"Каселона". Шалений рейс

/З неопублікованого роману Коте Ріни/

Це була неймовірно проста відповідь. Справді, еліанський біоматеріал має еліанські властивості. Еліанські, хай їм грець! У небезпечних умовах він набуває особливої форми. Еліанської, так! І я разом із ним…

На жаль, у теорії Дхарі Іля було одне дуже слабке місце.

Я знала, хто я.

Знала, звідки з’явилась на Оніксі-2.

Знала, що в мені немає нічого еліанського.

Але ми бачили одне одного. Розмовляли. Люди проходили крізь нас, не помічаючи.

Ми були однакові! Хіба що я, за твердженням професора Іля, зовні нагадувала не гігантську броколі, а людину.

Якоїсь миті мене охопили сумніви. Може, він має рацію? Раптом я – еліанський підкидьок? Наприклад, мою матір викрадали еліани? Чи їхній корабель розбився на Землі, і вони асимілювалися серед місцевих жителів?

Нісенітниця, звичайно. Генетики досі не навчилися схрещувати види різних планет.

– Професоре, вас я бачу, але не бачу себе, – це тривожило мене не менше, ніж еліанські питання. – Чому?

Дхарі Іль знову звинуватив у всьому психологію. За його словами, сильне нервове потрясіння разом із дрімучими забобонами та браком практики завадили мені повною мірою відчувати свій нинішній стан.

– Ви не привид, – повторював він. – Не привид.

І натякав, що на Еліанії оцінять можливість вивчити такий унікальний об’єкт, як я.

Щось підказувало: доля лабораторної мишки гірша за долю прибиральниці категорії Зет, але я вдала, що обдумаю пропозицію. Дхарі Іль був моїм єдиним «живим» зв’язком зі світом. А ще його анітрохи не пригнічувало безтілесне існування, і я хотіла зрозуміти, чим йому так подобається невидима людям форма.

– Псі-форма – це свобода, – запевняв він.

Клявся, що еліани мені зрадіють, кликав на далеку планету… Здавався задоволеним життям і не міг назвати жодної негативної риси примарного стану.

Щоправда, деякі еліани прагнуть повернутися до матеріальності. Це легко: треба взяти із загальноеліанської бази даних свій ЗЛН-код, синтезувати на його основі нове тіло і років через п’ять лялькування псі-форма зростеться з біо-формою. Елементарно, чи не так?

Проблема полягала в тому, що ніхто й ніколи не робив таке з людською ДНК. Для цього не існувало ні теорії, ні обладнання!

Я розпитувала професора кілька годин поспіль, доки не зрозуміла: у цьому немає сенсу. Спосіб мислення Дхарі Іля настільки відрізнявся від звичного мені, що ми просто не розуміли одне одного.

Нам був потрібен посередник – хтось, хто знайомий із особливостями еліан і водночас не називає людей «однофакторними», хоч би що це означало.

Незважаючи на те, що на «Селестині» перебувало кілька десятків учених, які прямували на якийсь симпозіум на Аліані, на думку спало лише одне ім’я.

Родас Торн.

Той, хто допоміг Дхарі Ілю зайти до дезінтегратора.

Для інопланетянина все було саме так. Це він придумав спосіб зникнути безслідно. Торн спочатку відмовлявся брати в цьому участь, але здався без особливої боротьби.

– Я знаю, що професор Торн на лайнері. Відведіть мене до нього, – попросила я, зневірившись розібратися в еліанських проблемах власними силами.

– Минулого разу ви втекли. – Дхарі Іль запам’ятав нашу давню зустріч.

– Тепер не втечу.

Я вмовила його досить швидко. Навіть обіцяти нічого не довелося – еліанин вимагав лише контролювати емоції.

– Сектор А, тринадцятий поверх, каюта тисяча одинадцять, – повідомив він і злетів угору, ніби чекаючи, що я піду за ним тим самим способом.

Довелося попрямувати до ліфта і простояти в черзі кілька хвилин – я поки що почувалась некомфортно, проходячи крізь людей.

Та нарешті заповітну кнопку ліфту було натиснуто.

– Диспетчерська, в ліфті номер вісім помилково спрацював сенсор, – одразу ж поскаржився техпідтримці товстенький лисий турист.

Йому пообіцяли розібратися, але це мене не хвилювало. Люди намагаються не помічати дивовиж, а якщо й помічають, то швидко вигадують цьому пояснення.

Я рахувала поверхи. Обіцяла собі, що ось-ось дізнаюся багато корисного. Намагалася повірити: Торн перейметься моєю долею настільки, що не зробить із мене тему своєї майбутньої наукової роботи.

