла до нього!

– Побігла, і тепер лає брата, бо він спілкувався від її імені з якимось хлопцем у Галабуці, – холоднокровно пояснила бляшанка, і начхати, що це не витримувало жодної критики.

– Лає без слів?!

– О, діти Вовка завжди порозуміються між собою. Це сленг. Мабуть. Досить рятувати світ, капітане. Якщо ти не помітив, Арістей не поспішає до своїх дітей. Знаєш, чому? Їм ніщо не загрожує.

«Я надто зациклений на проблемах», – Сем неохоче визнав: у міркуваннях залізяки може таїтися малесенька краплина правди.

– Ходімо в медпункт. – Сана схилилася до нього, запропонувала руку. – Не здивуюсь, якщо ти вивихнув ногу.

«Ховайся, дурепо!» – долинуло з верхнього ярусу приблизно тої миті, коли Сем, відчайдушно тримаючи обличчя незворушним, встав без її допомоги.

– Це теж сленг? – Він важко попрямував сходами, подумки проклинаючи кісточку, що підвела так невчасно.

– Обережніше!

Прискоритися не вдавалось. Як Сем не намагався, нога раз у раз підверталась і його наче зносило вбік. На останніх щаблях він шкутильгав зі швидкістю кульгавої черепахи. Не дивно, що Сана вирвалася вперед і знову ледь не зіпхнула його вниз – через необережність, якщо вірити її винувато-збентеженому погляду.

– Ой-йой… Ну, привітики, – пробурмотіла вона, ступивши на пасажирський поверх.

Сем запідозрив, що нагорі відбувається дещо цікаве, і, скриплячи зубами, ледь не повзком вибрався в коридор.

– Емм… Схоже, я не вгадала, капітане.

– Та невже? – прошипів Сем, притуляючись до стіни. – І таке буває?

Спочатку він побачив незнайомця з військовою виправкою, що тримав великий білий згорток – начебто пухнастий рушник з блідими квіточками по краю. Згодом – прості кімнатні капці, розкидані на підлозі. І лише потім Сем виявив, що з протилежних кінців згортка виглядають босі п’яти і звисає довге мокре волосся.

– «Заєць»? – промовив, стомлено дивлячись на невідомого. – Знову чи зі старих?

Той відповів здивованим поглядом.

– Райс? – запитав із придихом. – А ви змінились. Помолодшали, хе-хе. Самі прийшли?

Сем кивнув, не зовсім розуміючи, що тут діється.

– А ви?..

– Це Даніал Кас! – На передній план вискочила Сана, затуливши майже все. – Я казала тобі про нього! Ти вже зустрічався з ним!

«Злочинець», – байдуже нагадала пам’ять.

Утікач. Терорист. Викрадач.

Той, хто погрозами намагався отримати доступ до «Зірниці».

Ось тільки дикун із шаленими очима, якого «Зара» вирубила шокером у трюмі, зовсім не був схожий на акуратного спокійного чоловіка, що стояв біля відкритої каюти.

– Даніал Кас? Хіба його не замкнули? – У Сема в голові не вкладалося, що кораблем ось так легко може розгулювати вбивця. – Хто ним займався?

– Колишній коп, – відповів замість Сани Даніал. – Він живий і відносно здоровий. Як і ця дивна дівчина. – Кас легко хитнув згорток. – У неї явно не всі вдома, але ж ви ціните кожного пасажира, чи не так?

Сему здалося, що він помітив блиск металу під скрученим рушником. Бластер? Ні, наче примітивний пістолет – зброя давніх неспокійних часів і планет з околиць цивілізованого світу. Проте її смертоносність не викликала сумнівів.

– Що вам треба? – Сем, внутрішньо здригаючись, рушив назустріч злочинцеві.

– Не підходьте, – застережливо гаркнув той, роблячи крок до відчинених навстіж дверей. – Ні ви, ні ваш кіборг. – Даніал кивнув на Сану. – А коли будете готові до діалогу, стукайте.

