Пробудження спадкоємця

Сусіда по кімнаті тут могли призначити наставники, але ніхто не забороняв обрати його й самостійно. Для Вови питання навіть не стояло — звісно ж Тихон. За ці роки вони звикли один до одного настільки, що сприйняли спільне проживання як щось саме собою зрозуміле.

І лише тепер Вова остаточно усвідомив — його товариш ще той пройдисвіт.

Саме Тихон уже в перший день встиг дізнатися все, що тільки було можливо. Хто прибув раніше, хто лише сьогодні заїхав до школи, з якого роду, які здібності… І, що характерно, окрему увагу він приділив зовсім не майбутнім магам-чоловікам.

— Дев’ять, — із задоволеним виглядом повідомив він, закидаючи руки за голову й розвалюючись на ліжку. — Дев’ять дівчат на курсі.

— І це, звісно ж, найважливіша інформація? — не втримався Вова.

— А ти як думав? — навіть не збентежився Тихон. — Магині, між іншим. Не якісь там панянки з міста.

Вова лише пирхнув.

Школа магії й справді разюче відрізнялася від кадетського корпусу. Тут жінки-маги мали ті самі права, привілеї й статус, що й чоловіки. Навчалися разом, складали ті самі іспити, проходили практики. І жили, що найбільше дивувало після ясол, у тій самій будівлі. Щоправда, кімнати, звісно, були окремими.

Сам житловий корпус виглядав спокійним і навіть затишним. Без тієї суворої військової впорядкованості, до якої вони звикли раніше. Тут не бігали стройовим кроком коридорами й не гаркали наказів через кожні п’ять хвилин. Навіть повітря здавалося іншим — менш напруженим.

Втім, причина такої свободи швидко стала зрозумілою.

Магів узагалі виховували інакше.

Як уже встиг дізнатися Вова, після переходу на старший курс наставники майже не втручалися в особисте життя адептів. На стосунки між хлопцями й дівчатами дивилися крізь пальці. Вважалося, що майбутній маг достатньо контролює власне тіло й енергію, аби не створювати проблем ні собі, ні оточенню. До шостого курсу всі чудово опановували внутрішній контроль організму, тож небажаних наслідків тут не боялися.

А про доволі вільні звичаї серед магів не чув хіба що глухий та ще й сліпий.

— До речі, — Тихон хитро примружився, — дві з них уже точно з хороших родів. Одна донька майстра, а у іншій мати і взагалі магістр...

— Ти це коли все встиг? — перебив його Вова.

— Поки ти ходив і розглядав стіни, — із гордістю відповів той. — Треба ж знати, з ким доведеться вчитися найближчі десять років.

Вова лише похитав головою.

Тема дівчат у школі магії, безперечно, була цікавою. Та й сам Вова не збирався проводити усе нове життя в целібаті. Надто вже довго він прожив, щоб дурити себе подібними речами. Людина завжди тягнеться до людини.

І все ж — не зараз.

Йому було дванадцять. Попереду школа магії, навчання, власні плани, дослідження цього світу. Та й взагалі… хто знає, чим усе завершиться? Чи вдасться колись повернутися назад? І якщо так — то коли? Через десятки років? Через століття?

Тож до дівчат Вова поки ставився спокійно. Як до частини нового життя. Не більше.

А потім доля, ніби насміхаючись, від душі вдарила його під дих.

— Зараз прийдуть, — змовницьки повідомив Тихон, буквально влетівши до кімнати. — Я вже домовився.

— Про що домовився? — навіть не одразу зрозумів Вова.

— Та познайомитись! Не сидіти ж нам тут, як двом старим дідам.

І саме в цей момент у двері постукали.

Тихон миттю підскочив, відчинив їх і з виглядом господаря всього світу запросив:

— Заходьте!

До кімнати увійшли двоє дівчат.

І вже за мить світ навколо Вови ніби хитнувся.

Він майже не почув перших слів. Не звернув уваги на ім'я іншої. Не помітив навіть, як Тихон почав щось жваво розповідати.

