Пробудження спадкоємця

Жінка помітила, що він прийшов до тями. Її голос одразу став живішим. Вона щось швидко заговорила, нахиляючись ближче, і поклала долоню йому на лоб.

Теплу.

М’яку.

І надто велику.

Долоня майже накрила половину його голови. Це відчуття вдарило сильніше за будь-які слова.

Він більше не Володимир. Навіть не близько.

Маленьке тіло.

Слабке.

Чуже.

Хлопчик.

Жінка тим часом продовжувала говорити. Спокійно. М’яко. Заспокійливо.

Слова зливалися в єдиний потік. Без чітких пауз. Спершу він не розумів нічого. Мова була незнайомою.

І це… насторожило. За його плечима було більше двох десятків мов. І щоб він не впізнав жодної з них — це вже щось нове.

Але за мить він змусив себе зосередитися.

І зрозумів, що поспішив із висновком. Мова була знайомою. Навіть дуже. Просто… звучала інакше. М’якше. Текучіше. Майже без твердих звуків. Слова ніби перетікали одне в одне.

— …тихше, отроча… не бійся… все добре…

Окремі фрази почали вирізнятися з потоку. Не одразу. Повільно.

Але достатньо, щоб зрозуміти головне. Його не розпитували. Не вимагали відповіді. Його заспокоювали. І це… нічого не пояснювало.

Де він? Коли? У якому світі?

Відповідей не було. Але один висновок напрошувався сам. Він точно не вдома.

І справа навіть не в Лісокраї. І не в континенті.

Це щось інше. Інший час… або інша реальність.

Що з цього гірше — він не знав.

Хоча скло у вікні натякало, що це навряд чи далеке минуле. І все ж були речі, які привертали увагу сильніше.

Перша.

Жінка кілька разів назвала його Вовою. Це було… несподівано. Але не давало жодної відповіді. Вона не могла знати, ким він був. Отже, це ім’я належало цьому тілу.

І друга річ. Значно важливіша.

Навіть у такому стані, навіть крізь хаос свідомості, він не міг не відчути її. Її оболонку. Слабку. Зім’яту. Спотворену. Але вона була.

Звичайна людина.

Без розвиненої енергетики. І водночас — не зовсім звичайна. Її енергетика була знайомою. Так виглядали люди після енергетичної бурі. Ті, хто вижив. Ті, у кого оболонка прокинулася… але не сформувалася.

Недосконала.

Нерівна.

Зламано-розгорнута.

Майже така ж, як у більшості. Майже. Трохи краща. Ледь помітно — але краща.

Володимир зосередився. І зрозумів чому. Вона лікувала. Несвідомо, майже інстинктивно, вона спрямовувала енергію. До його тіла.

До пошкоджених місць.

До переломів.

Потік був слабкий.

Нестабільний.

Але він був.

І, схоже, вона робила це не вперше. Раз за разом. Потроху.

Саме тому її оболонка виглядала… трохи більш “живою”. Розправленою.

І це вже було значно цікавіше.

Оце вже давало хоч якусь конкретику.

Звісно, залишався варіант, що він помиляється. Що це інший час. І тут зовсім недавно сталася подія, подібна до тієї енергетичної бурі, яку він пережив.

Але…

Ймовірність такого збігу була мізерною.

Надто мізерною.

Отже, час — приблизно той самий. І це вже… непогано. Принаймні краще, ніж опинитися у далекому минулому або такому ж далекому майбутньому.

Він знову повернувся до мови.

Вона була впізнаваною. Але водночас — чужою. І це вже було проблемою. Він знав багато мов. Більше, ніж більшість людей взагалі могла уявити. І якщо він не міг одразу визначити цю…

Висновок напрошувався сам собою.

Інша реальність. Із усіх варіантів це тепер виглядало найбільш вірогідним.

Мультівсесвіт.

Ще одна гілка. І, схоже, він таки потрапив саме туди. Володимир повільно прийняв цю думку.

Просто як факт. А потім дозволив собі розкласти все по поличках.

Із поганого…

Найголовніше — всі залишилися ТАМ.

Рідні.

Близькі.

Його люди.

Світ, який він будував десятиліттями — теж залишився там.

І це було не просто втратою. Це було… відсіканням. Повним.

Далі.

Відновлення. Свідомість. Потоки. Здібності.

Це займе роки. Можливо — десятиліття.

