"Каселона". Шалений рейс

– На оформлення дозволу потрібно не менше шести годин, – нагадав Сем замість неввічливого: «Йдіть до біса, я з вами взагалі не домовлявся».

– Вже оформлено. – Арістей продемонстрував аркуш зі стовпчиком нерозбірливих підписів. – Бракує печатки начальника порту. Він на службі до дев’ятої, тому якщо ви дістанете техніка в найближчі дві години…

Незважаючи на внутрішній протест, Сема зацікавили ці слова. Рука сама потяглася до планшета, щоб зв’язатися з Нікалом і уточнити, як там справи. Але це вимагало приватності.

– Що за поспіх, офіцере?

– Арістей. Арт. Сьогодні мій останній робочий день на державній службі.

Сем запитально підняв брову:

– Вирішили пошукати кращої долі?

– Та ні. Ми втікаємо.

Такої відвертості він не очікував.

– Від кого, якщо не секрет?

– Він, – Арістей вказав на сина, – від уряду. Вона, – кивнув убік дочки, – від мафії. А я за компанію, та й годі. Ну що, пустите нас на борт?

День напевно не вдався.

– Не вожу пасажирів, – заявив Сем, розуміючи: переконати його буде легко, особливо втікачам.

Але Вовк зволікав, не дозволяючи ні згладити грубий тон, ні скасувати відмову. Зате зеленоволоса нахаба скромністю аж ніяк не вирізнялася. Вона попросилася в туалет, заблокувала двері каюти і повідомила, що вийде звідти тільки коли корабель покине Онікс.

Зрозуміло, «Зара» миттю відкрила електронний замок, проте метушня з дівчиною дала змогу її братику прослизнути в рубку до панелі управління і спробувати підключитися до системи. Бортовому комп’ютеру така самодіяльність не сподобалася, тому Мікоар отримав відчутну дозу паралізатора і на кілька годин випав із реальності.

– Бачите, з чим я живу, Райсе? – Арістей, схоже, вже звик до поведінки дітей і навіть її не соромився. – День за днем, рік за роком… Ні, я не скаржуся. Просто часом хочеться стати амебою і не бачити всього цього. Але… Обов’язок зобов’язує.

– Який обов’язок?

– Батьківський.

Сем був вражений настільки, що запропонував Вовку випити.

– І не подивитеся на мою ідентифікаційну картку? – Колишній поліцейський пішов за ним на кухню і сів на пригвинчений табурет – основні тутешні меблі. – Я розумію, пасажирський рейс – це серйозна відповідальність, особливо для вас. Не дивуєтесь? Так, я бачив репортажі. Те, що сталося на «Селестині», жахає. Я після такого теж не зміг би керувати «маршрутками». Але я не прошу вас давати оголошення про пошук попутників. Ми з дітьми будемо єдиними сторонніми на борту.

В глибині душі Сем починав співчувати цьому рано посивілому чоловікові у вицвілій формі, що напружено крутив у пальцях порожню склянку і знаходив у собі сили просити про допомогу незнайому і, найімовірніше, неприємну йому людину.

– Все настільки серйозно?

– Вони не кажуть. Але Міра кілька місяців не виходить із дому після шостої, а Мік зовсім не користується галанетом.

– Зате система «Каселони» побоювань у нього не спричиняє, – усміхнувся Сем, готовий ось-ось погодитися на небажану компанію – ясна річ, за умови, що за весь переліт він не побачить ні зеленої гриви, ні м’ятої кепки.

– Цивільний варіант «Зірниці» ретельно стежить за безпекою і гарантує повну анонімність у мережі. – Арістей відповів тінню усмішки. – Після довгих днів стриманості хлопчик не встояв перед спокусою.

– На військових кораблях «Зірниця» відповідає на несанкціонований доступ лазером, що відсікає пальці.

– Ваш паралізатор теж непоганий.

Сем дістав із холодильника банку пива, передав гостю:

– Безалкогольне.

– А ви?

– Не п’ю.

Вовк не наполягав. Сколупнув кришку, зробив великий ковток…

– Дивна ви людина, – зауважив, уважно розглядаючи етикетку. – Чому не питаєте про гроші?

– Тому що ви не схожі на того, хто їх має.

Арістей розреготався, послабив високий комір:

– Точно підмічено. Проте я не звик жебракувати. Як вам мій флаєр? Думаю, він вартий трьох квитків до Аріадни.

