"Каселона". Шалений рейс

***

/«Каселона»/

– Не хвилюйся, капітане, з твоєю грядкою все гаразд.

Сем відсахнувся від входу в трюм, бо віднедавна мелодійний голос Сани діяв на нього як пульверизатор на кота. Лікоть боляче стукнувся в стіну, і довелося зчепити зуби, щоб не сказати нічого «приємного».

– Виходь звідти. Швидко. Чорт!

То була вона! Не дивакувате опудало в незручному одязі, що відгукувалося на ім’я Алесани Лютик, а та сама «вона», яку Сем зустрів у «Барахолці Ніка». Бездушна лялька у коротких шортах та вузькій маєчці. На ногах – пухнасті капці, волосся розпущене і запросто створить конкуренцію будь-якій рекламі шампуню, губи посміхаються з неприкритим глузуванням, у очах – палка цікавість.

Стоп.

Останні два пункти – нісенітниця, бо почуття та залізяки несумісні.

– Щось мені підказує, ти не радий нашій випадковій зустрічі, капітане.

– Вона випадкова?

Сана зітхнула і нарочито неквапливо опустила погляд:

– Боюся, що ні. Мені прийшов лист із проханням допомогти тобі у вантажному відсіку. Від якоїсь Коті, уявляєш? Я довго згадувала, де чула це ім’я, і… Ти не повіриш, капітане! Від тебе. Чи не збіг?

– Твій конструктор часом не передбачив функцію вимкнення звуку?

– Припиниш мене ображати – отримаєш назад тиху Алесану, а доти терпи. До речі, симпатичний костюмчик. Люблю чоловіків у хакі.

– Жерти з тельбухами? – не втримався від отрути Сем. – Ґудзики на зубах не скриплять?

– Сказав той, хто мало не поснідав еліанином. Подвійні стандарти, е-хех… Гаразд, якщо твоє его задоволене, перейдімо до справи. Що від мене треба?

– Зникнути.

Звісно, вона не пішла. Розвела руками в удаваному здивуванні, звела очі до неба, яке на «Каселоні» замінювала стеля, і рушила за Семом, ледь не ступаючи слід у слід.

Він не обурювався – знав: це марно. Непідконтрольний кіборг – як ходяча бомба із замазаним фарбою таймером. Рвонути може будь-якої миті. Або ніколи… Міфи запевняли, що й таке трапляється. Сем щосили намагався їм вірити.

– Тут є малесенька проблемка… – мовчати бляшанка не вміла.

– Ти обманом стала співвласницею корабля і тепер «Зара» тебе слухається? Я в курсі. – Він і сам не розумів, чому ця новина дратує, але не бісить. – Не раджу звикати, це ненадовго.

– Я поливала салат і трохи підмочила вантаж. Усього один ящик. Може, спробуємо відкрити його і просушити? В галанеті описується кілька способів зняти запобіжну стрічку, не пошкодивши.

«На додачу до проблем із законом я ще й розорюся», – похмуро подумав Сем, розмірковуючи, чи не наплювати на все і не нюхнути «Оніксідролу», щоб прокинутися, коли це божевілля закінчиться.

– Дя-а-адьку!

Він здригнувся, мимоволі скривився. Несподіваний звук, що долинув від входу, безжально атакував барабанні перетинки, гучна луна додала неприємних ефектів.

«Тільки тебе не вистачало», – збираючись перевірити червону позначку на плані Коті, Сем найменше хотів, щоб донька Вовка крутилася поблизу. Бляшанку не шкода, а Міра може постраждати. Що б не зачаїлося під значком, воно не належало до приємних сюрпризів.

– Дядьку, тата тут нема?! Ти його не бачив?! Це терміново! До речі, він сказав, щоб я вибачилась.

– Ну і?.. – Сем ненавидів гаяти час.

– Якщо ти не покидьок, перепрошу наприкінці поїздки.

– Чудово.

Міра дивилася вичікувально, і Сему спало на думку, що від нього вимагається якась інша реакція.

– Іди відпочивай, – незграбно кинув він. – Вибачення прийнято.

– Я не залишу тебе наодинці із Саною! Яка різниця, що ти обіцяв?! Я знаю, це ти змусив її так одягнутися! Ти ж очей із неї не зводиш!

«Боги всіх існуючих релігій, дайте мені трохи терпіння і пофігізму», – Сем охоче випхав би їх обох за двері, проте тягатися з бляшанкою, яка явно сильніша разів у десять, було безглуздо, і виставляти себе дурником не хотілося.

– Ось. – Він помітив неподалік коробку, де порпалась Леві в її першу ніч на кораблі. – Сподіваюся, це покращить твій настрій.

Міра зацікавлено зиркнула на блискучі обгортки, крадькома проковтнула слину.

– Цукерки? – Голос дівчини змінився. – Фу! Вони шкідливі. – Але очі не відривалися від розсипу «скарбів», а ніздрі тремтіли, ловлячи ледь відчутний аромат ванілі.

– А можна й мені? – Сана приєдналася до неї.

– Ще б пак, – і ніхто б не запідозрив Сема у лицемірстві.

Він постояв кілька секунд і переконався: обидві нахаби зайняті солодощами. Одна – жадібним безконтрольним поїданням у стилі голодного хом’яка, друга – боротьбою зі спокусою.

