Пробудження спадкоємця

Приховувати справжній рівень розвитку виявилося значно складніше, ніж могло здатися на перший погляд.

Звісно, сказати собі: «Не показуй зайвого» було легко. Але будь-яка навичка потребує практики. Будь-яке вміння необхідно відпрацьовувати до автоматизму.

І тут виникала проста проблема — де саме це робити?

На навчальних полігонах?

Виключено.

Там завжди були присутні доглядачі, наставники або інші учні. Навіть якщо полігон здавався порожнім, це ще не означало, що за тобою ніхто не спостерігає.

У кімнаті?

Вова лише посміхався від самої думки.

Теоретичні вправи можна було виконувати будь-де, але практика вимагала простору. От і виходило, що більша частина їхнього навчання залишалася саме теоретичною.

Вова давав друзям знання.

Пояснював принципи.

Навчав працювати зі свідомістю.

Показував напрямок розвитку.

А ось практичне відпрацювання майже повністю обмежувалося рамками шкільної програми. Та й там вони заздалегідь домовилися не висовуватися. Показувати результати не вищі за середні по курсу. Не привертати зайвої уваги. Бути звичайними учнями. Принаймні зовні.

Втім, існувала ще одна обставина.

Щось, що буквально тягнуло Тихона та Ольгу вперед, незалежно від того, хотіли вони цього чи ні. Вплив його власної енергетики. Те, про що Вова нещодавно розповідав друзям, пояснюючи особливості взаємодії між магами, насправді перш за все стосувалося саме його самого.

Щоправда, на відміну від більшості людей, він впливав на оточення не випадково. Він робив це свідомо.

Непомітно. І головне — постійно.

Різниця між структурою його енергії та енергетикою друзів була надто великою. Наче швидка течія підхоплювала два маленькі човни й тягнула за собою.

Звичайно, якби йшлося про справжній глибокий емоційний зв'язок, результат був би ще значно сильнішим.

Іноді Вова навіть замислювався над цим. Якби він сам по-справжньому закохався... Якби дозволив комусь опинитися настільки близько до себе... Вплив його оболонки на таку людину міг би прискорити розвиток у рази. Втім, подібні думки він швидко відганяв. Зараз це були лише теоретичні роздуми. І без того результат виходив більш ніж вражаючим. Особливо якщо додати до цього тренування свідомості. Тут уже працювала не інтуїція і не випадковість.

За плечима Вови стояла система, створення якої колись зайняло десятиліття. Система, перевірена на десятках тисяч людей. Відшліфована поколіннями Володіючих. Вона працювала. Завжди. Питання було лише у швидкості отримання результату.

І результат не забарився.

Ще до канікул першим прорив здійснив Тихон. А невдовзі за ним підтягнулася й Ольга. Вони навчилися користуватися магічним зором.

Поки що невпевнено.

З обмеженнями.

Але навіть це було неймовірним досягненням.

Якби хтось із викладачів дізнався про їхній справжній рівень, то просто не повірив би. Бо те, що зараз вміли друзі, у місцевій системі навчання вважалося рівнем магістрів.

Тихон уже міг помічати рух енергії в оболонках людей.

Ольга трохи краще бачила потоки в живих рослинах.

У кожного проявлялися власні особливості.

Але головне було навіть не це.

Вони стояли на порозі наступного кроку. На порозі народження другого потоку свідомості. Того самого моменту, коли розум людини починає працювати одразу в двох напрямках. Коли одна частина уваги займається звичайним життям, а друга безперервно сприймає енергетичний світ.

Колись саме цей рубіж Вова вважав справжнім початком шляху Володіючого.

І тепер Тихон та Ольга майже дісталися до нього.

Ще трохи.

Ще кілька місяців наполегливої роботи. І тоді їхній магічний зір стане не тимчасовою здібністю, яку треба викликати зусиллям волі, а природною частиною сприйняття світу.

Такою ж природною, як звичайний зір чи слух.

Звісно, поява другого потоку свідомості зовсім не означала, що розвиток магічного зору досяг своєї межі.

Ні.

І свідомість, і пов'язаний із нею енергетичний зір продовжували вдосконалюватися протягом усього життя. Повільно, крок за кроком, у межах наявного рангу. А потім — стрибком, коли відкривався новий потік свідомості й людина переходила на наступний щабель розвитку.

Вова знав це краще за будь-кого.

Втім, його власний досвід навряд чи можна було вважати зразковим. Усе ж таки він уже проживав третє життя. У попередніх втіленнях він піднімався значно вище, а потім усе втрачав. Гинули тіла, зникали ранги. А потім усе починалося спочатку.

Майже спочатку.

Тому що існувала дивна особливість. Кожного разу після нового переходу його здібності дійсно падали до третього рангу. Залишалися лише три потоки свідомості, як і належало людині такого рівня.

