"Каселона". Шалений рейс

/З неопублікованого роману Коте Ріни/

Чесно кажучи, я ніколи всерйоз не вважала Габріеля Антеса вбивцею. Тобто не сумніваюся: він здатний найняти кілера, натиснути на спусковий гачок, підсипати отруту або щось схоже, але уявити його пальці на шиї Ліліани Евгенії не виходило.

Пухкі щоки Хом’яка, добродушна посмішка та доглянуті руки не поєднувалися з образом безжального душителя. Втім, повторю: я розуміла, що він міг заплатити комусь за «послугу», хоч і не надто вірила, що професорку Евгенію вбив найманець.

Але змушена визнати: тепер Антес став головним підозрюваним. Для мене, звісно, – з погляду представників закону, він до смерті Ліліани Евгенії не мав навіть непрямого стосунку, а арешт Даніала Каса взагалі суперечив його планам. Заміну вченому, обвинуваченому в тероризмі, шукали довго, та й ремонт лабораторії був недешевим, тож Хом’яку довелося поділитись із Центром державними грошима.

Втім, мотив для вбивства професорки Евгенії у Антеса був вагомий, а от Кас, що старанно працював на благо країни й задля слави начальства, у схему з наклепом не вписувався.

Ну або я не знала чогось важливого.

Через вибух теоретичні напрацювання щодо Онікса-10 загальмувалися, з хроноБК-лабораторії теж не надходило добрих звісток, а медіа тим часом віщували сенсаційне відкриття, що змінить світ. Загалом, у Хом’яка був привід зірватись і випасти з ділової метушні аж на три доби.

Ну а у Родаса Торна, як з’ясувалося, не було причин обзивати заступника директора вбивцею.

«Пусті звинувачення» – так, здається, це називають. Злі слова, не підкріплені доказами. Я бачила не викриття лиходія, а особисту неприязнь Антеса і Торна, і вони обоє показали себе не з найкращого боку.

Повернувшись до роботи, Хом’як викликав професора й пообіцяв звільнити його відразу після завершення проєкту з еліанським синтезаторомБК. Торн, у свою чергу, погрожував знайти та опублікувати статтю Ліліани Евгенії. Ключове слово – «знайти». У нього, як і в усіх, нічого реального не було.

– Якби ви могли, то давно б уже шантажували Онікс, – засміявся Антес у відповідь на звинувачення. – Не пиляйте гілку, на якій сидите. Думаєте, вас зроблять героєм? Ну-ну… Поза системою ваші наукові досягнення нічого не варті. Ви будете зрадником усюди. Хіба що влаштуєтесь у своїх улюблених еліан.

Цікава інформація… З неї я зрозуміла одне: про що б не писала професорка Евгенія, це зачіпало інтереси набагато вищого рівня, аніж Дослідницький центр. Усієї системи? Оце масштаби! Чи справа все ж таки в тераформуванні Онікса-10? Хтозна…

Голова йшла обертом від цих таємниць. Я без кінця сумнівалась у власних висновках та враженнях. Спільний знаменник усіх подій – Ліліана Евгенія? Онікс-10? Незрозуміла хроноБК-лабораторія? Або (ха-ха, ну й спало ж на думку!) якась Катя з Землі, перетворена на привида?

Ні, не варто лестити собі. Моя доля, можливо, і була частиною процесу, але аж ніяк не його ключовим моментом. Я – яскравий приклад того, що в Дослідницькому центрі трапляються невдачі. Побічний ефект експерименту, не більше. А закрутилося все задовго до моєї появи на Оніксі-2.

Професор Торн залишив кабінет Антеса в поганому настрої, що передався і мені, збивши мене з думок.

Я лише спостерігала. І, якщо чесно, просто не уявляла, куди звернути далі.

Коли за Торном зачинилися двері і стукіт його потертих черевиків затих у приймальні, заступник директора зробив кілька дихальних вправ, пройшовся від стола до вікна, проковтнув заспокійливу пігулку і з усього розмаху плюхнувся на мене.

– Ти!.. Ти ж маєш своє крісло! – беззвучно обурившись, я вискочила з-під нього (точніше, крізь нього), але він цього навіть не помітив. – Що за люди… Хоч би попередив!

