Пробудження спадкоємця

Бій закінчився.

Та робота лише починалася.

Та робота, яку ніхто не любить.

Яку ніхто не чекає.

Але яку все одно потрібно виконати.

Люди поволі приходили до тями після сутички. Та часу на відпочинок не було. Потрібно було зібрати загиблих. Підготувати до дороги назад на заставу.

До їх останньої дороги.

Туди, де їх поховають за всіма належними звичаями.

Навіть думати про таке було важко. Особливо зараз, коли поруч лежали люди, з якими ще вчора сиділи біля вогнища, жартували та будували плани на майбутнє.

Але прикордонники давно навчилися не дозволяти горю зупиняти роботу. Інакше тут просто не вижити.

Так само було і з трофеями.

У такий момент думати про них здавалося майже блюзнірством. Та якщо залишити туші Звірів гнити в лісі, тоді смерть воїнів взагалі стане марною.

Вони загинули не лише захищаючи себе.

Вони загинули, знищуючи небезпечних тварюк.

Тож здобич потрібно було забрати.

Звісно, про м'ясо ніхто навіть не згадував. Його тут залишать лісовим падальникам. Але цінні нутрощі — інша справа.

Отже туші теж чекала розбірка.

Потрібно було знайти коней. Тих, що в паніці розбіглися лісом під час бою.

Потрібно було перевірити спорядження.

Зібрати болти, які ще можна використати.

Оглянути місцевість. Переконатися, що поруч не залишилося інших Звірів.

Справ вистачало.

І всі вони вимагали часу. Але його якраз і не було.

Запах крові вже розходився лісом. Для місцевих хижаків це був справжній маяк. І ніхто не міг сказати, хто саме вирішить завітати на галявину.

Володимир теж узявся до роботи. Та десь на краю свідомості продовжувала крутитися інша проблема.

Ігор.

Принц був далеко не дурнем. Він бачив надто багато.

Бачив браслет із накопичувачами. І напевно вже ставив собі запитання. Звідки у молодого барона з невеликим наділом могла взятися настільки дорога річ?

І це було лише початком.

Бо сьогодні дивували не лише браслети.

Тихон та Ольга теж показали набагато більше, ніж повинні були вміти молоді маги.

Тож запитань у Ігоря після цього бою точно побільшає.

Втім усі ці розмови могли зачекати.

Зараз існувала лише одна задача. Якнайшвидше завершити роботу.

Поступово галявина втрачала вигляд поля битви.

Робота просувалася швидко.

Одинадцятьох коней вдалося розшукати в навколишньому лісі. Перелякані тварини далеко не втекли й тепер неохоче дозволяли взяти себе під вуздечки.

На жаль, пощастило не всім.

Чотири кінські туші лежали неподалік від місця бою. Ще семеро коней зникли безвісти. Можливо, вони й досі блукали десь серед дерев, намагаючись знайти шлях назад. А можливо, вже стали здобиччю Звірів.

Шукати їх зараз ніхто не став. Надто багато було інших справ.

Кабанів розібрали. Найцінніші органи зайняли свої місця в артефактних скринях. Кров ще не встигла остаточно згорнутися, а прикордонники вже працювали ножами з тією впевненістю, яка приходить лише після багатьох років служби.

Тіла загиблих воїнів теж підготували до дороги.

Обережно загорнули в плащі.

Закріпили на спинах коней.

Так, щоб дорогою нічого не сталося.

Так, щоб товариші повернулися додому з честю.

Поранених оглянули маги. Кому могли — допомогли.

Одразу після бою Володимир непомітно передав Ользі та Тихону по флакону зілля, яке цього разу взяв із собою на випадок подібних ситуацій. Друзі мовчки скористалися подарунком.

Звісно, зілля не діяло миттєво. Але свою справу воно робило.

Зазвичай магічний резерв відновлювався близько десяти годин.

У когось трохи швидше.

У когось повільніше.

Під впливом же цього зілля процес прискорювався майже вдесятеро.

Година.

Максимум півтори.

І маг знову міг повноцінно користуватися своїми силами.

Але в цей час навіть настільки прискорений приплив енергії не дозволяв одразу вести важкий бій. Лише по мірі накопичення енергіїї час від часу формувати нове закляття.

Поки воїни закінчували свої справи, зілля встигло зробити свою роботу. До моменту зборів Ольга й Тихон уже виглядали значно впевненіше.

Нарешті настав час вирушати.

Ніхто навіть не заїкнувся про продовження полювання.

Не сьогодні.

Не після такого бою.

Не тоді, коли через крупи багатьох коней були перекинуті тіла загиблих товаришів.

Усі чудово розуміли: зараз у них лише один маршрут.

Назад.

До П'ятірки.

До фортеці, де чекатимуть похоронні багаття, скорботні новини та важкі розмови.

Та в долі, схоже на сьогодня були інші плани.

Щойно збірний загін почав шикуватися для виходу, як ліс навколо здригнувся від могутнього реву.

Низького.