І це вже тут. У цьому світі.

І найгірше…

Жодного розуміння, як повернутися. Те, що це можливо — він уже знав. Він сам це зробив.

Але ЯК?

За яких умов?

Якими шляхами?

Відповідей не було. Жодної. Порожнеча.

І все ж…

Було й інше. Він зосередився на цьому. Навмисно. Жорстко відсікаючи зайве.

ВІН ЖИВИЙ.

Цього було достатньо. Це перекривало все інше. Поки він живий — усе інше вирішуване. Так чи інакше.

Жінка поруч продовжувала говорити.

Тихо. М’яко.

Її голос не дратував. Навпаки — заспокоював.

Тепла долоня все ще лежала на його лобі. І разом із нею — слабкий, нерівний потік енергії.

Вона намагалася допомогти.

Хоча, якщо дивитися об’єктивно, більша частина цієї енергії просто розсіювалася в повітрі. Вона не вміла. Але старалася. І цього було достатньо. Для нього — зараз достатньо.

Володимир більше не тримався. Свідомість, виснажена навіть просто думками, почала повільно згасати. Цього разу — без опору. Без боротьби. Усе, що потрібно, він уже зрозумів.

А решта…

Почекає.

Темрява знову накрила його. І він провалився у сон.

Цього разу він прокинувся від голосів. Вони долинали з-за дверей. Тихі — але достатньо чіткі, щоб вирвати його зі сну.

Жіночий голос він упізнав одразу.

Та сама.

А от другий… Чоловічий. Низький. Різкіший.

Свідомість поверталася повільно, але вже не так болісно, як раніше. Він навіть зміг зосередитися.

І почав слухати.

Ще зовсім недавно вивчити нову мову для нього було справою кількох тижнів. Шість потоків свідомості робили неможливе — можливим.

Тепер…

У нього не було жодного повноцінного. Лише уламки. І навіть така споріднена мова давалася важко.

Він розумів — але ніби крізь перешкоду. Кожне слово доводилося “ловити”.

І все ж загальний зміст вислизнути не міг.

Говорили про нього. Це було очевидно. І місце, і інтонації — усе на це вказувало.

Жінка… доповідала. Саме так це звучало. Обирала слова обережно. Пояснювала. Виправдовувалася.

Її співрозмовник був вище за статусом. Це відчувалося навіть без чітких формулювань.

Вона розповідала про стан хлопчика. Про нього.

І тут Володимир остаточно переконався: ім’я — його.

Вова.

Саме так його тут звали.

Та значно важливішим було інше.

Жінка наполягала. М’яко, але вперто.

Він “проявився”.

Вона була впевнена.

Він — із диких.

І про це необхідно повідомити графа.

Останнє зачепило окремо.

Граф. Це було… показово.

Ще раніше він уже здогадався, що перед ним щось на кшталт середньовіччя. Але тепер ця думка лише зміцнилася. І що важливіше — це не виглядало як деградація після катастрофи. Ні. Схоже, цей світ таким був давно. Стабільно. Природно. Із власною історією.

І знову — нове питання.

“Дикий”.

Що це означає? І чого від цього чекати?

Він не встиг навіть як слід обдумати це, коли чоловічий голос різко обірвав жінку. Коротко. Жорстко.

Замовкнути. Нікому нічого не говорити. Вона помиляється. І взагалі — цього не було.

У тоні не було сумніву. Лише заборона. Це теж було цікаво.

І насторожувало.

Володимир намагався вловити більше. Розібрати деталі. Але кожне слово давалося зусиллям.

Свідомість не витримувала. Занадто рано. Занадто складно. Сили закінчувалися швидше, ніж він встигав щось зрозуміти.

І цього разу він навіть не помітив моменту, коли думки почали розсипатися.

Світ знову поплив. Голоси стихли.

І темрява накрила його в черговий раз.

Скільки тривало це… існування між сном і пробудженням — він сказати не міг. Свідомість постійно провалювалася.

Поверталася. І знову тонула в темряві. Час розсипався.

Години… дні…

— усе змішалося.

Але поступово щось змінювалося. Повільно. Ледь помітно. Стан вирівнювався. І разом із цим почала оживати його енергетична оболонка. Та сама. Аномальна.Непропорційно велика.

І щойно свідомість хоч трохи стабілізувалася — повернулося відчуття простору.

Спершу уривками. Потім — чіткіше.