Нарочито розслаблена поза не могла нікого обдурити. Вовк був загнаний у куток і збирався віддати єдину цінну річ, що йому належала, за третину ціни. В його сірих очах, обплутаних сіткою неглибоких зморшок, ховалася нестерпна втома, що межувала з розпачем. Хоч Сем і вважав себе дуже далеким від моралі типом, та скористатися ситуацією він не міг.

– У мене зустрічна пропозиція, – промовив, не дивлячись на співрозмовника. – Я найму вас.

– Як пілота? – Арістей не здивувався.

– Як ліцензію. Не ображайтесь, але пілот на «Каселоні» один, він же капітан, технік і все інше, і це не ви. До Аріадни шлях неблизький, у мене запланована доставка товарів та посилок на кілька планет. Заодно потаксуємо.

«І ти побачиш, що «Селестина» залишилася в минулому», – крутилося на язику.

Але Сем не збирався ділитися наболілим. Не тут, не зараз, не з цією людиною і не в цьому житті. Що б там не белькотіли мозкоправи, та відверта розмова не позбавить гіркого почуття провини, що роз’їдає душу щомиті незалежно від часу доби та кінських доз заспокійливих.

– А що з флаєром, Райсе?

– Заганяйте у трюм. Впевнений, він вам ще знадобиться. І спробуйте зв’язатися з медиком, бо, гадаю, техніка мені сьогодні вже не дістати.

– Він теж утікач, – навіщось уточнив Вовк. – Тобто вона. Як ми.

– От і чудово, – і, дивна річ, після доленосного рішення Сем почувався прекрасно.

***

/Онікс-6/

У «Барахолці Ніка» панував небувалий ажіотаж. Другий відвідувач за день, причому цього разу із пристойними грошима. Нікалу навіть спало на думку, що, можливо, доля робить йому натяки. Мовляв, візьмись, Товстуне Ніку, за розум, і справді займайся легальною торгівлею, клієнтуру я тобі поступово дам.

Але такі думки вивітрювалися швидко. Барахолка – чудове прикриття для справжнього бізнесу – того, що приносить не схожий на милостиню дріб'язок, а реальні суми.

Онікс-6 – дорога планета, тому доводиться крутитися щосили. Податки пекельні, кожен щур із держструктур намагається відхопити собі жирний шматок, люди Молодого Сіна зовсім озвіріли – пропонують малим магазинчикам захист від власної банди, туристи давно зникли…

Ні, законними способами тут не вижити. Проте й упускати рідкісного клієнта Нікал не збирався. Дрібка до дрібки – і буде доньці на морозиво. Або на новий флаєр, якщо збирати, вміючи.

– Шукаєте щось конкретне? – Він люб’язно усміхнувся. – Можу я чимось вам допомогти?

Відвідувач і бровою не повів – залишався похмурим і зосередженим, ніби не чув нічого і нікого навколо. Він насторожено оглядав напівпорожні вітрини і вміло ховав обличчя від єдиної в барахолці камери відеоспостереження. Привабливе, до речі, обличчя – з тих, що зазвичай красуються на постерах воєнних фільмів. Різкі риси, пронизливий погляд, коротка зачіска, щільно стиснуті губи… І вражаючі м’язи під дизайнерським діловим костюмом.

«Чи не поліцейський під прикриттям?» – засмутився Нікал, миттю перевівши гостя з рангу бездонних гаманців до рангу проблемних суб’єктів.

– Вибір у нас невеликий, – спробував зайти з іншого боку. – Вас цікавить бакалія чи…

– Нікал Лютик, – перебив незнайомець. – Товстун Нік.

Торговець намацав під прилавком кнопку сигналізації і приготувався драпати крізь прикриті шторою задні двері.

– Так, це я, – відповів статечно. – Чим можу допомогти?

Відвідувач перевальцем підійшов ближче.

– Мені казали, ви вмієте працювати з документами, – промовив упівголоса. – Плачу потрійну ціну.

Незважаючи на те, що Нікал любив гроші майже так само сильно, як і дружину, обережність взяла гору над жадібністю.

– Хто казав? – безтурботно уточнив він, пересуваючи пальці до кишені з портативним паралізатором.

– Джеділей Сін. Ми з ним недовго відпочивали в одному санаторії на Оніксі-3.

Торговець здригнувся. Рука, зачепивши зброю, безвольно повисла.

