Пробудження спадкоємця

І сталося це напрочуд вчасно.

Не минуло й двох місяців відтоді, як Вова нарешті навчився стабільно підтримувати блок на енергетичному осередку, як життя вирішило перевірити його задум на практиці.

Три роки у цьому світі.

Початок літа.

Посівна вже завершилася, заняття у місцевій школі припинилися ще на весні. Селяни нарешті трохи видихнули після весняної гарячки й тепер бралися за все те, до чого раніше просто не доходили руки. Десь лагодили паркани, перекривали дахи, чистили стайні чи возили дерево.

Садиба жила звичним життям.

І саме тому тривожний крик від воріт села одразу різонув слух.

Вова саме був у дворі, коли почув гамір. Не слова — саму інтонацію.

Тривожну.

Напружену.

Таку, що змушувала людей відриватися від роботи. Хлопець миттю насторожився.

За ці роки він уже добре вивчив місцеві звичаї. Через одного вершника чи подорожнього ніхто б галас не здіймав. Отже, прибули або численні гості… або потенційна загроза.

І судячи з реакції навколо — можливо друге.

Біля стайні одразу заметушилися дружинники. Хтось підтягав ремені на шкіряних обладунках, інші поспіхом підхоплювали списи та сокири. Навіть ті, хто ще мить тому спокійно працював, тепер уважно дивилися у бік дороги.

Трохи згодом на ґанок вийшов і сам Гнат. Озброєний.

У кольчузі, поверх якої був накинутий темний каптан із гербом баронства. Не те щоб дуже багатим вбранням — Вова вже встиг помітити, що рід Вірних був надто молодим і бідним для справжньої родової пихи, — але все ж таки власним.

Гнат нервував. І намагався цього не показувати.

Саме в цей момент від воріт примчав один із сільських хлопчаків, яких сьогодні залишили там допомагати вартовим.

Задиханий. Червоний.

Але явно щасливий від важливості моменту.

— Граф! — майже вигукнув він ще здалеку. — Граф їде!

Напруга навколо змінилася миттєво. Страх не зник, але тепер до нього домішалася метушня зовсім іншого роду. Зустріч господаря.

Бо саме господарем цих земель граф Броніслав і був.

Вова завмер.

Ось тепер ставало справді цікаво.

Броніслав.

Саме його колись урятував на полі бою Василь Вірний — батько цього тіла. Прорвався крізь ворогів, не дозволив добити графа, а натомість отримав титул, землю, прізвище і це невеличке баронство.

І тепер той самий граф їхав сюди.

Особисто.

А ще Броніслав був магом. Не просто одним із місцевих «шептунів» чи знахорів із покрученою оболонкою.

Справжнім спадковим магом.

Його рід походив від самої Огнеслави — доньки королеви-магині — Світлозари та Андрія. І хоча за століття рід розділився, подрібнився на безліч гілок, а титули поступово знижувалися від герцогських до графських, магічна спадковість нікуди не поділася.

Усі вони були магами.

І ось один із них зараз їхав просто сюди. До садиби Вірних.

А це означало лише одне.

Нарешті настав момент перевірити, чи справді його блокуюча сфера працює так добре, як би йому хотілося.

Борислав був насамперед воїном. Це читалося в усьому — у широких плечах, у важкій ході, у звичці тримати руку поблизу меча навіть тоді, коли навколо не було жодної загрози. Кольчуга під темно-синім плащем ледь чутно бряжчала при кожному русі, а на поясі висів не просто меч — зброя людини, яка не раз дивилася смерті в очі й залишалася живою.

Але справжню небезпеку становила не сталь. Горе тому, хто забуде, що перед ним ще й маг.

У світі, де магів було небагато, кожен із них уже сам по собі ставав силою. А маг, який пройшов десятки битв, — силою, здатною змінити долю цілого графства.

Граф легко сплигнув із коня. Без чужої допомоги. Його воїни навіть не ворухнулися — надто добре знали свого господаря. Та й челядь не наважилася б торкнутися графа без дозволу.

Вперед вийшов Гнат.

Схилив голову в поклоні — шанобливо, але без плазування. Тут такого не любили. За ним вклонилися й решта присутніх.