Але самі ці потоки вже не були такими, як колись.

Кожен із них працював значно ефективніше.

Кожен був глибшим, стійкішим, потужнішим.

Те саме стосувалося і магічного зору. Фактично він теж повертався до можливостей третього рангу. Але на практиці бачив і розумів Вова значно більше, ніж тоді, коли вперше досяг цього рівня розвитку.

Немов людина, яка колись була майстром своєї справи, на деякий час втратила навички, а потім поступово відновлювала їх. Руки начебто забули рухи, але пам'ять про них нікуди не зникла.

Так само було і зі здібностями.

Тому порівнювати друзів із собою він навіть не намагався. Тихон і Ольга йшли звичайним шляхом розвитку мага. Саме таким, яким його колись проходили тисячі інших людей.

А він...

Він був радше винятком із правил.

І кажучи відверто, то спосіб отримати подібний досвід існував лише один.

Померти.

А потім якимось дивом повернутися назад.

Вова ледь помітно посміхнувся власним думкам.

Ні.

Такого шляху він не побажав би нікому.

Навіть найбільшому ворогові.

Бо кожна смерть залишала шрами. Не на тілі — на самій свідомості. І скільки б переваг не давали накопичені знання, жодні нові можливості не вартували того болю, який доводилося переживати заради них.

Тому зараз він дивився на друзів і щиро радів.

Нехай повільно.

Нехай обережно.

Але вони рухалися вперед правильним шляхом.

Час ішов.

Непомітно промайнули літні канікули. За ними пролетів ще один навчальний рік. Потім ще один, і ще.

І ось тепер наближався момент переходу на старший курс.

Вже після наступних канікул.

А поки що можна було озирнутися назад і згадати, що ж цікавого сталося за цей час.

Як не дивно — майже нічого.

Принаймні нічого такого, що заслуговувало б на окрему розповідь.

У баронстві Ярина продовжувала працювати над біосистемою. І хоча сама робота йшла повільно, перші результати вже можна було потримати в руках.

Плоди рослин, створених за Вовиними задумами, нарешті дозріли.

Накопичувачі.

Одразу трьох різних видів.

Найменші зовні нагадували зернятка. Власне, у старому світі їх так і називали. Вони росли всередині плодів, чимось схожих на гранат, і досягали п'яти міліметрів у діаметрі.

Другий різновид визрівав у довгих стручках, схожих на квасолю. Такі накопичувачі були вже більшими — до п'ятнадцяти міліметрів.

Ну а найбільші росли всередині плодів, що нагадували великі горіхи розміром із персик. Усередині кожного такого плоду формувався повноцінний накопичувач діаметром близько п'ятдесяти міліметрів.

Відверто кажучи, нагальної потреби в них поки не існувало.

Тому прямо на пагорбі, було вирощено окреме сховище. Живе сховище. Там зберігалися і накопичувачі, і спеціальні рослини-заготовки для майбутніх проєктів.

Зокрема надміцні порожнисті стовбури, що нагадували бамбук. Майбутні стволи для пневматичних рушниць. Звісно, якщо Вова взагалі колись наважиться принести таку зброю у цей світ. Але то були справи далекого майбутнього.

У самій школі теж усе йшло своїм шляхом.

Про офіційні заняття навіть згадувати не хотілося. Рік за роком теорія, вправи, практики, перевірки.

Зате радували друзі.

За цей час Ольга і Тихон не лише остаточно стали справжньою парою, а й досягли вражаючих результатів у навчанні. Якщо оцінювати їх за системою старого світу, вони вже впевнено стояли на третьому ранзі володіння.

Три повноцінні потоки свідомості.

Для місцевих магів сама можливість такого розвитку здалася б чимось неймовірним. Але для Вови це був лише закономірний результат правильної методики.

Найбільш помітним наслідком став магічний зір.

Поки що Вова не зустрічав жодного архімага, щоб порівняти їхні можливості з найвищими вершинами місцевої магії. Проте одне він знав напевно. Енергія його друзів була значно впорядкованішою, ніж у їхнього головного доглядача.

А той, між іншим, був магістром. Керівником школи магії. Мабуть, найвпливовішим магом усього графства. Людиною, чий вік уже наближався до ста років.

І дуже добре, що цей шанований маг не здогадувався про справжній стан речей. Не знав, що двоє його учнів уже давно перевершили його в магічному зорі та розумінні природи магії.

І тим більше не знав про Вову.

Бо сам Вова залишив далеко позаду їх усіх. Не тільки в теорії. Не тільки в магічному зорі. А практично в кожному аспекті мистецтва, яке тут називали магією.

І ось тепер ці троє «учнів» готувалися отримати з рук поважного магістра свої перші офіційні знаки адептів.

Зовсім скоро.

Уже після канікул.