Джеділей Сін, або Старий Сін, як його називали після появи Молодого Сіна, – місцевий мафіозі, який відбував термін у колонії суворого режиму на Оніксі-3. Неважко здогадатися, з якого «санаторію» прибув клієнт. Зв’язуватися з таким собі дорожче. Краще прикинутись ідіотом і спровадити його потихеньку, постаравшись нічим не образити.

– Знаєте, я…

Незнайомець не дозволив договорити:

– З мене план, з вас – залагодження кількох формальностей. І разом із оплатою ви отримаєте добру пораду.

– Змотувати вудки? – незграбно пожартував Нікал.

– Якщо ви дивитеся новини, то напевно в курсі, що цього року Сін має твердий намір виграти апеляцію. Допоможіть мені, і я розповім вам про його плани щодо вашої родини.

– Що?!

– Не вдавайте, ніби здивовані. Ви заляпані в його справі на вуха. Пропоную взаємовигідну співпрацю. Мені потрібні легальні папери, вам – рішення. Обміняємось?

Торговець погодився, не роздумуючи і не боячись, що це обман, але й не надто швидко, щоб клієнт не запідозрив каверзи.

Чоловік, що платив готівкою, міг дійсно бажати сім’ї Нікала тільки добра. Все можливо. І в закостенілих головорізів часом прокидається совість. Але покладатися на його слова було безглуздо.

Про плани Джеділея Сіна знали всі, хто хоч іноді вмикав новини. Власник барахолки розумів, що рано чи пізно сьогоднішній день настане.

Відверто кажучи, готуватися до відступу Нікал почав майже вісім років тому, коли судовий процес над непереможним Старим Сіном тільки розпочався. Відтоді багато води збігло… Плани змінювалися, коригувались, уточнювалися та покращувалися. Тепер саме час втілити їх у життя.

Наобіцявши гостю все й одразу, торговець провів його до виходу і заглянув у приховану частину барахолки, що призначалася для відпочинку та неофіційних зустрічей.

– Алесано? – покликав голосно.

З-за перегородки, що відділяла імпровізований «кабінет» від складу, визирнула скромно одягнена дівчина в навушниках.

– Я все чула, дядьку, – її мелодійний голос був тихий, але виразний. – Вибачте, що від мене одні проблеми. Що робитимемо?

– Те, що й завжди. – Нікалу не подобалася її постійна покірність долі. – Перейдемо від слів до діла. Збирай речі, ти їдеш.

– Ось так просто? – здавалося, Алесана розгубилась. – А як же…

– Алесано, до тебе скоро прийдуть. Я не зможу захистити тебе тут, на Оніксі. Тобі треба залишити систему.

Дівчина зітхнула, нервово сховала руки в кишені старомодного жакета.

– Ви маєте рацію, дядьку. Але… За мною стежитимуть. Уже стежать. І поліція радила мені не їхати.

Торговець повчально підняв вказівний палець:

– Отож-бо. Поки що вони тільки радять, а коли почнуть наказувати, буде пізно вириватися. Не хвилюйся, я подбав про все. Якщо пощастить, уже сьогодні ти скажеш Оніксові: «Прощай».

– А…

– Алесано, я знаю, що роблю.

– Але ж це незаконно!

«Нарешті ти хоч сперечаєшся», – зрадів Нікал.

Останнім часом племінниця зовсім опустила руки. Ні волі до життя, ні азарту в очах… Нічого того, чим підкоряла світ маленька Алесана Лютик, доки на її шляху не трапився Джеділей Сін.

І поки Нікал не переконав її виступити в суді.

– Це абсолютно законно, – запевнив він дівчину. – Я ходив до юриста. Повір, особисто тобі нема чого боятись. Усі документи справжні, пройдуть будь-яку перевірку. Ніхто не причепиться.

– А якщо я не зможу? – Вона затамувала подих, явно очікуючи, що Нікал почне її переконувати.

– Тобі доведеться змогти, – жорстко відповів він. – Від цього залежить не лише твоє життя, а й доля нашої родини. Сін має повірити, що втратив тебе. Збирайся, Алесано. Ми давно планували цю аферу. Пізно здаватися. Випала надто зручна нагода, її не можна проґавити.

– Аферу, так?..

– Весь світ – театр, – процитував Нікал давню п’єсу. – Починай грати свою роль.