Пробудження спадкоємця

— О-он воно як… — повільно протягнув Вова, задумливо дивлячись кудись повз дерева. — Ну тоді скажу тобі одне: дурниці говорять ваші маги. Зради точно не було.

Ярина здригнулася.

— Ти так впевнено про це кажеш…

— Бо знаю, про що кажу. Помилка? Можливо. Хоча й це звучить дивно. Не врахувати енергетичну бурю такого масштабу… Ні, тут або сталося щось зовсім неочікуване, або вони просто не мали можливості впоратися з наслідками.

— Та що ж це за буря така? — вже майже сердито перепитала жінка. — Ти говориш так, ніби сам усе бачив.

Вова коротко посміхнувся.

— Частково так і є. Моє друге «я» прийшло з іншої реальності. Ти ж чула про множинність світів?

Ярина повільно кивнула.

— Чула. Від Амелії. Вона казала, що світів безліч, мов відображень у дзеркалах.

— От і добре, тоді пояснювати буде простіше. — Вова зірвав травинку й почав повільно крутити її між пальцями. — Світів справді багато. Дуже багато. Частина з них майже однакові, частина — зовсім чужі. Але всі вони існують поряд. Не десь далеко у небі чи за морями. Просто… поруч. На іншому рівні.

Він на мить замовк.

— І коли той астероїд падав на Землю… він падав не лише тут. Він проходив крізь усі ці світи одночасно.

Ярина застигла.

— Що?..

— У деяких світах були Володарі. У деяких — маги. А десь не було нікого. У моєму світі, наприклад, дракони існували тільки в казках. І коли прийшла біда — зупинити її там ніхто не зміг.

Голос Вови став тихішим.

— Ті світи загинули. Земля, міста, люди… усе. І коли гинув цілий світ, вивільнялася неймовірна кількість сили. Енергії. Болі. Смерті. Уяви тепер, що таких світів були десятки. А може — сотні.

Він підняв очі на Ярину.

— І вся ця енергія хлинула назад. У ті світи, що вижили.

Жінка дивилася на нього широко розплющеними очима.

— Оце і була буря, — тихо сказав Вова. — Енергетична буря. У світі, звідки прийшов Володимир, вона лютувала більше доби. І більшість людей загинули не від самого астероїда. А саме від неї. Люди. Тварини. Усе живе.

Над пагорбом запала тиша.

Навіть вітер, здавалося, стих.

— То… — Ярина ледве знайшла голос. — Володарі… не винні?

— Ні. — Вова похитав головою. — Принаймні не так, як у вас про це говорять. Або вони справді чогось не врахували. Або просто не мали сили закрити усе. Але це точно не було навмисним знищенням людства.

Він гірко всміхнувся.

— Чесно кажучи, я й сам був упевнений, що тут давно у всьому розібралися. Що казки про зраду драконів — це політика, боротьба за владу, спроба когось зробити винним. Але якщо навіть магиня, у якої ти служила, вірила саме в це… тоді справа значно гірша, ніж я думав.

Ярина мовчала.

А Вова раптом втомлено потер обличчя долонями.

— От бачиш тепер, чому ти мені потрібна? Я тут, по суті, сліпий. Постійно натикаюся на речі, які не можу зрозуміти. Телепорти. Місцева магія. Історія. Навіть звичайні людські уявлення про світ — і ті виявляються іншими.

Він тихо хмикнув.

— Я ж живу тут із трьох років. По суті — все свідоме життя. А про ті самі телепорти почув випадково, із розмови хлопчаків.

Ярина нарешті трохи опанувала себе й сумно посміхнулася.

— А це якраз легко пояснити, Вово. Такі речі дітям зазвичай розповідають батьки. Увечері. У казках, у розмовах, у сімейних історіях. Про Володарів, про старі війни, про телепорти, про героїв…

Вона на мить опустила погляд.

— А в тебе була тільки я. Та й то… — жінка винувато зітхнула. — Відчуваючи, що з тобою щось не так, я сама трималася осторонь. Вибач.