Він переступив поріг і зник у глибині каюти. Коли Кас повертався, щоб пронести свою ношу крізь дверний отвір, Сем усвідомив: у рушник замотана Леві Стар.

– Ця дівчина і коп – мої заручники, – пояснив Даніал. – Вимоги прості: змініть курс. Я дам координати трохи згодом.

Двері за викрадачем не зачинилися – їх блокував відірваний від підлоги металевий стілець.

– Що скажеш? – Сем повернувся до Сани з якоюсь маніакальною потребою виговоритися наостанок хоч перед бляшанкою.

– Називати мене кіборгом можеш тільки ти, капітане, – миттю відгукнулася вона, обірвавши його ще не до кінця сформовані думки на тему «все пропало, я ж казав». – У нас із тобою особливий дружній зв’язок, йому не зашкодять образи. Виб’ємо йому мізки? Чи спершу переговори? А, може, обдуримо його?

«Бляшанка чи ні, а тепер вона – моя єдина помічниця», – Сем глянув на сходи за своєю спиною, і йому здалося, що впущений планшет відчайдушно пищить, повідомляючи про нові листи.

Точно, в арсеналі ще є двоє дітей, примара, одноденний інопланетний монстр, сушений еліанин, коматозник і син міністра у невідомому стані. Ціла армія, яку не зупинить терорист із новин.

– Можеш не вірити, але зараз я хотів би, щоб ти була кіборгом, – пробурмотів Сем. – Бажано із бойових, але зійде і промисловий. Шкода, що ти з домогосподарок чи інтиму… Куди не поткнись, усюди невдача…

– Вище ніс, капітане! Завантажимо мені потрібний софт, і все буде прекрасно.

– Що?!

– Жарт. І якщо ти вже відкинув ідею скласти лапки й слухняно чекати кінця, то починаймо розбиратися із ситуацією. Маєш план?

– Ще б пак, адже «Каселону» захоплюють у кожному рейсі, – утриматися від сарказму було складно. – Я звик і знаю, що робити. Є один чудодійний засіб, що допомагає у всіх сумнівних випадках. Виклик поліції називається.

Сана ні з того ні з сього обняла Сема за плечі і повернула до каюти, яку займав Мік.

– На «Селестині» ти впорався, – прошепотіла на вухо. – Ти діяв правильно. Я ні на мить не сумнівалася, що в тебе все вийде, хоча й бачила це тільки в новинах. Погодься, там поліція провалила операцію. Інструкції не завжди спрацьовують. Обійдемося без влади, добре?

«Селестина»… Ну чому бляшанка заговорила про це?! Сем відчув, як відчай змінюється справжнісіньким сказом. На «Селестині» він усе зіпсував! Якби не його самовпевненість, Ванда залишилася б живою…

«А три тисячі пасажирів перетворилися б на космічний пил. І ти. І Ванда», – нагадала пам’ять.

Жахлива ціна… Нею не заглушити муки совісті. Нехай поліція запевняла, що саме Олександр Райс зберіг круїзний лайнер, і навіть видала йому якусь медаль, Сем знав: він ніколи собі не пробачить.

Серце завмерло від ілюзорного болю. Він стиснув кулаки і…

І раптом полегшало. Немов пелена спала зі свідомості. Повернулася здатність думати, якої Сем уникав день за днем. Не те щоб раніше він обходився без розумової діяльності, але Сем намагався чим завгодно розганяти думки, що хоч натяком вели до спогадів про «Селестину».

Тепер боятися не було чого. Бляшанка озвучила найпідліші страхи. Це сталося – і водночас не стало ні гірше, ні краще. По суті, нічого не змінилося.

Сем міг дивитися правді в обличчя і не божеволіти. Він міг витримати правду!

– Ну ж бо, капітане, вигадай щось. – Сана не відходила від нього ні на крок.

Вигадати? У нього була лише одна пропозиція, і бісова залізяка вже її озвучила.