"Каселона". Шалений рейс

***

/«Каселона»/

Леві явно перестаралася з першою медичною допомогою, тому останні години Сем пам’ятав нечітко і уривчасто. Його затягли в медпункт, голосно заахали й заохали над головою, обліпили сенсорами, нагодували таблетками…

І він заснув, почувши наостанок: «Здається, цей «Сондарс» якийсь не такий. Виробник інший? Треба спитати у Міка, я взяла їх у його кімнаті. Шість штук за один раз – це точно не багато?».

До речі, таблетки справді були «не такі». На смак вони нічим не відрізнялися від седативної погані, яку не дістанеш без рецепта, і стовідсотково не містили банальної валеріани. Сем знав це точно. Після «Селестини» він дізнався про світ багато нового.

Кілька годин напівнепритомного стану зрідка переривалися стурбованими голосами, різким світлом та крижаними дотиками сенсорів. Потім реальність визначилася настільки, що Сем послав до біса нав’язливу турботу і пішов дізнаватися, що і як сталося, поки він виконував роль хворого.

– Нам нема чого їсти, дядьку, – зупинила його біля сходів Міра. – У трюмі лайс, після сьогоднішнього я туди точно не піду і нікого зі своїх не пущу.

– Ну і?..

– Придумай щось! Це ж твій корабель!

Легко сказати. Наразі проблеми харчування хвилювали Сема найменше. З іншого боку, у вантажному відсіку морозилка, в морозилці – еліанин, біля еліанина – голодна тварюка, що може порпатись у пельменях і викинути іншопланетянина в сприятливі для розляльковування умови. Якщо «Каселоні» не потрібна зайва морока, краще вирішити це питання якомога швидше.

– Я подумаю, – пообіцяв Сем. – І в нас є автомат комбісумішей.

– Угу, звичайно. А ще краще – вийдемо на берег і жуватимемо траву. Батьку сподобається ця ідея. Він упевнений, що вегетаріанство – круто, бо дешево.

Міра пішла, докірливо хитаючи головою, а Сем подумав, що з лайсом доведеться щось робити. Оскільки тварина нападає на людей, торочити про гуманізм безглуздо. А якщо завтра жовта кулька не обмежиться подряпинами, а вчепився комусь у горлянку? Доньці Вовка он сильно дісталося. Губи розбиті, на підборідді синець… Не дивно, що вона боїться йти у вантажний відсік.

– Гей, Міро! – Сема відвідала несподівана думка. – Я збираюся…

– Собаці своїй «гейкай»!

Агресивніше, ніж зазвичай? Це щось означало. Головне – зрозуміти, що саме.

Внизу пролунав металевий брязкіт. Міра аж підскочила і прискорила крок.

«Ненавиджу це», – Сем проминув каюту Сани, потім пригальмував і з сумнівом вдарив кулаком у двері.

– Відчинено! – долинуло звідти. – Слухай, Міро… Це не моя справа, але я б на твоєму місці використала озеро. Тутешні п’явки – просто диво, а розчленування – минуле століття. Знаєш, як тхнуть вийняті кишки? А відрізати паль… Капітане?!

Сем по-господарськи пройшов усередину. Сів на ліжко і постарався дивитися так, ніби планує важливу розмову, а не відпочиває.

– Я не хочу знати, кого ви збираєтеся різати. От не хочу, і край.

Сана глузливо пирхнула.

– Як ти почуваєшся?

– Завдяки вашій колективній турботі майже не почуваюсь. Що у нас?

– Е-е-е… Тобі добрі новини чи погані? Добрих більше, погані – серйозніші.

До добрих Сана віднесла те, що корабельний лайс став полохливим і втікає від людей. Що сама вона не втопилася. Що дрон їй не примарився, тобто зовсім неподалік є люди та можливість зв’язку із зовнішнім світом. Що накладні не розтанули. Що стан Торна і Каса начебто не погіршується. І що в трюмі сидить знову-таки лайс, який не дозволяє Мірі та Леві дружно гризти шоколад, а потім проклинати ваги.

«Втікає? Міра з цим би не погодилася», – Сему й на думку не спадало, що синці дочки Вовка не справа лап агресивної тварини.

– Де накладні? – насамперед його цікавило те, заради чого Сана полізла в озеро.

– У твоїй каюті разом із рештою документів. Що? Не дивись так. «Зара» мене слухається, а ти спав… Я не могла не скористатися ситуацією.

– І?..

Вона трішечки зніяковіла:

– Я не копирсалася у твоїх особистих речах, якщо тебе це турбує.

– Мене турбують накладні!

Замість того, щоб коротко розповісти про їхній вміст, Сана збігала в сусідню каюту і принесла аркуші водонепроникного паперу, заповнені дрібними літерами.

– Стандартний формуляр, нічого примітного.

– Угу. – Сем побарабанив пальцями по коліну і ще раз прочитав лівий стовпчик невеликої таблиці. – Крім того, що, згідно з оцим, – вказав на верхній рядок, – «Каселона» перевозить на Онікс-10 п’ятдесят тон якогось пт2-субстрату із насінням ГМО-рослин для тераформування. Про льодовик Оніксини Великої і не згадується.