Вова лише похитав головою.

— Даремно вибачаєшся. Якби не ти — мене б узагалі тут не було.

Вони ще деякий час мовчали. Над пагорбом тихо шумів вітер, ворушачи крони дерев, а Хмарик неподалік ліниво скуб траву, зрідка фиркаючи.

Ярина першою порушила тишу.

— Вова… а що ти казав про те, що магів можна робити? У нас же відомо як — або народжуєшся магом, і тоді пробуджуєшся… або ні. Ну хіба останнім часом ще дикі з’явилися.

Володимир ледь посміхнувся.

— А все значно простіше, ніж думають ваші маги. Насправді ніякої обраності немає. Абсолютно всі люди мають осередок. Особливий енергетичний орган, який і дозволяє користуватися магією. Більше скажу — подібне є не лише у людей. У тварин також. Навіть у зовсім дрібних створінь. У равликів, у птахів, у риб.

Ярина здивовано кліпнула очима.

— Але ж…

— Просто він спить. Рудимент. Невикористана частина організму. У спадкових магів цей осередок колись давно вже пробудили предкам. А далі, покоління за поколінням, він закріпився. Тому у дітей магів пробудження проходить природно. Безпечніше. Легше.

Він на мить замовк, підбираючи слова.

— А от у звичайних людей раніше все було набагато складніше. І дуже небезпечно. Під час пробудження людина буквально опинялася між життям і смертю. Маг мав втримати її, вчасно наповнити оболонку енергією, не дати згаснути тілу. Без допомоги більшість просто помирала.

Ярина мимоволі стиснула пальці.

— То виходить… ти теж…

— Так. Тільки мені пощастило трохи більше, ніж іншим.

Вова перевів погляд кудись у бік лісу.

— Але потім прийшла буря. Та сама, після астероїда. І вона змінила все. Не лише вбила мільйони людей. Вона зачепила саму природу осередків. У всіх, хто вижив тоді, почала формуватися магічна оболонка.

— У всіх?.. — тихо перепитала Ярина.

— У всіх. Просто здебільшого вона вийшла покрученою. Неповною. Наче зім’яною. Неправильно розгорнутою. Але головне вже сталося — перший крок природа зробила сама. Саме тому зараз і з’являються дикі маги. Їм уже не треба проходити повноцінне смертельне пробудження. Їхній осередок ніби… привідкрився ще тоді.

Він провів долонею по траві.

— Тому тебе, наприклад, зробити магинею цілком нескладно. Треба лише поступово наповнювати оболонку енергією, допомагати їй розправлятися, ставати правильною. І так раз за разом. Повільно, обережно — і вона зрештою стабілізується.

Ярина дивилася на нього широко розплющеними очима.

— І… це справді можливо?

— Для твого покоління — так. Саме буря зробила половину роботи заздалегідь.

Він усміхнувся вже трохи криво.

— От із людьми, які жили до бурі, все було набагато гірше. Там справжнє пробудження — це фактично серія коротких смертей. Осередок насильно розпалюють, тіло починає руйнуватися, а маг витягує людину назад. Раз за разом. Поки організм не перебудується.

Ярина зблідла.

— Це… жахливо.

— Так і є. Тому далеко не всі погоджувалися. І не всі виживали.

Вона ще кілька секунд мовчала, переварюючи почуте. Потім тихо запитала:

— І ти… робив таке?

Вова трохи примружився, дивлячись кудись повз неї.

— Багато разів. У моєму світі це була звичайна практика.

І від того, наскільки спокійно він це сказав, Ярині стало ще тривожніше. Бо на мить перед нею сидів уже не дев’ятирічний хлопчик. І навіть не дивний пробуджений.

Говорили вони майже до самого вечора.