Борислав підійшов ближче й несподівано обійняв Гната за плечі, дозволяючи тому випростатися.

У цьому не було нічого дивного. Гнат і сам був воїном. Бився поруч із графом не один рік. А його брат... його брат колись урятував Бориславу життя.

Саме зараз.

Або ніколи.

Вова ковзнув уперед, проміж дорослими, проскочив просто під руками одного з дружинників і зупинився неподалік графа.

Бухнувся на коліна.

— Дядьку Бориславе... Ваша Світлосте... дозвольте...

Договорити він не встиг.

Один із воїнів миттєво перехопив малого за плече й рвучко смикнув назад. Ще б трохи — і той полетів би на землю.

Але головне вже сталося. Він встиг зацікавити графа.

Не кожному дозволено звертатися до графа «дядьком». Для більшості за таку зухвалість знайомство з різками було б найменшою проблемою.

Борислав ледь підняв руку. І воїн одразу відпустив хлопця.

— Ти хто такий, хлопче? — спокійно запитав граф.

— Вова. Син Василя Вірного.

Запала тиша.

Борислав уважно подивився на малого. Не худий. Не забитий. Одяг хоч і простий, але чистий та охайний. Видно — не морили голодом, не ганяли понад силу. Хоча останні півтора року Вова вже мав свої обов’язки, як і інші діти селян в садибі.

От тільки виглядав він... не як спадкоємець баронства. Швидше як син звичайного селянина.

Погляд графа повільно змістився на Гната.

Той раптом спітнів.

І Вова чудово зрозумів чому. У погляді Борислава вже з’явилося дещо дуже нехороше. Не гнів.

Обіцянка.

Граф зробив крок до хлопця. І раптом завмер. Наче наткнувся на невидиму стіну. Його очі ледь помітно розширилися.

Вова всередині похолов. Працює чи ні?..

Борислав повільно обернувся до Гната.

— А скажи мені, Гнате... поки що Вірний... — голос графа став тихим, але від того лише страшнішим. — Як так сталося, що в моєму графстві є прокинувшийся... а я про це не знаю?

Гнат зблід.

— І хто саме, — продовжив Борислав. — Син Василя. Людини, якій я життям завдячую.

Він підійшов ближче.

— А тепер дивися мені в очі. І пам’ятай — брехати не варто.

Рука графа лягла Гнатові на плече. Вова одразу відчув легкий рух енергії.

Ментальний контакт.

Не читання думок — до такого місцеві маги, схоже, ще не дійшли. Але відчути брехню для мага було неважко. Особливо у звичайної людини.

— Кажи. Знав, що хлопець прокинувся?

Гнат сіпнувся. Кілька секунд мовчав.

А потім важко опустився на коліна.

— Знав... — хрипко відповів він. — Винен. Біс поплутав.

І в ту ж мить Вова зрозумів.

Його життя щойно змінилося остаточно.

Борислав повільно відпустив плече Гната й перевів погляд убік.

На ґанку, трохи осторонь, стояв Тихон — управитель баронства, місцевий учитель, ключник і, по суті, очі самого графа в цих землях.

— Тихоне, — голос графа знову став рівним і холодним. — А ти що скажеш?

Управитель напружився.

— Як так сталося, що мене не сповістили? Чому «дикий» досі тут? А якби щось сталося?

Тихон помітно зблід.

І це було не награне здивування. Вова добре бачив — чоловік справді шокований.

— Ваша Світлосте... — той навіть трохи розгубився. — Не знав.

Борислав примружився.

Тихон поспішив продовжити:

— Клянусь, не знав. Якби дізнався — одразу б сповістив. Я ж розумію, що це означає.

Граф кілька секунд уважно дивився на нього, а потім коротко кивнув.

Брехні не було.

Тоді Борислав знову повернувся до Гната.

— Хто знав?

Гнат опустив голову ще нижче.

— Тільки я... і наша шептуха Ярина. Це вона помітила. Відчула, що хлопець прокинувся. Але я наказав їй мовчати. Її провини тут немає. Тільки моя.

Запала тиша.

