9.3
***
На старій клавіатурі не реагувала клавіша з цифрою «три», і Арістей добряче намучився, перш ніж зрозумів: отримати її можна іншим способом.
Кілька кліків – і пароль введено. На моніторі виник надкреативний (на думку Арта – абсолютно безглуздий) логотип, потім відкрилася сторінка Галабуку, що належала Міранель В, нікнейм – «весняний_метелик».
– «Заро», приглуши, будь ласка, світло.
У деяких галамаркетах використовуються ключові слова для знижок, про що постійно нагадувала всезнаюча преса. Як виявилося, «чарівне слово» було і у комп’ютерної системи «Каселони».
Якщо зазвичай «Зара» постійно конфліктувала, перепитувала по кілька разів, вимагала підтвердження від адміна і висловлювала чужинцю зневагу будь-яким доступним способом у відповідь на елементарні накази на кшталт: «Вимкни світло», то просте «будь ласка» робило її набагато доброзичливішою.
Арт вважав, це не заводське налаштування, проте питати власника не хотів. Райс – господар, йому і встановлювати правила. Раптом капризи бортового комп’ютера – його особиста ініціатива, дивна спроба зробити людей хай не добрішими, то хоча б ввічливішими? Арістей цьому не здивувався б.
«Зара» слухняно змінила режим освітлення, і екран став ще яскравішим. Арт із ностальгією подивився на фото доньки й не втримався від усмішки. На цій фотографії Мірі було тринадцять. Вона обіймала пухнастого кей-кота і щасливо сміялася, не соромлячись ні ластовиння, ні подряпин по всьому обличчю.
Гарний видався день… З нього і почалися її неприємності, але Міра не видалила знімок, а навпаки – поставила на аватарку. Наче нагадування для себе самої… Доказ того, що хибний крок можна зробити в будь-якому віці, а розплачуватись за це доводиться вічність.
Востаннє Міра була онлайн два місяці тому. Арістей, який відтоді регулярно моніторив її сторінку, – минулого тижня. За цей час з’явилося п’ятнадцять нових повідомлень від чотирьох різних людей.
Якась Еріона кликала на вечірку. Жасмін надіслала три нові плітки про Еріону і підбірку невдалих фото з нею ж у головній ролі. Арт похитав головою і навіть не спробував вникнути у суть. А ось посланням від Олівера (спортивного хлопця в шкірі з металевими заклепками, що позував на фоні старенького, підмальованого в графічному редакторі флаєра) приділив більше уваги.
Як завжди, цей Олівер писав про себе улюбленого, про спільних друзів, їхні плани, досягнення… Коротким рядком запрошував на вечірку на честь свого дня народження. Скупо цікавився, куди Міра запропастилась і чи все в неї добре.
«Дякую за запрошення, але я зараз хворію. Нічого серйозного, скоро побачимося», – відповів Арт і відчув себе найнеправильнішим батьком у світі.
Йому ж потрібно захищати дочку від сумнівних суб’єктів, ну а він, навпаки, був би радий, якби коло спілкування Міранель обмежувалося цим хвалькуватим базікалом з регулярними штрафами за порушення громадського порядку, схильністю до екстремальних розваг та підробленою ліцензією на управління флаєром.
Ех, істина пізнається в порівнянні… Пустобрех Олівер з усіма його недоліками набагато безпечніший за Астіна Сіна – Молодого Сіна, як його називають на Оніксі-6.
Він зустрів Міру, коли їй було тринадцять, і закохався по вуха. Тихого п’ятнадцятирічного хлопчика, який не бачив нічого, крім нудного життя вищого товариства, підкорила малолітня хуліганка, зовсім не схожа на добре вихованих місцевих дівчаток.
Спочатку Міра називала його слинтяєм і безхребетним татусевим синочком, але він подарував їй кей-кота і виріс у її очах до небувалих висот.
Вони потайки зустрічалися майже рік. Напевно, почувалися героями кіношної історії. Дочка поліцейського та син мафіозі… Чим не романтика?
Потім Астіна відправили на Рорайну, і повернувся він через три роки спадкоємцем Джеділея Сіна. Міра на той час підросла настільки, щоб не мати ілюзій щодо дитячої закоханості, зате Молодий Сін не сумнівався: їх звела доля.
Він писав повідомлення, закидав її подарунками, влаштовував «випадкові» зустрічі… Запевняв, що нічого не змінилося, вона живе у його серці, почуття справжні… Потім заявив, що не відступиться, і Міра злякалася по-справжньому.
Астін не погрожував і не нав’язувався фізично. Його присутність була незримою, але постійною. Якось Арт затримав двох негідників, які стежили за дочкою, і спробував отримати судову заборону. А сенс? Астін залишився за кадром, переслідування посилилося.
Найгірше полягало в тому, що Арістей не міг ні на що вплинути. Молодий Сін – не той небажаний шанувальник, якого можна віднадити якщо не поліцією, то кулаками. Йому закон не писаний. Навіть губернатор охоче тисне його руку і відкрито заявляє, що яблуко від яблуні впало далеко, Астін – шанований член товариства, старому Джеділею варто ним пишатися і тому подібна нісенітниця. Насправді злочинна імперія Сінів процвітає, як раніше. Управи на них немає і не очікується.
