Розділ 26.1. Лайси всеїдні. І перебірливі
/З неопублікованого роману Коте Ріни/
Я не заздрила Вероніці Торн. Вона була приваблива, успішна, популярна і зовсім самотня.
Її чоловік жив дослідженнями, і часом мені здавалося, що він забуває про її існування. Нехай зовні світловолосий велетень Родас Торн і нагадував добродушних серцеїдів із рорайнських фільмів, та серед його зацікавлень жінки посідали далеко не перше місце. З Веронікою він зійшовся заради своєї наукової роботи – і щоб скоріше зам’яти справу з Дхарі Ілем, що зник у Дослідницькому центрі.
На «Селестині» дружина Торна остаточно втратила всі ілюзії щодо їхнього повторного шлюбу. Вона місця собі не знаходила, впадала в крайнощі…
І врешті зважилася на інтрижку.
Іронія долі полягала в тому, що чоловік, якого Вероніка приглянула собі в коханці, охоче з нею розважалася в барах і казино, проте не збирався переводити стосунки на інтимний рівень.
Габріель Антес знову носив у гаманці маленьке фото Ліліани Евгенії, роздруковане з якогось наукового електронного журналу. Він безсоромно лестив Вероніці, але в його очах жила глибока туга. Як і раніше, Антес нюхом чув гроші і поспішав урвати ласий шматок, але робив це без колишнього вогника – як на мене, чисто за звичкою. Він щодня спілкувався з сином, що навчався в одному з університетів Аріадни, уникав професора Торна і намагався позбавитись нічних кошмарів з допомогою онлайн-психотерапевта.
Спостерігаючи за ним, я постійно переконувалась: те, що Антес відчував до Ліліани Евгенії, можна сміливо назвати любов’ю. Ось тільки від кохання до ненависті дорога коротка…
Чи до одержимості?
Кас казав, що заступник директора страшенно ревнував Ліліану. Незважаючи на стабільні стосунки з ним, вона не уникала інших чоловіків. Ту фатальну ніч, коли Антес освідчився, професорка Евгенія провела з Даніалом Касом – заради своєї викривальної статті, проте ніхто, крім неї самої, не знав справжніх причин її інтересу до Каса.
Я розуміла, що Антес – важливий підозрюваний. У нього були два мотиви: ревнощі та страх. Він любив так сильно, що не стерпів би зради. Він зав’яз у махінаціях, які розплутувала Ліліана. І він подбав, щоб за її смерть розплатився суперник.
Але мене долали сумніви. Хоч би як я переконувала себе у винуватості Антеса, щось не збігалося.
Не заперечую, він міг зірватись і задушити Ліліану в пориві люті, а потім ридати над її трупом і влаштувати їй розкішні похорони. Навіщо ж підкидати тіло Метту? Щоб скомпрометувати його і налаштувати проти Каса? Швидше і простіше було б відразу підставити Даніала.
Антес ніколи не знищив би мертву Ліліану в дезінтеграторі – ось те, що навіювали спостереження за ним. Він надто трепетно ставився до пам’яті про неї.
Хай там як, та я хотіла ознайомитися з іще одним поглядом на ті давні події, причому чуткам і чужим словам я вже не вірила.
Знайти колишнього заступника директора було неважко – вони з Веронікою Торн постійно сиділи в розважальному центрі «Селестини». Простежити за Антесом до каюти – взагалі легка справа. У мене вистачало терпіння чекати – і уявляти, що я насолоджуюся дозвіллям разом з іншими пасажирами.
Той факт, що на екрані комп’ютера з’являються рядки, Габріеля Антеса і не здивував, і не налякав. Він сприйняв це за ініціативу Іліаса Метта, якого, схоже, вважав кимось на кшталт віртуального генія і своєю особистою трішечки норовливою маріонеткою.
«Іліасе, досить згадувати ту справу. Ми знаємо, хто вбив Ліліану. Ти вчинив правильно. Злочинець має заплатити за її смерть», – написав він у відповідь на звичайне привітання.
Так просто і водночас проникливо… Антес умів підбирати слова. Він бачив людей наскрізь. Тиснув на болючі місця без жалю, гладив по шерсті без сорому. Якщо Метт теж поклав око на Ліліану, шансів протистояти заступнику директора у нього не було.
«Даніал клянеться, що не має до цього жодного стосунку», – мені знову доводилось торкатися клавіш крізь чужі руки, і це пригнічувало.
«Не має? Він знав, що Ліліані потрібна інформація, а не компанія! Він обманював її! Дозволяв бачити лише те, що не суперечило політиці Дослідницького центру!» – після останньої фрази Антес поставив стільки знаків оклику, що я вважала її криком відчаю, хоча зовні він залишався на диво спокійним і, здавалося, зовсім не проживав тих почуттів, які намагався передати через текст.
«Вас обурює, що він приховував інформацію про Дослідницький центр? Чому? Викривальні публікації насамперед позначилися б на вашій кар’єрі».
Безпристрасне обличчя Габріеля тої миті зовсім не нагадувало мордочку хом’яка – як на мене, він був схожий на озлобленого тхора.
«Не вийшло б жодної публікації! Ліліана пообіцяла, що кине це все одразу ж, як тільки докопається до правди! Вона не вірила, що річ у грошах! Вона говорила про урядові змови та долю системи! Я сміявся з неї, бо точно знав, куди йде фінансування! Я повинен був зупинити її!» – і знову рядки відрізнялися від емоцій на фізіономії Антеса.
Його переповнювала ненависть, а не страждання. Він набирав текст, і водночас щось шукав у списку своїх контактів.
«Забули, як тремтіли навіть від згадок про цю статтю? Вона зруйнувала б ваш комфортний світ. Незважаючи на обіцянки, Ліліана написала її, чи не так?».
«Я не знаю, Метте! Не знаю».
Антес вибрав один із номерів і завагався. Складалося враження, що він готовий ухвалити життєво важливе рішення, і саме розмова з Іліасом підштовхнула його до цього.
Щось підказувало: нічим добрим така ініціатива не закінчиться.
«Ви влаштували той вибух у лабораторії? Мене не мучить совість за Даніала, але там загинув лаборант», – я спробувала відвернути Антеса від Ліліани Евгенії черговою брехнею.
Метт без вагань замкнув у дезінтеграторі прибиральницю, бо вважав її нижчою істотою, яку легко замінити. Навряд чи доля лаборанта мала для нього значення.
Але для Антеса мала.
«Будь-хто скаже, що за вибух відповідальний Торн. Він саботував проєкт від самого початку. Якби ж я міг його позбутися! Але Торн – геній і надія Онікса. Він недоторканний, йому дозволено робити що завгодно. Ми правильно вчинили, Метте. Торна посадити неможливо, а Кас мав розплатитися. Не докоряй собі. Це не обман, а справедливість».
«Я не захищаю Каса», – написала я, відчуваючи, що зачепила Антеса за живе. Він переконував не Іліаса – себе. Його мучили сумніви… Бо вбивця – він сам? Чи тому, що він не вірив у вину Даніала?
– Це добре, Метте, – промовив колишній заступник директора вголос.
Закрив список контактів і вимкнув комп’ютер.
Хом’як посміхався, і від його осатанілої посмішки у мене задрижали коліна. Чи правильно я зрозуміла, що тепер Антес звинувачував у смерті коханої жінки Іліаса Метта? Може, Родаса Торна? Але чому? На яку ідею я його наштовхнула?!
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!