Пробудження спадкоємця

Розділ 11

По закінченні канікул життя знову повернулося у звичне русло.

Навчання, тренування, військові вправи, вечірні заняття з Тихоном. А ще — постійний контроль за біосистемою на пагорбі, що тепер розвивалася вже майже самостійно. Ну і, звісно, Ярина. Її навчання та розвиток теж тепер лягли на плечі Вови. Хоч і дистанційно.

Відверто кажучи, то про наступні три роки особливо й не було чого розповідати. Не сталося нічого гучного чи надзвичайного. Світ не перевертався. Нові таємниці не сипалися одна за одною. Просто… життя йшло.

Дні складалися у тижні, тижні — у місяці, а ті непомітно перетворювалися на роки.

Тихон за цей час помітно виріс. Не лише як хлопець, а й як майбутній маг. Він уже цілком впевнено користувався внутрішньою енергією, навчився підсилювати власне тіло, знімати втому, пришвидшувати відновлення. Потроху почав опановувати й перші, поки що примітивні маніпуляції із зовнішньою енергією.

Для місцевого світу — неймовірний результат для його віку.

А от Ярина… Ярина дійсно дивувала.

Схоже, жінка все життя навіть не підозрювала, наскільки їй подобатиметься магія. Вона вчилася із таким азартом, з таким захопленням, що Володимиру часом доводилося її буквально стримувати. Як дитину, що раптом отримала до рук надто цікаву іграшку.

Навчав він її вже зовсім не як місцевих. А повноцінною системою. Тією самою базовою школою, з якої в Лісокраю починав кожен, хто вступав на шлях розвитку.

До літа 2081 року Ярина вже впевнено відповідала третьому рангу за мірками самого Вови. І це було справді чимало.

Втім, нічого дивного тут не було. По-перше, її розвитком займався сам Вова. А його власна енергетика навіть після всіх втрат та відкатів залишалася добре структурованою. Щільною. Насиченою. Порівнювати її із звичайими місцевими магами було приблизно так само безглуздо, як торнадо із літнім вітерцем.

А по-друге — Ярина дійсно мала талант.

Цілительський. Вона тонко відчувала живе. Розуміла організм, енергію, потоки. Інтуїтивно схоплювала речі, на пояснення яких іншим інколи йшли тижні.

Хоча були й обмеження. Розвиток свідомості просувався повільніше, ніж хотілося б. Все ж таки навчання через астральну оболонку — це зовсім не те саме, що жива присутність. Одне діло сидіти поруч із учнем, бачити його реакції, вести енергію власноруч. І зовсім інше — працювати через сотні кілометрів. Та навіть так результат вражав. Ярина вже зараз могла б вважатися дуже сильним цілителем за місцевими мірками.

І тому Вова раз за разом змушений був її стримувати.

— Не треба лікувати всіх підряд, — вкотре повторював він. — Особливо те, що інші маги лікувати не здатні.

— Але ж я можу допомогти людям.

— Можеш. І саме тому повинна бути обережною.

Ярина бурчала, ображалася, але зрештою погоджувалася.

Була заборона і на омолодження.

Ні, технічно проблем тут не існувало. Відновити організм п’ятдесятирічної жінки до стану тридцятирічної для Вови не було чимось недосяжним.

Проблема була в іншому. У людях.

Шептуха, яка гарно виглядає для свого віку — це нормально. Таке трапляється. Трави, здоровий спосіб життя, сильна енергетика.

Але жінка, яка раптом молодшає на два десятки років…

Такого вже ніхто не проігнорує. А зайва увага — це не те, що їм було потрібно.

Саме цього року проходив черговий набір до школи магії.

Вові вже виповнилося дванадцять. Восени мало стати тринадцять, а отже за місцевими мірками він підходив для переходу на цей етап навчання. Втім, нічого несподіваного у цьому не було. Про майбутній вступ знали давно, і сам Вова вже кілька років внутрішньо готувався саме до цього моменту.

Єдиним сюрпризом стало хіба що те, що набір до школи магії проходив не восени, як у ясла, а одразу після літніх канікул. Тобто — з початком липня. Отже, відпочинок знову обмежувався лише одним місяцем. Хоча слово «відпочинок» у випадку самого Вови давно вже втратило сенс.

Ну і, звісно, переходити вони мали разом із Тихоном. Тут теж без несподіванок. За ці роки вони не просто здружилися — фактично стали командою.

І все ж, попри зовнішній спокій, певне занепокоєння у нього залишалося.

Школа магії.

Саме там уперше з’являвся шанс зустріти по-справжньому сильних магів.

За минулі роки Вова значно краще розібрався у місцевій системі рангів. Спочатку йому здавалося, що тут усе примітивно — маги та архімаги, і годі. Але реальність виявилася складнішою.