Сонце вже давно перевалило за верхівки дерев, тіні витягнулися, а на пагорб почала повільно спускатися літня прохолода. Хмарик ліниво пасся неподалік, час від часу фиркаючи, а над травою дзижчали вечірні комахи. І на тлі цієї звичайної, майже мирної картини розмова між дев'ятирічним хлопчиком та сільською шептухою звучала настільки неймовірно, що ще вчора Ярина сама б назвала все це маренням.

Не можна було сказати, що Вова дізнався від неї щось по-справжньому важливе. Але, якщо бути чесним, він і не ставив перед собою такої мети.

Сьогодні він вирішував інше питання.

Робив Ярину своєю.

Не слугою. Не підлеглою. А людиною, якій зможе довіряти. Частиною майбутньої команди.

І, схоже, впорався.

Після довгих розмов та пояснень вони все ж вирішили — осередок Ярини потрібно розвивати. Повноцінно. Не відкладати на потім. Канікул більш ніж вистачить, щоб остаточно сформувати її оболонку. А ризики… ризики були мінімальними.

Шанс, що нещодавно пробуджену шептуху помітить якийсь сильний маг, був мізерним. Та навіть якби це й сталося — нічого надзвичайного в тому не побачать. Ярина все життя працювала із травами, замовляннями, лікуванням. Постійно використовувала власну куцу оболонку, сама того не розуміючи. Саме серед таких людей найчастіше й з’являлися дикі маги.

Щоправда…

Один дикий пробуджений у такому маленькому баронстві вже був.

І другий — це вже занадто.

Але вибір у них усе одно залишався невеликий.

До того ж після сьогоднішньої розмови Ярина вже навряд чи змогла б повернутися до колишнього життя. Надто багато вона дізналася.

Вова розповів їй і про пагорб. Точніше — про те, що відбувається під ним. Про коріння, що поступово переплітається глибоко під землею. Про майбутню біосистему. Про те, що може працювати із нею на будь-якій відстані.

Оце вже дійсно вразило Ярину чи не найбільше. Таке вона й справді чула хіба що у казках.

Втім, до вечора дивуватися жінка вже майже втомилася. За цей день світ для неї кілька разів перевернувся догори дриґом.

Виявилося, що:

Дракони не зраджували людство.

Мага можна створити зі звичайної людини.

Усі, хто пережив бурю тридцять шість років тому, по суті стали напівпробудженими.

Маг здатен впливати на людей та речі незалежно від відстані.

Рослини для справжнього майстра — не просто трава й дерева, а матеріал, який можна змінювати як заманеться.

Будь-яку тварину можна перетворити на магічного Звіра.

Маги можуть жити не двісті років, як тут вважають, а значно довше.

І найголовніше…

Магія — це не божественний дар і не привілей обраних.

Це наука.

Складна. Небезпечна. Але саме наука.

Втім, попри все почуте, для самої Ярини найважливішим залишалося зовсім інше. За наступний тиждень вона стане справжньою магинею.

Ненавченою. Без досвіду. Але магинею.

І від самої цієї думки їй ставало страшно. Та водночас… неймовірно цікаво.

— Я тебе навчатиму, — сказав Вова, коли вони вже почали збирати речі. — Щодня. Щонайменше по декілька годин.

Ярина глянула на нього з недовірою.

— А коли ти поїдеш до Львова?

— Це не має значення.

І сказано це було настільки буденно, ніби мова йшла про якусь дрібницю.

— Я зможу спостерігати за твоєю оболонкою і на відстані. Підказувати. Виправляти помилки. Продовжувати навчання… дистанційно, як би це назвали у моєму світі.

Жінка повільно похитала головою.

Схоже, межа між можливим і неможливим для неї сьогодні остаточно перестала існувати.

— Щоправда, — вже трохи веселіше додав Вова, — викликати мене ти не зможеш. Тільки коли я сам знайду час.

Ярина тихо фиркнула.

— Ну хоч у чомусь ти залишився схожим на нормального мага.

— Знать би ще, чого і справді варті нормальні місцеві маги.

Тихо додав Вова.