– Це Онікс, капітане. Тут таким нікого не здивуєш.

– Я здивований.

– Тебе ніколи не підставляли?

– А ти, схоже, експертка в аферах?

Сана схрестила руки на грудях і відвернулася:

– Думай як хочеш!

Сем насупився.

– Якщо ми збираємось…

– Ми не збираємось! – Вона не дозволила йому договорити. – Моє минуле тут ні до чого! Я з’явилася набагато пізніше, ніж почалася вся ця історія з Оніксом-10 та Оніксом-12. Чому ти не прочитав записи Каті? У неї є купа всього про наших професорів, систему, міністра екології… Навіщо тобі мої таємниці, якщо її важливіші?!

– Катя?

– Думаєш, ти єдиний і унікальний? – огризнулася Сана через плече. – Вона пише не лише тобі. Впевнена, Арістей теж знає про її існування, та й Міра якось обмовилася, що має незвичайного друга за листуванням.

– Міра не мала на увазі привида, – миролюбно зауважив Сем.

– А кого? – Бляшанка зволила повернутися до нього обличчям. – Є хтось іще?

– Тобто те, що Катя – привид, тебе не шокує?

Вони дивилися одне на одного в німому збентеженні.

Сана здалася першою.

– Я не вмію дивуватися, – пробурмотіла неохоче. – У світі повно незвіданого. Можна все життя витратити на подив, а сенс? Факти є фактами, з ними не посперечаєшся. До речі, про факти… Зовнішні камери зафільмували дрона, і ти не повіриш, що ми побачили на збільшеному знімку!

– Маркування Дослідницького центру? – припустив Сем. – Того самого, з Онікса-2?

– Та в тебе дар передбачення, капітане! Чи ти все ж таки прочитав щоденник Коті?

– Коті?

– Котя, Катя – яка різниця? Прочитав?

– Майже весь.

Сана відвела погляд.

– До «Селестини»?

– До Ванди.

– Вибач. – Її очі нишпорили по підлозі, і це було вкрай незвично.

– За що?

Здавалося, вона розгубилась. Почервоніла, зблідла, облизнула губи…

– Я… Я прочитала все, – вичавила тихо. – Співчуваю.

«Клятий привид обіцяв не розповідати про нас із Вандою!» – розізлившись, Сем гримнув кулаком у стіну і зціпив зуби, долаючи бажання схопити планшет, щоб особисто побачити писанину Коті.

– Можеш не вірити, але я по-справжньому співчуваю тобі, капітане. – Сана нервово смикала водонепроникний папір накладних. – Ти вчинив правильно. Тобі нема в чому себе звинувачувати.

– Я й не звинувачую. – Сем вийшов із її каюти, жалкуючи лише про те, що «розумними» дверима не можна грюкнути щосили. – Побачиш Котю – передай, хай іде до біса.

«Що за маячню я несу? Побачиш Котю… Вона ж невидима!» – але в душі наростало роздратування, і логіка могла котитися під три чорти.

Ну чому примара порушила слово? Яке вона мала право лізти у чуже життя?! Катя-Котя була лише спостерігачкою. Хоч вона і бачила з різних ракурсів те, що відбувалося на борту круїзного лайнера, та її досвіду навряд чи вистачило для повноцінних висновків. Ті записи – не більше ніж плітки. Переказ уривка із фільму, початок якого Котя пропустила. Ванда була зовсім не такою!

– Ти в підвал, дядьку?

Сем перевів подих і нагадав собі, що це не Міра підкралася нечутно, а він сам надто глибоко поринув у спогади.

– Ні.

– Як знаєш. – Вона пройшла повз, шаркаючи блискучими капцями.

Щось у її постаті привернуло увагу Сема.

– Стій!

– Не діждешся.

Незважаючи на легку кульгавість, він наздогнав дівчину дуже швидко. Складалося враження, що вона й не тікала.

– Навіщо тобі ніж?

Міра зневажливо надула губи:

– Для самооборони. Там лайс, забув?

– Ну то не йди туди!

– Я хочу їсти! Якщо ти такий добренький, проведи мене.

– Поклич батька, – порадив Сем, відчуваючи, що його терпець може урватися будь-якої миті.

– Він надто зайнятий, – в’їдливо повідомила Міра. – Йому ніколи.

– Зайнятий чим?

– Ця невезуча вівця Леві взяла у Міка не ті таблетки, і тепер вони страждають разом. Він – тому що не може без них жити, вона – тому що не може жити без страждань. Загалом, тато розривається між ними обома і тихо божеволіє. Ну, проведеш мене?

– Сам сходжу. – Найменше Сем хотів опинитися в одному підвалі з Мірою, лайсом та кухонним ножем. – Що принести? Овочі? Крупи?

– Цукерки!

«Примхи – це не до мене, дитинко», – збирався відповісти він і піти в рубку Мірі на зло. Але у вантажному відсіку щось грюкнуло, сходи затягло болотяним смородом… Наступної миті туди, не розбираючи дороги, помчала Сана. Сем теж подолав сходи, хоч і значно повільніше.

«Лайс», – встиг подумати з полегшенням і навіть видихнути зі смішком, а потім побачив, що під ногами хлюпає вода.