10.2
***
/«Каселона»/
Пачка овочевих онікських пельменів розірвалася, білі кульки розкотилися під ногами. Сем зло розкидав їх носком черевика і вчепився в пластиковий контейнер з якоюсь зеленню, яку точно не замовляв – її всунули під час закупів інших продуктів як бонус.
– Що ще за погань? – Спробував прочитати напис на етикетці. – Чортові імпортери, хоч би назву переклали! – Він глянув під світло і скривився. – Броколі. Чудово. Акція, вочевидь, називається: «Витратьте півтори тисячі одиниць та отримайте шматок інопланетної капусти у подарунок».
– Це не капуста. – Сана так і не пішла з трюму. – Я читала, що…
– Мені справді начхати на твою думку! – обірвав Сем. – А втім, тримай. – Тицьнув їй контейнер. – Не пропадати ж добру? Це твоя вечеря.
– Це еліанин у сплячці.
Божевільня! У кіборга заклинило процесор? Але «Котя» теж писала про «зайців»… Чи не цю коробку вона мала на увазі?
– «Заро», скан та переклад. – Сем повернув етикетку до камери. – Швидко.
– Не допоможе, капітане. Це тара з-під рорайнських маслин.
– Тебе ніхто не питав. – Він ненавидів бляшанку за саме її існування.
Але бортовий комп’ютер підтвердив сказане. Маслини виду «Рорайнський промінь», термін придатності закінчився минулого року.
– Зніми кришку. – Сана зазирала з-за плеча, ніби зухвалий привид.
– Чому б раптом? – Тон, яким було вимовлено її пропозицію, наштовхував на підозри.
– Тому що ти, капітане, вічно чиниш мені наперекір. Ось я й кажу: «Зніми кришку». Сподіваюсь, у тебе вистачить упертості мене не слухати.
Перш ніж мозок встиг осмислити цю інформацію, пальці Сема відкрили контейнер, і вантажний відсік заповнився насиченим запахом гнилого часнику.
– Це не броколі. – Сем не чіпав зморщену зелену масу, що нагадувала в’ялену капусту. – Не броколі. Не…
– Точно. А ти поводишся як дитина. Розпитай про еліан «Зару», якщо мені не віриш. І краще не бери його голими руками – під час сплячки з нього виділяються концентровані речовини для відлякування хижаків. Вбити це не вб’є, але дерматит гарантовано. І…
Сем, не дослухавши, швидким кроком вийшов із трюму і попрямував до своєї кімнати. По-перше, дізнатися в тиші та спокої про еліан. По-друге, перевірити, чи немає листів від «Коті». По-третє, побитися головою об стіну, якщо по-перше і по-друге виявляться реальністю.
– …у жодному разі не допускай контакту залялькованого еліанина з водою, – закінчила фразу Сана. – Але ти вдаси, що цього не чув, правда ж?
***
– Я зміг увімкнути планшет професора! – Мік чекав власника «Каселони» біля його каюти. – Фу, що це?
Сем скривився. Він сяк-так прилаштував кришку, але часниковий сморід пробивався назовні.
– Нічого. – Хотілося, щоб напружена посмішка була не надто фальшивою. – То таке, одна…
– Гей, дядьку, жерти треба в їдальні, бо таргани заведуться! – Міра, що пробігала повз, висмикнула контейнер і понесла на кухню. – Поставлю у холодильник. Не бійся, ніхто твою траву не чіпатиме – нам тато зробив котлети та макарони з сиром.
Сем провів ємність із імовірно еліанином (чи потворною броколі?) довгим поглядом, проте наздоганяти не став. Що морозильник, що холодильник – один хрін. Спочатку треба розібратися з Торном та зломом.
– Що там було, Міку?
Хлопець скорчив кумедну пику:
– Дурня якась. Тобто програма, звичайно, цікава, але з тих, що жодних серйозних проблем не завдають. «Трисекундочки» називається. Маскується під елемент системи та дозволяє в неї зазирнути. На кілька секунд, розумієте? Цього вистачає, щоб відчути себе володарем світу, а потім система розпізнає підробку і викидає ідіо… хакера геть. Такими школярі бавляться. Серйозні люди користуються зовсім іншими прогами.
– Три секунди, так? – Сем намагався збагнути, що особисто він встиг би зробити за цей час. Здається, нічого особливого.
Мік нервово пошкріб нігтем м’яку панель коридору і покосився на вогник камери в дальньому кутку.
– «Зірниця» занадто стара, – сказав тихіше. – І пригальмовує страшно. З нею у професора було секунд шість, а то й усі десять.
– Впевнений?