Спалахнуло «тринадцять».

– Помилка… Перший клас, і от таке… Треба щось із цим робити… – бубонів той самий товстун, не розуміючи, що людям поруч із ним начхати на п’ятисекундну затримку, бо вони прийшли на «Селестину» заради розваг, а не ниття.

Яскрава стрілка вказівника запевняла: сектор А ліворуч. Я ледве не пропустила потрібну каюту – чомусь на останніх метрах нестерпно захотілося втекти і жити далі у незнанні. Зрештою, моє існування було не таким уже й поганим… Я усвідомлювала, що багатьох людей доля лупцює значно жорстокіше.

Мимо пройшла Вероніка Торн – як завжди серйозна та зібрана. Вона нагадувала ляльку у діловому костюмі.

Я простежила за нею поглядом, але до Вероніки ніхто не приєднався. Можливо, каюта Антеса була на іншому поверсі?

Разів десять натиснувши кнопку дзвінка, я згадала, що можу протиснутися крізь стіну. Цікаво, професор Іль уже всередині? Він розповів про мене Торну? Як вони спілкуються?

На жаль, роздуми не допомагали зробити вирішальний крок. Я стояла біля номера тисяча одинадцять і мріяла, щоб хтось або прогнав мене звідси, або запхнув у каюту силоміць.

Двері відчинилися.

– Ви тут? – Родас Торн дивився крізь мене, за його плечем потворним напівпрозорим кущем коливався еліанин. – Заходьте.

Я прошмигнула повз нього.

– Вона тут? – Професор Торн повернувся до екрану.

«Так», – вискочила відповідь.

– Добре.

Двері зачинились, і, незважаючи на мої здібності проходити крізь непрохідне, я відчула себе у пастці.

– Як до вас звертатися? – продовжував Торн.

– Котя, – ляпнула я і подумала, що він би вразився більше, якби я назвала придумане ним же ім’я – те, під яким працювала в Дослідницькому центрі.

«Котя», – з’явилося на екрані.

На обличчі професора не здригнувся жоден м’яз.

– Хочу відразу прояснити ситуацію, – безпристрасно почав Торн. – Моя участь в експериментах із синтезаторомБК загальновідома, але уряд не зацікавлений у викривальних процесах і не підтримає ваших претензій.

– Що?.. – Я очікувала почути не це.

«Що?» – продублював Дхарі Іль.

– Ваша поява – помилка. Якщо про вас дізнаються, то намагатимуться знищити. Нікому не потрібні етичні скандали.

– Що?! – Чесне слово, Торн говорив банальні речі, але з його вуст вони звучали жахливо.

«Що?» – коротке слово на екрані не могло передати моїх почуттів.

– Змиріться з тим, що нічого не зміниться. Я спробую полегшити вашу долю наскільки зможу.

Я не витримала. Пролетіла крізь еліанина і нависла над клавіатурою.

«Я справді з еліанського матеріалу?» – запитала перше, що спало на думку.

– Так, у синтезаторіБК використовується сировина еліанського походження, – кивнув Торн.

«Сировина? Тобто…» – я завмерла, вражена новим здогадом.

Сировина потрібна не для переміщення, а для створення.

Для створення… мене?!

«Що означає БК у синтезаторіБК?» – запитала я, проклинаючи себе за те, що взагалі ступила на «Селестину». Деяким таємницям краще залишатися нерозкритими.

– Синтезатор біокопіювання. Чекайте, хіба ви не знали?

«Що студентка ветеринарного факультету Катерина живе у своєму часі та у своїй Галактиці, напевно і не помітивши, як у іншій реальності з’явилася її копія? Ні, не знала», – відповіла б я.

Та я нічого не написала.

– Апарат мав копіювати типових для Землі тварин, – продовжував Торн. – Ви стали жертвою жахливої помилки. Мені шкода.

Він шкодував? А я ненавиділа.

І Онікс, амбіції якого створили такого виродка, як я.

І Торна, що не дозволив позбутися мене в перші секунди після копіювання.

І себе.

Особливо себе.

Адже я ніколи не була людиною. Я не маю ні минулого, ні майбутнього. Я народилася в синтезаторіБК два з половиною роки тому. Всі мої спогади про дитинство, юність та навчання не більше ніж фікція. Мене не було до натискання кнопки на інопланетному приладі.

Не дивно, що доля привида здавалася мені прийнятною. Я просто не знала іншого життя.

І не мала шансів дізнатися.