Хрипкого.

Настільки гучного, що, здавалося, самі дерева відгукнулися ледь помітним тремтінням.

На галявині миттєво запала тиша.

Ніхто нічого не перепитував.

Ніхто не шукав пояснень.

Усі й так все зрозуміли.

Ведмідь.

Сплутати цей звук із чимось іншим було неможливо.

Володимир відчув, як поруч напружилися люди.

Воїни міцніше стиснули древка списів.

Коні нервово захропіли.

Дехто з них почав задкувати.

А десь попереду, за деревами, господар цього реву вже йшов на запах крові.

Ведмеді-Звірі були рідкісними гостями за межами аномалії.

На відміну від більшості Звірів, вони не любили довгих переходів. Переважна більшість таких тварюк залишалася ближче до своїх звичних територій. За весь рік служби в прикордонні Володимир жодного разу не стикався з ними тут.

Лише в минулому житті. І ті спогади не належали до приємних. Він добре пам'ятав, наскільки страшним супротивником був такий звір.

Ігор зблід.

По-справжньому зблід. Принц був достатньо досвідченим, щоб одразу оцінити небезпеку.

Водночас Ольга й Тихон майже синхронно подивилися на Володимира.

У їхніх очах була не тільки паніка. Там ще й була присутня надія. Вони знали значно більше за інших. І чудово розуміли, що якщо хтось тут і має шанс впоратися з таким противником, то це саме він.

На заставах про ведмедів ходили легенди.

Похмурі.

Криваві.

І здебільшого правдиві.

Усі прикордонники знали головне правило. Убити такого Звіра майже неможливо. Єдиний надійний спосіб — влучити закляттям просто в пащу.

Але навіть це не давало гарантій.

Товста шкура витримувала удари, які розривали інших Звірів на шматки.

Могутні м'язи захищали життєво важливі органи краще за добру броню. Навіть очі були прикриті настільки масивними надбрівними наростами, що поцілити туди було нереально.

За десятиліття служби прикордонники накопичили лише кілька достовірно підтверджених історій перемоги над такими чудовиськами.

Кожен подібний випадок ретельно записувався. Переказувався від застави до застави. Передавався воїнам і магам як безцінний досвід.

Але значно більше було інших історій.

Тих, де загін просто не повертався.

Потім знаходили понівечені залишки стоянки.

Обгризені кістки.

Сліди величезних лап.

І цього вистачало, щоб зрозуміти, хто саме став причиною загибелі людей.

Новий рев прокотився між деревами.

Цього разу ближче.

Значно ближче.

Володимир розумів ще одну неприємну річ.

Втекти не вийде. Ні для кого.

На короткій дистанції ведмідь-Звір був швидшим за коня. Про це знали всі.

Як і про його моторошні стрибки, під час яких багатосоткілограмова туша долала відстані, абсолютно неможливі для звичайної тварини.

Колись ця істота була ведмедем. Тепер же перед ними наближався зовсім інший хижак. Мабуть, найнебезпечніший із тих, кого породила аномалія.

І схоже, цього разу уникнути зустрічі з царем місцевої живності не вдасться.

Володимир одним рухом зіскочив із коня. Ноги м'яко торкнулися землі.

Поруч те саме робили Ігор, Ольга та Тихон.

Воїни теж поспішно спішувалися, передаючи поводи тим, хто мав відвести коней убік. Усі готувалися до бою. До бою, який цілком міг стати для них останнім.

І в цей момент почувся стукіт копит.

Швидкий.

Віддаляючийся.

Володимир різко повернув голову на звук.

І побачив.

Троє вершників вже мчали геть від галявини.

Не озираючись.

Не намагаючись щось пояснити.

Не шукаючи виправдань.

Вони просто тікали.

Одразу троє воїнів вирішили, що власне життя дорожче за честь. Дорожче за присягу. Дорожче за товаришів, з якими ще вчора сиділи біля одного багаття.

Ніхто не кинувся їх зупиняти.

Не було часу.

Та й сенсу теж.

Якщо людина втратила мужність ще до початку бою, то в строю від неї все одно користі не буде.

Можливо, вони виживуть.

Можливо, навіть дістануться до якоїсь застави. Але прикордонниками ці троє вже перестали бути.

На галявині залишилися ті, хто вирішив стояти до кінця.

Четверо магів.

І двадцятеро воїнів.

Хоча всі чудово розуміли справжній стан речей.

Проти ведмедя-Звіра навіть кабани здавалися не такими вже страшними супротивниками. А простому воїну було нічого протиставити навіть одному кабану.

А тепер на них ішов ведмідь.

Істота, проти якої здебільшого виявлялися безсилими навіть маги.

Воїни це теж знали.

Усі знали. І все одно залишилися.

Володимир ковзнув поглядом по людях навколо.

По друзях.

По воїнах.

По тих, хто вирішив прийняти бій.

І лише тепер перевів погляд на стіну дерев попереду.

Десь там, між стовбурами, уже наближався справжній господар цих місць.