Сем продовжив шлях углиб трюму без небажаних свідків. Він ішов між стелажами, вперше за останні роки заповненими більше ніж на дві третини, і мимоволі поглядав на кожен хоч трохи підозрілий предмет. Наприклад, на напіввідклеєну етикетку із зображенням бавовни. Або на нитку, що вилізла із мішка з листами. А порожня бочка з-під нібито льодовикової води для Онікса-10, а насправді – з-під субстрату з насінням ГМО-«салату», взагалі здавалася розсадником чуми. Треба придивитись і до інших… Щось підказувало: у них виявиться будь-що, крім води.

– Сано, а то правда, що від шоколаду не повніють? – почув Сем, майже досягнувши потрібного місця.

– Абсолютна. Ціни на нього дикі, об’їстися аж ніяк не вийде.

– Я ж серйозно!

– Зараз перевірю у галанеті.

Сем посміхнувся, дивуючись, якими дурницями страждають люди. На борту коматозник, терорист, викрадений юнак, еліанин, примара і поки що невідомий «монстр» із пральні, а вони рахують калорії. Та ця нещасна шоколадка може стати останньою в житті!

«Будь ласка, не треба», – надійшло повідомлення.

«Ну гаразд, справа твоя… Але не гарячкуй», – було друге.

«Обережніше», – майже відразу ж з’явилося третє.

«Не розбий його», – прилетіло четверте.

«Якщо розіб’єш, не дозволяй себе кусати, інакше ми матимемо серйозні проблеми», – попереджало п’яте.

– Які всі дбайливі, – буркнув Сем, воскрешаючи в пам’яті план трюму.

Ага, тут праворуч, до самої стіни, і…

Намальований Котею червоний значок вказував на багаж пасажирів. Шість об’ємних сумок сімейства Вовка, порожня валіза на коліщатках, що належала Леві, і щось на кшталт яскравої пластикової скрині з ім’ям Алесани Лютик на наклейці.

– І чому я зовсім не здивований? – тихо запитав Сем у простір.

– З погляду психології… – одразу відгукнулася «Зара».

– Замовкни.

Але вона все-таки встигла повідомити кілька теорій і ймовірний діагноз. На щастя, нерозбірливо – динаміки в трюмі шипіли і клацали, а лізти до них з ремонтом не було ні часу, ні бажання.

Як завжди.

– «Заро», знайди Арістея і спитай, чи перевозять вони щось, що кусається, коли його розбити.

У відповідь прилетіло запитання про самопочуття та пропозиція жмені «Сондарсу», оскільки випадок запущений, однією таблеткою не виправити.

«Хто б сумнівався», – майже задоволено кивнув Сем, сподіваючись, що зможе вберегти здоровий глузд хоча б до найближчого пункту призначення.

Отже, Вовки поза підозрами, валіза Леві порожня… Залишалася скриня, підсунута Нікалом разом із Алесаною. Тобто з кіборгом. З мертвяком із програмою замість мізків. Непідконтрольним і тому більш непередбачуваним, аніж інші бляшанки.

Цікаво, на що її запрограмували? Лише зображати людину, схильну до фобій, нервових розладів і сумнівів, чи все ще складніше і небезпечніше? Але поки вона на боці команди «Каселони», і це головне. Раптом Нікал справді хотів зробити давньому товаришу ласку і забезпечив його «технікомедиком», за сумісництвом – помічником на всі випадки життя?

Можливо, уявна «незалежність» Сани є частиною імітації особистості. Використовуються ж різні «родзинки» в кіборгах так званого «інтимного напряму». «Неприступне стерво», «дика войовниця», «скромна студентка»… Людям подобаються рольові ігри, особливо коли можна не задумуватися про почуття партнера.

Та до біса! Ну чому для деяких бляшанки стають важливішими за людей? І чому Котя не змовчала щодо «Селестини»?

Сем думав, що та історія похована давним-давно. Розлетілася на шматки, як ресторан у призначеній для елітних пасажирів частині круїзного лайнера. Але виявилося, що біль нікуди не пішов. Навіть туга, яку Сем заховав так глибоко, що повірив: вона зникла навіки, повернулась і почала роз’їдати душу.

Ванда, перше і єдине кохання… Він казав собі, що це помилка. Гра. Спроба викликати ревнощі. Або афера, де Ванда стала жертвою, а її люблячий чоловік зі злості відвернувся від неї, не підтримав у важку хвилину.

Як посміла Котя твердити, що Ванда розуміла, на що йшла? Звідки вона могла це знати?

«Котя збрехала, щоб втішити мене, позбавити почуття провини», – майнуло на краю свідомості.

Та ні, дурниці. Примара – не близький друг, щоб хвилюватися про душевні муки якогось там Олександра Райса.

– Капітане, навіщо тобі мої речі?

Сем похитав головою, проганяючи сумні думки. Куди не поткнися, все нагадує про минуле. Безумство якесь… Добре, що залізяка тихо підійшла й відвернула його від самоїдства. Тобто не добре, а… Нехай буде: «Її існування часом терпиме і приносить користь».

– Ти везеш монстра?

Він не ждав чесної відповіді, але сподівався, що Сана, як завжди, огризнеться, і неприязнь до неї затьмарить спогади.

– Лайси – не монстри! – почув обурену відповідь.

І зрозумів, що, здається, привид – єдина розумна істота на цьому кораблі. Котя бодай розуміла, що таке небезпека, а інші геть-чисто втратили інстинкт самозбереження і бігли до печального фіналу наввипередки.