Цього вистачило, щоб зрозуміти головне. Це не просто будинок. І не селянська хата.

Садиба. Із прибудовами. Із двором. І з чіткою ієрархією всередині.

Баронська садиба.

Ім’я теж стало відомим. Василь Вірний. Це ім’я він почув значно пізніше — коли вже міг утримувати свідомість довше. Історію — теж. Як той врятував графа у бою. Як пробився крізь оточення. Як не дав добити.

І як за це отримав землю.

Село.

Титул.

Прізвище.

Але це було потім.

Зараз же… Була лише тітка Ярина. Вона приходила регулярно. Доглядала. Годувала. Лікувала — як могла. І, здається, щиро намагалася допомогти.

Все інше Володимир — ні, вже Вова — збирав по крихтах. Прислуга. Розмови. Плітки. Енергетична оболонка ловила їх краще, ніж вуха. Люди рідко мовчать. Особливо там, де їх ніхто "не чує".

Він дізнався про дядька. Новий барон Вірний. Після смерті брата саме він став опікуном. І разом із цим отримав усе:

титул,

садибу,

село,

землі.

І маленького племінника. Який зараз лежав тут. Між життям і смертю.

І от цікаво…

За весь цей час “люблячий” дядечко жодного разу не зайшов.

Жодного. Вова не образився. Не той стан. Та й не той рівень наївності.

Все було логічно. У барона була своя родина.

Дружина. Двоє синів. Рідних.

А племінник… Племінник — це обов’язок. Не більше.

Живий — і добре.

Бо якщо помре… Граф може поставити питання. Незручні питання.

І тоді баронство легко може повернутися назад.

Це розуміли всі.

І поводилися відповідно.

Володимир… Вова… лише відмітив це. Без емоцій. Як факт.

Черговий елемент нової реальності.

І ще один привід стати сильнішим. Якнайшвидше.

Враховуючи наявність тут графів і баронів, іронія ситуації була… майже королівського розмаху.

Він.

Найсильніший володіючий свого світу. Людина, здатна змінювати матерію, розривати простір і працювати з ноосферою…

Зараз лежав і навіть не міг нормально подбати про власне тіло.

Те, що раніше зайняло б у нього не більше півгодини — тепер було недосяжним.

Не стільки через слабкість тіла. Через свідомість.

Він занадто багато знав.

Занадто багато пережив.

Занадто далеко зайшов.

І тепер усе це, урізане, зім’яте, зведене до трьох потоків — просто не вміщалося. Не складалося. Не піддавалося контролю.

Власний досвід став тягарем.

Хоча… Прогрес усе ж був. Із вчорашнього дня він, принаймні, міг сам діставатися до горщика.

Досягнення. Якщо не сміятися.

Втім, навіть це було не зовсім його заслугою. Швидше — тітки Ярини. З її куцими можливостями. З її слабкою, зім’ятою оболонкою.

А не його — великого й могутнього. Колись.

Тітка Ярина… Двоюрідна сестра матері. Тієї, що загинула разом із батьком. У кареті.

Вогняний шар.

Він повернувся до цієї думки не вперше. І щоразу вона чіпляла. Там, у тій катастрофі, постраждало і це тіло. Його попередник.

І те, що на ньому не залишилося опіків — виглядало дивом. Або… не дивом.

Мати.

Скоріш за все, вона прикрила його собою.

Бо батько згорів там. Не вибрався. А її знайшли вже зовні. Обгорілу. Поламану. Мертву.

І поруч — дитину. Його.

Без пояснень. Без свідків. Лише наслідки.

І один факт, який не давав спокою. Вогняний шар. Таке не роблять випадково. І не роблять звичайні люди. Це робота мага. Справжнього. А їх… небагато.

Вова не намагався зараз робити висновки. Рано. Занадто мало даних. Але думку запам’ятав. І відклав. На майбутнє. Як і ще одну.

Якщо випаде шанс… Він закриє цей борг. Не зараз. Пізніше. Коли стане на ноги. Коли поверне силу. Коли зможе.

Неважливо, що він ніколи не знав цих людей. Неважливо, що хлопчик, скоріш за все, помер ще до його приходу.

Це тіло — його. Це життя — тепер його. А отже…

І борг — теж.

Він не став більше про це думати. Свідомість і без того була перевантажена. Але рішення вже було прийняте. І цього достатньо.

Поки що.