Антес обхопив голову руками і зігнувся як від болю. Він нагадував старого хворого птаха, що зіщулився на мороз. На його обличчі вже не було ні впевненості, ні веселощів. Чоловік просто сидів, заплющивши очі, і морщився від кожного звуку, що доносився з приймальні.

Гучний писк динаміка змусив його здригнутись і зло стукнути кулаком у підлокітник крісла. За мить заступник директора знову надів маску привітності, але з його погляду так і не зникла туга.

– До вас Матіас Антес, – сухий голос секретарки не мав узагалі жодних емоцій.

Перш ніж Хом’як устиг відповісти, двері ривком відчинились і стукнулися в стіну. Виставлені на полицях скляні нагороди Антеса задзеленчали, дипломи з шерехом зачепили шорстке покриття стін на кшталт шпалер.

– Тату, ти обіцяв, що на День Заснування я отримаю «Кондора»! – В кабінет увірвався розлючений хлопець, і його зовсім не турбувало, що у приймальні чутно кожне слово. – В чому проблема?!

– У тому, що без ліцензії пілота він тобі ні до чого.

Матіас ривком розстебнув блискавку шкіряної куртки і витягнув із внутрішньої кишені планшет.

– Ось! – Відкинув з високого чола кучеряве пасмо світлого волосся і переможно блиснув блакитними очима. – В мене є ліцензія.

Антес мигцем глянув на екран:

– Я сказав, що заплачу за твоє навчання, а не дам школі хабар.

Матіас сів у його крісло, закинув ноги в модних білих кросівках на стіл:

– Розслабся. Усі так роблять. Ти ж не хочеш, щоб я був невдахою?

– Я не хочу, щоб одного разу мені принесли тебе у коробці. Матсе, це не обговорюється. Ти закінчиш курси, і тоді матимеш і ліцензію, і флаєр.

– Та пішов ти! Такий чесний, справді? Думаєш, я не знаю, на чиї гроші ти йдеш у політику? Мене постійно розпитують про тебе! Я можу одного разу не стриматись і…

– І будеш доучуватися у звичайній школі, їздити на громадському транспорті, носити одяг із ринку, обідати у їдальні, жити в однокімнатній квартирі та називати себе дурнем. Матсе, зрозумій: ти не просто не готовий керувати флаєром – ти не вмієш ним керувати!

– Сінді вміє!

– Сінді – це той дивний Сід, що минулого року змінив стать, бо програв парі аноніму з соцмережі? Ти збираєшся у всьому його копіювати?

Матіас вистрибнув із крісла як м’ячик-стрибунець:

– А на кого мені рівнятися? Може, на тебе?

– Було б непогано.

– І чим же, по-твоєму, старий розпусний козел кращий за транссексуала?!

Мені стало ніяково через те, що я мимоволі спостерігала за сімейною сценою, яка не мала жодного стосунку до злочинів та махінацій.

Антес скривився, але не втратив самовпевненості:

– Ми з твоєю матір’ю обговорили це і порозумілися.

– І тому вона зібралася на Солінду?! Тому кидає мене?

– Матсе, ми вже п’ятнадцять років розлучені. У неї своє життя, у мене – своє.

– Поки не з’явилася та хвойда, в нас усе було чудово!

Я вже покидала кабінет, коли почула знайоме ім’я.

– Ліліана мертва, – заступник директора говорив спокійно, проте я бачила: слова давалися йому важко. – Не смій ображати її пам’ять.

– А нас із мамою ображати можна? Чи твоє кохання поширюється тільки на старих повій?!

Дзвінкий ляпас посадив Матіаса в крісло.

– Настав час дорослішати, Матсе. Я не куплю тобі ліцензію, не дам флаєр без ліцензії і не відчуватиму провину за те, що твоя мати їде. Ліліана була гарною людиною. Не говори про неї погано.

Я не психологиня. Не вмію читати поміж рядків. Іноді вірю брехунам, іноді не бачу очевидного. Але тієї миті я зрозуміла: незважаючи на те, що Ліліана Евгенія готувала матеріал, який міг знищити Антеса, Хом’як не бажав їй зла.

Він любив її? Чи йшлося про дружнє ставлення?

Хай там як, а смерть Ліліани принесла Антесу тільки біль і жодної краплі полегшення.