Навколо стояли люди — дружинники, челядь, селяни, що встигли підтягнутися до двору, — але ніхто не наважувався навіть поворухнутися.

А Вова раптом усвідомив, що... не відчуває до Гната ненависті.

Так, дядько вчинив підло із ним.

Так, намагався приховати «дикого» мага навіть від власного графа.

Але при цьому Гнат не був ані боягузом, ані справжнім мерзотником.

Просто людиною.

Людиною, яка дуже хотіла втримати те, що раптом упало їй до рук. Баронство. Землю. Майбутнє для своїх синів.

А племінник... Ну що племінник?

Ще рік. Може півтора. І тоді можна було б самому прийти до графа. Або доручити це Тихону. Сказати, що хлопець щойно прокинувся.

Усе виглядало б правильно. Без зайвих запитань. І, можливо, саме так усе б і сталося. От тільки Вова виявився швидшим.

І тепер Гнат стояв на колінах перед своїм сюзереном, прекрасно розуміючи — старе життя щойно закінчилося.

Вова трусився у підводі, що повільно котилася дорогою до Львова.

Саме там знаходилася резиденція графа Борислава. Головне місто графства. Великий, як для цих земель, центр ремесел, торгівлі й влади.

А сам граф із більшою частиною дружини рушив далі — до кордону. Схоже, цього літа на тому боці знову комусь не пощастить.

Втім, якщо спробувати розібратися, хто в цих постійних сутичках винен, а хто правий, то правди, мабуть, не знайти ніколи.

Будь-яке покоління могло б припинити війну.

Але жодне вже не здатне згадати, з чого все почалося.

Кожен народ, кожен рід, кожне прикордонне село пам’ятало лише своє:

«Вони нападали першими.»

«Вони палили наші хати.»

«Вони забирали людей у полон.»

«Вони вбивали наших.»

І так — з обох боків.

Хто знає, можливо, ці рахунки тягнуться ще від перших людей, що прийшли на ці землі.

Підвода знову підскочила на вибоїні.

Навпроти, похмуро втупившись у дорогу, сидів Гнат. Вже не барон. Просто воїн у дружині графа.

Іронія долі полягала в тому, що баронство, як не дивно, залишилося саме за Вовою.

Борислав вирішив усе по-своєму.

— Магові потрібен власний дохід, — коротко сказав він тоді. — Навіть якщо баронство невелике.

І заперечувати ніхто не наважився.

Виховувати хлопця у власній родині граф також не збирався. Для таких, як Вова, у Львові існувала інша дорога. Військова школа для дітей графських ближників.

Туди брали з шести років. Саме стільки нещодавно й виповнилося Вові. Тож тепер усе виглядало вирішеним.

Житиме при школі. Навчатиметься. А коли прийде час — перейде до школи магії, що також знаходилася у Львові.

Борислав мав рацію.

Навчання воїна вимагало грошей. Хороше спорядження, кінь, наставники. Навіть у школі магів, де «диких» брали в будь-якому випадку, власний дохід означав значно більше свободи.

Звісно, магів навчали й безземельних. Але потім за це доводилося відпрацьовувати додатковими роками служби.

Тож власне баронство, хай і маленьке, було для Вови подарунком, і чималеньким.

А в самій садибі Вірних майже нічого не змінювалося.

Тихон, як і раніше, керуватиме господарством.

Ярина лікуватиме селян та прийматиме пологи.

Люди оратимуть землю, випасатимуть худобу, лагодитимуть паркани й чекатимуть зими.

Селянам здебільшого байдуже, хто саме носить титул барона. Та й чи є той барон узагалі. Принаймні доти, доки ніхто із сусідів не вирішить прийти з мечем чи вогнем.

Бо головне завдання будь-якого дворянина — не титул носити. А захищати свою землю.

І тепер із цим проблем не буде. Баронство Вірних опинилося під прямим захистом самого графа Борислава.

І горе тому, хто наважиться хоча б колосок украсти з цих полів. Або пролити тут кров.

Вова ж сидів у підводі й дивився вперед. Туди, де за кілька днів на обрії мав з’явитися Львів.

Нове місто.

Нове життя.

Нова школа.

І, можливо, перші справжні відповіді про цей світ.