– Ні. Гадаю, «Зара» стукнула Торна одразу після підключення, та я все ж спробував зрозуміти, куди він міг би лазити…
– І?.. – Сем насторожився.
– Нікуди. Маршрут не змінювали. Я почав симуляцію… Загалом, прибуття на Онікс-10 точно за графіком. Думаю, професор не встиг ввести свої параметри. Іноді «Зара» працює як треба!
«Отже, хвилюватися нема про що», – Сем мав би відчути полегшення, проте тривога не відпускала.
Надто все просто… Великий учений намагається отримати доступ до бортового комп’ютера крихітної «маршрутки» за допомогою дитячої програми і впадає в кому через легкий удар струмом, не встигнувши нічого зробити. Вкрай неправдоподібна ситуація.
– Міку, ти певен? – Коли йшлося про безпеку пасажирів, Сем ставав запеклим параноїком.
Хлопець нещиро здивувався:
– Про що ви? «Зірниця» надійна, як…
– Вже пробував і знову дістав паралізатором?
Мік винувато посміхнувся і розвів руками:
– Хотів перевірити одну ідею. Не спрацювало.
– Але ж ти на ногах?
– Угу. Я Сану попросив. У неї імпланти і… Ну, її вирубити важче.
«Як і будь-якого кіборга», – проте вголос Сем лише попросив ще поколупатися в планшеті і дав дозвіл на будь-які експерименти – у присутності батька чи капітана, ясна річ.
– Справді? – зрадів Мік. – У мене є деякі думки!
Залишивши його обмірковувати нові теорії, Сем потай зітхнув і вирушив на кухню – забирати «еліанина»-броколі.
На підході в ніс ударив запах справжньої (тобто смачної за замовчуванням) їжі. Здається, щось м’ясне, і сирне, і свіже, і гаряче. Все-таки важко позбутися старих звичок. Декількох років вимушеного аскетизму недостатньо, щоб позбавити людину простих бажань.
На жаль, метою була не сковорідка котлет, а контейнер зі зморщеною зеленню.
– Райсе, мене захоплює ваша витримка. – Арістей мив руки і помітив метушню біля холодильника. – Може, й моїх троглодитів привчите до корисної їжі? Їм завжди хочеться смаженого, солодкого, жирного… Дорогого, одним словом. А капусту, мабуть, самі вирощуєте? Гідропоніка? Бачив у вантажному відсіку грядку. Вражає.
«На «Каселоні» немає гідропоніки», – Сем жбурнув ємність з еліанином на стіл і помчав у трюм, у своїй уяві вже малюючи армію еліан, готових заполонити корабель.
– Хочете, я її зварю? Чи обсмажу у клярі? – пропозиція Вовка наздогнала його біля сходів.
От якби повернутися в минуле і переконати себе ніколи не відвідувати цю систему!
– Не треба! – Не вистачало лише зжерти представника іншої раси. – Зараз повернуся!
Через півтори хвилини Сем стояв між ящиками з «Променистого Онікса» та бочками для Онікса-10, не вірячи своїм очам. Ні, гідропоніка на «Каселоні» не з’явилася, та й еліани не поспішали захоплювати крихітну «маршрутку», але майже три метри проходу в дальньому кутку вантажного відсіку були вкриті чимось схожим на крупнозернистий пісок, з якого виглядали бліді пагони невідомих рослин.
Запищав планшет. Сем машинально відкрив нове повідомлення.
«Це мій експеримент. Перевіряю одну теорію. Будь ласка, не знищуй зелень. І, якщо можна, не гаси світло, – у темряві вона погано росте».
– Та хто ти, чорт забирай?!
«Мене звати Катерина. Для друзів – Катя. Або Котя. Я хочу допомогти».
Сему здалося, він відчув чийсь погляд.
– Де ти?
«Поруч. Мені подобається твій корабель».
– Мій? Чому я відчуваю, що він мені більше не належить?
«Бо ти надто добрий і чесний. Люди це бачать. Вони користуються тобою, а ти шукаєш виправдання. Досить! «Селестина» залишилася в минулому. Ти нікому нічого не винен. Припини вважати себе покидьком і пробачати тим, хто на тобі наживається».
– Що ти знаєш про «Селестину»?!
«Я була там. Це не ті спогади, якими хочеться поділитися. Забудь про неї. Повернімося до «зайців». Залишилося четверо. Якщо я попрошу тебе не чіпати червоного, ти послухаєшся? Ну будь ласка… Клянуся, він не небезпечний».
Сем повернув карту на екран. Три чорні позначки та криваво-червона… Плюс до всього еліанин на кухонному столі. Цей рейс обіцяв стати незабутнім.
Або останнім.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!