Пробуджений — той, хто лише пережив ініціацію. Зазвичай діти, хоча після бурі почали з’являтися й дорослі дикі маги.

Учень мага — перший щабель справжнього навчання. Саме ним незабаром стане і він сам.

Адепт — старші учні. Ті, хто вже щось уміє, але до справжнього мага їм ще далеко.

Маг — повноцінний випускник школи. Основа всієї магічної спільноти.

Майстер — маг, здатний не лише користуватися силою, а й навчати інших.

Магістр — сходинка ще вище. Уже не просто сильний маг, а постать державного рівня.

І, нарешті, архімаг. Жива легенда. Вершина, до якої більшість місцевих магів не наблизиться ніколи.

Еліта еліт.

Люди, здатні впливати не лише на окремих осіб чи міста, а подекуди й на цілу країну.

І ось саме вони непокоїли Вову найбільше. Жодного архімага він поки не бачив. Навіть здалеку.

Із магістрів теж знав фактично лише Борислава. Хоча граф, скоріш за все, був магістром більше за силою, ніж за розвитком. Воїн. Правитель. Людина, що постійно зайнята справами графства. Навряд чи в нього залишалося достатньо часу для глибокого розвитку власних можливостей.

А от архімаги…

Тут усе могло бути значно складніше. Самого Вову турбувала лише одна річ — енергетичний зір.

Поки що він без проблем приховував можливості власного осередку. Навчився стискати енергетичну оболонку, глушити випромінювання, маскувати потоки. Для більшості місцевих магів цього вистачало із головою.

Але хто сказав, що архімаги бачать світ так само? Що, якщо їхній зір значно глибший?

Володимир не знав.

І саме це дратувало найбільше. Невідомість.

Втім, іншого шляху все одно не існувало.

Якщо він справді хоче зрозуміти цей світ, його магію, його можливості та його межі — школа магії була необхідною.

Перші години у школі магії минули для Вови в дивному відчутті. Ніби він одночасно потрапив у щось нове — і водночас давно очікуване. Усе тут відчувалося інакше, ніж у яслах. Не суворіше, не небезпечніше — саме інакше.

Навіть житло.

Тут учнів уже селили по двоє. А для адептів, тобто старшого курсу, і взагалі передбачалися окремі кімнати. Воно й не дивно. Магів у цьому світі сприймали зовсім не так, як воїнів. Воїн — хай навіть талановитий — залишався частиною строю, частиною війська. Маг же стояв окремо. Інша каста. Інший рівень. Їх не намагалися надто привчати до колективу чи дисципліни через побутові незручності. Навпаки — із самого початку підкреслювали відособленість.

І тим дивніше виглядало те, що молодший курс усе ж мешкав по двоє. Хоча, можливо, причина була банальною — щоб підлітки не здичавіли на самоті. А може, як це часто буває, справжню причину давно стерли роки, і залишилася лише традиція.

Сам житловий корпус виявився доволі великим. Триповерхова кам’яна споруда з довгими коридорами та високими вузькими вікнами. На кожному поверсі — по п’ятнадцять кімнат.

Перший поверх віддали молодшим учням магії.

Два верхніх займали адепти.

Загалом місця вистачало із величезним запасом. Якщо рахувати по двоє на кімнату для молодших і по одному для старших — будівля розраховувалася на шістдесят учнів. По тридцять на кожен курс.

От тільки таких наборів тут, здається, не бачили ніколи.

За ті роки, що Вова чув розмови про школу, він жодного разу не натрапив на згадку про набір у тридцять людей. Зазвичай у графстві набиралося п’ятнадцять-двадцять учнів.

Цього року вийшло аж двадцять один.

І це вже вважалося дуже непоганим результатом.

Тепер їх офіційно називали учнями мага.

І кожному видали нагрудний знак, що підтверджував належність до магічної спільноти.

Ось тут Вова спочатку чекав чогось значно серйознішого. Якогось складного артефакту, захисту, вбудованих чарів чи хоча б системи спостереження.

Реальність виявилася куди простішою.

Золотиста бляшка овальної форми, акуратна, дорога на вигляд, але без надмірностей. У центрі — невеликий діамант. Саме він і був єдиною по-справжньому магічною частиною знака. Кристал переробили на накопичувач.

На цьому вся «артефактність» фактично закінчувалася.

Втім, сама робота була виконана дуже чисто. Без грубих швів чи дешевизни. Видно, що робили не абияк.

На зворотному боці містилося гравіювання.

У верхньому рядку:

«УЧЕНЬ МАГА»

А нижче — ім’я власника.

Володимир Вірний.

Вова кілька секунд розглядав напис, легко перекочуючи знак між пальцями.

Цей знак означав, що відтепер він офіційно належить до однієї з найвпливовіших верств цього світу.