Бо дивився лише на одну.

Світле волосся. Ледь помітна ямочка на щоці. Трохи вперте підборіддя. І очі…

Не ті самі. Але настільки схожі, що всередині в нього все раптом боляче стиснулося.

Марина.

Ні.

Не Марина.

Дівчинка була значно молодша. Інша. Та й дружину в такому віці він ніколи не бачив. Але за своє довге життя Володимир бачив достатньо. Доньки. Онуки.

І якби поставити цю дівчину поруч із ними у дванадцять років — їх би спокійно прийняли за рідних сестер.

Настільки разючою була схожість.

А потім дівчина усміхнулась і сказала:

— Ольга.

І це вже стало другим ударом.

Бо саме так звали його доньку із самого першого життя.

Ту саму, що залишалася поруч до останнього.

Ту, що допомагала йому зробити перехід.

Ту, чий голос він пам’ятав навіть у момент смерті.

На мить Вова перестав чути розмову навколо.

Свідомість ніби провалилася кудись углиб. Перед очима промайнуло зовсім інше життя. Інший дім. Інший світ.

Оля, що сміється.

Оля, яка сперечається з ним у лабораторії.

Оля, котра тримає його за руку й каже, що вони майже завершили розрахунки.

І Оля, яка плаче, думаючи, що він не бачить.

У грудях різко занило.

Вова повільно вдихнув, змушуючи себе повернутися в реальність.

Ні.

Це не вона.

Просто схожість. Випадковість. Збіг.

У світах із мільярдами людей подібне неминуче.

Логіка говорила саме це.

От тільки серцю було абсолютно байдуже до логіки.

— Ти чого завис? — штовхнув його ліктем Тихон. — Вже закохався?

Вова ледь помітно смикнув кутиком губ.

— Просто задумався.

І лише тепер уважніше подивився на дівчину.

Ні. Все ж інша.

Рухи не ті. Погляд інший. Навіть усмішка — не Маринина і не Олина.

Зовсім чужа людина.

Але серце ще довго не хотіло в це вірити.

Декілька довгих секунд, що розтягнулися для Вови мало не у вічність, він просто дивився на дівчину навпроти. На мить у нього з’явилося абсолютно ірраціональне бажання — підійти, обійняти її, захистити від усього світу й більше ніколи не відпускати.

Емоції накрили різко й несподівано. Але багатовіковий досвід усе ж переміг. Зовні він ніяк цього не показав. Лише спокійно посміхнувся й простягнув руку:

— Володимир. Можна просто Вова.

Паралельно один із потоків свідомості вже відтворював почуте кількома секундами раніше ім’я другої дівчини. Все ж таки розвинена свідомість — річ неймовірно зручна. Навіть якщо не концентруватися на розмові повністю, потрібну інформацію завжди можна було просто витягнути з пам’яті пізніше.

— Тереза Ясинська, — трохи стримано представилася друга дівчина.

Лише згодом, уже в процесі розмови, з’ясувалося, що подругами вони поки ще не стали. Просто сусідки по кімнаті, які самі познайомилися буквально сьогодні. Втім, судячи з того, як швидко вони переглядалися й підхоплювали думки одна одної, справжня дружба там була лише питанням часу.

Розмова потроху стала легкою й невимушеною. Спочатку говорили про дорогу, про перші враження від школи, про викладачів, яких встигли побачити лише здалеку. Потім якось само собою перейшли й до знайомства ближче.

Особливо дівчат зацікавив Тихон. Точніше — те, ким він був.

Звістка, що перед ними сидить син самого графа Борислава, хай і не визнаний, справила враження. І якщо спочатку Тереза трималася дещо насторожено, то тепер дивилася на хлопця вже значно уважніше.

Усі чудово розуміли правила цього світу.

Поки Тихон був просто учнем — він залишався байстрюком. Але варто йому стати повноцінним магом… — і ситуація зміниться миттєво. Навряд чи граф дозволить такому синові лишитися без роду та імені.

А може, і ще раніше. Наприклад, після переходу в адепти.