Фото у профілі Астіна було звичайнісіньким. З невеликої світлини на Арта дивився розпатланий дев’ятнадцятирічний хлопець у футболці та джинсах. Приємне обличчя, чарівна усмішка, на задньому плані – химерна будівля Музею історії. Ніхто й ніколи не сказав би, що цей привітний юнак уже майже рік керує кримінальним світом Онікса-6.
Арт пробіг очима повідомлення. Всі на один манер («Нам треба зустрітися, Міро»), крім останнього.
«Я подбаю, щоб ти дісталася Аріадни без проблем», – написав Астін вранці.
Якщо в попередніх випадках Арістей незмінно відповідав лаконічним: «Вибач, ні», то зараз він просто розгубився. Про те, що вони прямують на Аріадну, знали лише на «Каселоні».
Молодий Сін натякав, що в нього й тут є очі та вуха? Це лякало ще сильніше, ніж переслідування на планеті.
***
– «Заро», сві…
Сем замовк на пів слові. У дальньому кутку трюму, де, за надісланою схемою, розташовувався зелений хрестик, щось неясно світилося.
Рука сама собою потяглася до стегна, але ні бластера, ні бодай портативного паралізатора в розпорядженні «Каселони» не було вже три роки. Зате в ящику з інструментами, що стояв задля зручності біля входу, лежав молоток, і схопити його теж було непогано.
Підошви черевиків стукали по металевій підлозі, тому наблизитися тихо не вийшло б за всього бажання. Сем подумки назвав себе ідіотом і наказав бортовому комп’ютеру ввімкнути світло. Лампи спалахнули сліпуче яскраво, і навіть передбачливо зімкнуті повіки не допомогли – перед очима заколихалися кольорові плями.
– Хто тут? – голос раптом став незвично низьким і хрипким.
У кутку майнула тінь.
Сем міцніше перехопив молоток, готовий, якщо треба, проломити череп і злочинцеві, й інопланетному монстру.
– Хто?!
– Я.
«Яка зручна нагода, щоб позбутися мертвяка. Ніхто не зрозуміє, що сталося. Можна списати все на нещасний випадок», – і все ж Сем опустив залізяку. Якщо «технікомедик» – справді непідконтрольний кіборг, та ще й керований невідомим лиходієм, шансів застати його зненацька немає. Скоріше сам господар корабля залишиться в проході між ящиками з переламаною шиєю, а ніж на засмаглій шкірі фальшивої Алесани з’явиться хоч синець.
– Що ти тут робиш?
Вона продемонструвала витягнутий із морозилки пакет замороженої квасолі:
– Арістей попросив принести, він готує щось смачненьке. А що хіба?
– Чому ходиш без світла?
– У мене ліхтарик. Щось сталося, капітане?
Сем глянув на планшет. Безперечно, зелена відмітка – це морозильна камера.
– Якщо ти не кіборг, йди звідси. – Він не міг не дати бляшанці шанс. – Чуєш, іди!
– А чому не навпаки? Ти раптом змінив ставлення до кіборгів, капітане?
«Сама напросилася», – Сем відвернувся і підняв кришку морозильника. Сумне видовище… Мінімум м’яса, зате овочів та напівфабрикатів хоч греблю гати. Ну та гаразд, «Каселона» ніколи не презентувала себе як круїзний лайнер. Які розцінки, таке й харчування.
– Допомогти? – Дурна залізяка заглянула через плече. – Ой, у тебе є морозиво! Чому я раніше його не побачила?
– Йди звідси, – з натиском повторив Сем.
– Легше, капітане. Якийсь ти дикий. Чи не бомбу шукаєш?
Сана розсміялася власному жарту і відразу закашлялася, тому що інстинкти Сема взяли гору над обачністю. Не переймаючись наслідками, він штовхнув її до стіни. Стиснув тонку шию, відчуваючи, як пульсує жилка, втупився поглядом у розгублені, наче справді нічого не розуміючі очі…
Що ж вона таке? Інструмент у руках злочинця? Корисний кей-подарунок від Нікала? Темна частина Алесани Лютик?
– Е… Коли я казала, що я твоя на пів року, то мала на увазі дещо інше. Ти ж не збираєшся мене цілувати, правда? Від тебе тхне комбікормом СЛХ-2х, а в мене алергія на арахіс.
– У бляшанок не буває алергії.
На обличчі Сани промайнуло невдоволення.
– Не тікай, і я доведу тобі, що не кіборг, – проспівала вона. – Інструкція, як мене потім рятувати, потрібна?
Сем схаменувся і розтиснув пальці.
– Бляшанки чудово імітують реакції організму, – прогарчав, повертаючись до морозилки. – Червоніють, бліднуть, пітніють… Але це не робить їх людьми.
Він витягав пакети один за одним, певною мірою почуваючись безпросвітним дурнем. І тому, що повірив невідомій «Коті», і тому, що рука й досі пам’ятала, з якою швидкістю бився пульс кіборга. Незважаючи на зовнішній спокій і зухвалість, її серцебиття зашкалювало. Вона злякалась у десятки разів сильніше, ніж хотіла показати.
Тобто не вона – залізяка. Бісів мертвяк, нездатний відчувати емоції. Бляшанка з контрольованим серцевим ритмом! Вона мала зображати почуття, а не проживати їх. То чому ж ця Сана чинила навпаки?
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!