"Каселона". Шалений рейс

/З неопублікованого роману Коте Ріни/

Коли Родас Торн набрав повну ванну води і занурив туди зморщену зелень з часниковим запахом, я зацікавилася цим дійством і навіть покинула залишений без нагляду комп’ютер професора, розсудивши, що загляну туди пізніше, бо ж коли ще випаде шанс спостерігати за розляльковуванням інопланетної істоти?

– Випливе, – прокоментувала старання Торна. – Воно легше за воду.

Бугриста маса, що нагадувала підв’ялену броколі, щоразу опинялася на поверхні. Притопити її руками професору не вдавалося, хоч як він не намагався.

– Треба чимось притиснути. – На жаль, мої поради не чув ніхто, навіть я сама.

Але Торн зорієнтувався швидко. Він притяг невелику гирю і придавив нею зелень до дна ванни. Глянув на годинник, ніби запам’ятовуючи час, і з головою поринув у справи, геть-чисто забувши про «гостя».

Я подумала, що якщо це вбивство, то професор вибрав дуже дивний, марудний і безглуздий спосіб. Еліанина легко запхати в утилізатор повністю, і ні проблеми, ні слідів не залишиться.

Але, схоже, душогубства в планах Торна не було. За пів години він кинув у воду три кілограми цукру. Немислиме марнотратство! На Оніксі натуральні продукти – дефіцит, причому нереально дорогий, і цінники на упаковках це підтверджували.

Ще за годину злегка набряклого еліанина витягли, ошпарили, натерли сіллю, здерши «шкірку», і положили назад. Пірнув він одразу ж, розпластався на дні…

– «ОС-13», нагадування за три години, – наказав професор своєму комп’ютеру і пішов до кабінету.

Я розривалася між бажанням спостерігати за метаморфозами інопланетної зелені та необхідністю бути в курсі планів Торна. Як завжди, здоровий глузд переважив. Я пообіцяла собі, що колись подивлюся на перетворення в галанеті, а поки краще приділити увагу хроноБК-лабораторії та іншим поточним питанням.

Немов знаючи про мою присутність, професор займався повсякденною рутиною: відповідав на не пов’язані з Дослідницьким центром листи, вибирав дитячий скутер на сайті галанет-магазину, переглядав наукові журнали, випадково клацнув на рекламу порносайту і ніяк не міг закрити вкладку – його все запитували і перепитували, чи він точно хоче звідти піти.

Потім Торн зробив чай, і ми сиділи одне навпроти одного, наче друзі. Я вдавала його співрозмовницю, він і не підозрював про моє існування… Все як завжди.

Тобто ні – сьогодні замість звичайних м’ятих штанів та сорочки з короткими рукавами, які мій супутник носив постійно, він одягнув строгий діловий костюм. Краватка з акуратним вузлом, начищені туфлі, причесане волосся… Торн готувався до зустрічі з еліанином ретельніше, ніж до побачення з Веронікою – своєю колишньою і, гадаю, майбутньою дружиною. Її я ніколи не бачила і не вважала частиною подій, що відбувалися в Дослідницькому центрі.

Професор пив чай великими ковтками і невідривно дивився крізь мене – на екран, де мерехтіли вогні типового вечірнього мегаполісу Землі, створюючи ілюзію краєвиду з вікна. Обличчя Торна залишалося задумливим і трохи сумним, на лобі пролягла глибока складка, скуйовджене в роздумах волосся стирчало в різні боки. Він ледь помітно ворушив губами, ніби повторюючи заготовлену промову, і здавався повністю зануреним у свої плани, тому кострубате жахіття, що виповзло з ванної кімнати, я помітила першою.

Це нагадувало низький людиноподібний кущ, покритий шорсткими зеленуватими наростами. Людиноподібний – тому що я все ж відрізнила б його кінцівки від щупалець, проте ні очей, ні інших органів чуття у істоти не було, хіба що крива тріщина посеред її тулуба могла б виконувати функцію рота.

Під еліанином розтікалася калюжа болотяно-бурої води, за ним виднілися мокрі сліди. Незважаючи на неповороткість, ступав він легко і нечутно.

Мені здалося, що це створіння хоче застати Торна зненацька і накинутися на нього, задушити численними відростками.

Я підхопилася, намагаючись попередити професора, – і зупинилась. Не вдасться. Мій стан не дозволяв привернути до себе увагу.

Тобто…

Так, один спосіб був.

Я заліпила Торну ляпаса, але він цього навіть не відчув. Та не страшно, втома мені не загрожувала! Я била його в обличчя з азартом і наполегливістю, яких аж ніяк не відчувала, а тим часом інопланетна тварюка наближалася, виділяючи огидну суміш запахів ванілі (цукор професор використав ароматизований) та часнику.

Нарешті Торн зреагував. Потер носа і чхнув. Підняв очі, побачив кострубатого монстра… Радісно усміхнувся і полив еліанина недопитим чаєм.

Той обтрусився, як мокрий собака, і несподівано видав низку гучних звуків, що означали чи то невдоволення, чи погрозу.

– Що не так, Ілю? – Професор набрав у чашку чистої води і виплеснув на гостя. – Надто солодко? Ну вибач, я взяв таке ж дозування, як і минулого разу.

– Минулого разу я був на двадцять років молодший, – пробурчав «кущ» із жахливим акцентом, через який я ледве розрізняла слова. – Ти мені кошмарне похмілля влаштував, друже. Та не шкодуй води! А що за поспіх?

Торн відкрутив кран і дав еліанину змогу запустити щупальця у раковину.

– В мене справжня проблема, Ілю, – сказав, бризкаючи на співрозмовника холодною водою. – Допоможеш розібратися?

– Ви таки запустили наш синтезатор? – пробулькав гість, присмоктавшись до крана. – Я попереджав, що вашій расі він не підходить. Скількох зробили?

– Двох. Одного довелося знищити, другий зник безслідно.

– А третього ти ховаєш у себе? – Еліанин з помітним жалем відсторонився від проточної води і розпластався в калюжі, що натекла на підлогу. – О-ох, як же добре… Льоду не знайдеться, друже? Або пива… З тебе пиво, чуєш? Ти висмикнув мене зі сплячки!

На Торна було страшно дивитись. Він зблід, притис долоню до горла…

– Якого третього? – прошипів, ніби задихаючись.

– Цього. – Щупальце ксеноса вказало на мене.

Так, на мене.

Я відчула, що божеволію. Інопланетна істота без очей могла мене бачити?

Професор недовірливо простяг руку, торкаючись повітря.

– Де? Де вона, Ілю?

– О, вона?.. Прямо перед тобою. Вона ж била тебе, як зла… Як це у вас називають? Дружина. Я подумав, що це твоя жінка. Стривай, ти не знав, що вона тут, але знав, що вона – це вона?

Я не раз уявляла, як зумію довести комусь своє існування й отримаю шанс бути почутою. І ось мрія збулася. Мене помітили. І що я зробила? Почала налагоджувати діалог і закидати професора проханнями?

Ні.

Я просто втекла.

Мене лякало і те, що моя таємниця відкрилася, і те, що я майже зрозуміла, що ж я за створіння.