Сам Тихон, щоправда, поводився так, ніби це все його зовсім не хвилювало. Усміхався, жартував, легко підтримував бесіду й явно насолоджувався увагою дівчат.

Вова лише внутрішньо посміхнувся.

Пройдисвіт.

Але ще більше дівчат здивувало інше.

— Стривайте… То вас тут двоє диких? — навіть перепитала Ольга.

— Виходить що так, — хмикнув Тихон.

І якщо з ним усе виглядало більш-менш зрозуміло, то історія Вови викликала у дівчат справжнє здивування.

Один із батьків Тихона був магом. А значить, пробудження цілком вкладалося у звичну картину світу.

А ось Вова…

Його батьки були звичайними людьми.

Так, батько отримав титул барона. Але шляхетність не робила людину магом.

Звісно, інколи осередок пробуджувався і в дітей простолюдинів. Таке траплялося. Але серед них виживали одиниці. Надто вже рідко поруч опинявся маг, здатний вчасно допомогти дитині пройти ініціацію.

Тому тепер дівчата дивилися на Вову вже зовсім інакше.

Із зацікавленням.

Як з’ясувалося трохи пізніше, у самої Ольги історія теж виявилася не зовсім звичайною.

Щоправда, вже зовсім з іншого боку.

Ні донькою графа чи герцога вона не була. І бастардом — теж. Навпаки, цілком законною донькою власних батьків. От тільки самі її батьки для місцевого магічного суспільства стали скандалом.

— У мене батько не маг, — пояснила Ольга, коли розмова якось сама перейшла на родини. — Барон Бойко. Звичайна людина.

— А мама? — одразу вчепився за тему Тихон.

На мить дівчина ледь помітно скривилася.

— А мама з магічного роду. Старого й доволі відомого.

Тепер уже здивовано переглянулися всі троє хлопців. Такі шлюби траплялися. Але рідко.

Дуже рідко.

І справа була навіть не у титулі чи багатстві. Магічна спільнота вважала себе окремою кастою. Вищою. Іншою. Одруження мага зі звичайною людиною сприймалося мало не як дивина й відверте падіння статусу.

— Вони одружилися потайки, — вже спокійніше продовжила Ольга. — По коханню. Дід цього не прийняв. Від мами рід відмовився.

В кімнаті на кілька секунд стало тихо. Навіть Тихон, який зазвичай легко знаходив жарт на будь-яку тему, цього разу промовчав. А Вова мимоволі подумав, що в усіх світах люди примудряються ускладнювати собі життя різноманітними способами.

— Але пробудження я все одно пройшла, — вже з легшою усмішкою додала Ольга. — У п’ять років.

— То виходить… — Тереза перевела погляд з одного на іншого й раптом розсміялася. — Я тут єдина нормальна спадкова магиня?

— Виходить що так, — одразу підхопив Тихон. — Решта — суцільний брак магічного суспільства.

— Особливо ти, — фиркнула Ольга.

— А що я? Я взагалі майже офіційний.

— «Майже» тут головне слово, — не втримався вже й Вова.

Тихон театрально схопився за груди.

— Зрада! І це від найближчих людей!

— Найближчих? — підняла брову Тереза. — Ми знайомі менше години.

— Для справжньої дружби час не важливий, — із максимально серйозним виглядом заявив Тихон.

І цього разу розсміялися вже всі.

Якось непомітно напруга остаточно зникла.

Розмова потекла легко й невимушено. Вони жартували, сперечалися про викладачів, яких ще навіть толком не знали, ділилися чутками про школу, обговорювали, хто з них першим втече з ранкових тренувань, і чи справді старші адепти інколи ночами тренуються просто на дахах корпусів.

І десь посеред усього цього Вова раптом упіймав себе на дивному відчутті.

Спокої.

Так, попереду було ще безліч небезпек, загадок і проблем. Він усе ще майже нічого не розумів у цьому світі. Так, надто багато доводилося приховувати.

Але саме зараз, у цій кімнаті, серед сміху, жартів і простих розмов, він відчув себе не самотнім.