Сьомий Релікт

Антон втомлено подивився на сестру, яка цілеспрямовано тягла його до наступної ятки.

– Лесько, ну скільки можна? Ти ж казала, що купиш камінець і ми підемо. От купили! Що ти ще шукаєш?

– Оберіг, – не обертаючись кинула сестра і Антон приречено поплентався далі, намагаючись не загубити з виду розмальовану футболку та обірвані шорти.

– Хіба в тебе їх не достатньо? – зробив він останню спробу припинити безглуздя.

– Це не для мене, а для тебе.

– Що? – Антон аж зупинився. – Знущаєшся? Ти ж чудово знаєш, як я до цього ставлюсь…

– В тому й проблема! – Леся рішуче взяла брата за руку і потягла далі. – Ти закритий до світу.

– Я закритий до маячні, Лесько, а не до світу!

Антон обожнював сестру і намагався за можливості вдовільняти всі її забаганки. Та коли починалися ці розмови про відкритість до світу, його терпець починав уриватись.

– От дивись, – раптом сіпнула вона його за руку. – Я відчуваю, що саме тут ми знайдемо твою річ, – вона глибоко вдихнула і примружила очі.

Прилавок біля якого вони зупинились був збитий з ящика та кількох дощок. Все це було накрите жіночим шаликом і на ньому лежали дивного вигляду речі. Найбільше вони нагадували спаяні між собою деталі від комп’ютерної техніки, прикрашені де-не-де камінцями. А власницею цього хенд-мейд дива було худорляве дівчисько в майці з принтом хижака та купою фенічек на руках. Антон лише втомлено зітхнув.

– Моєму брату потрібен оберіг, – рішуче заявила Леся, звертаючись до неформалки.

– Не проблема, – сипло протягнула майстриня, яка судячи з голосу та ховання від сонця, або гарно відсвяткувала студентську вечірку або щойно повернулася з рок концерту, на якому зірвала голос.

– То що порадите? – Антон вирішив, що найшвидший спосіб забратися з Андріївського, який нещадно пропікався липневим сонцем, це купити щось у цієї бідолахи.

– У мене є для тебе дещо кльове, – криво всміхнулась дівчина і занурилась у пошуки під своїм імпровізованим торгівельним місцем.

Леся аж засяяла, не очікуючи, що брат так швидко погодиться.

– От! Дуже оригінальна штукенція! – нарешті виринула з-під ятки дівчина. – Хотіла собі залишити. Але раз вже тут такий клієнт…

– І скільки хочеш за цю “оригінальну штукенцію”? – іронічно всміхнувся Антон, крутячи в руках щось, що нагадувало скляний конденсатор, фігурно обмотаний мідним дротом і підвішений на шнурок.

– Ну, тільки для тебе, віддам за тисячу гривень, – на обличчі дівчини з’явився азарт.

Антон аж засміявся.

– Я вірю, що обмотати мідним дротом старий конденсатор, потребувало неабиякого натхнення, але думаю, ціна цьому витвору значно менша.

– Добре, – невдоволено скривилась дівчина, відвівши погляд від усміхнених, але гострих сірих очей.

А тоді знову глянула на Антона і з надією спитала:

– А двісті даси?

– Дам триста, – всміхнувся він. – На натхнення.

– Дякую! – на обличчі неформалки засяяла усмішка. – Тебе точно привела доля!

– Швидше невгамовна сестра…

Ввечері Антон, нарешті, зняв “штукенцію” і відчув неабияке полегшення. Сьогодні довелося носити її цілий день. Пообіцяв Лесьці, що не зніматиме принаймні до вечора. Він, звісно, намагався відкараскатись, запевняючи її, що однаково нічого не відчуває. Але сестра наполягала, що для таких “закритих” людей як Антон, щоб щось відчути потрібен час. Тож, після недовгої дискусії на тему оберегів, погодили один день носіння.

Антон покрутив в руках дивний “конденсатор”. Щось у ньому таки було. Тепер він йому, навіть, чимось подобався. Можливо, тим, що не був схожий на розцяцьковані камінчики, які носила сестра. Справжній кіберпанк і до футболки пасував. Нічого особливого, але можна поносити ще кілька днів. Лише щоб Леську потішити!