Зміст
  • Анотація
  • Пролог
  • Розділ 1 частина перша
  • Розділ 1 частина друга
  • Розділ 2 частина перша
  • Розділ 2 частина друга
  • Розділ 3 частина перша
  • Розділ 3 частина друга
  • Розділ 4 частина перша
  • Розділ 4 частина друга
  • Розділ 5 частина перша
  • Розділ 5 частина друга
  • Розділ 6 частина перша
  • Розділ 6 частина друга
  • Розділ 7 частина перша
  • Розділ 7 частина друга
  • Розділ 8 частина перша
  • Розділ 8 частина друга
  • Розділ 9 частина перша
  • Розділ 9 частина друга
  • Розділ 10 частина перша
  • Розділ 10 частина друга
  • Розділ 11 частина перша
  • Розділ 11 частина друга
  • Розділ 12 частина перша
  • Розділ 12 частина друга
  • Розділ 13 частина перша
  • Розділ 13 частина друга
  • Розділ 14 частина перша
  • Розділ 14 частина друга
  • Розділ 15 частина перша
  • Розділ 15 частина друга
  • Розділ 16 частина перша
  • Розділ 16 частина друга
  • Розділ 17 частина перша
  • Розділ 17 частина друга
  • Розділ 18 частина перша
  • Розділ 18 частина друга
  • Розділ 19 частина перша
  • Розділ 19 частина друга
  • Розділ 20 частина перша
  • Розділ 20 частина друга
  • Розділ 21 частина перша
  • Розділ 21 частина друга
  • Розділ 22 частина перша
  • Розділ 22 частина друга
  • Розділ 23 частина перша
  • Розділ 23 частина друга
  • Розділ 24 частина перша
  • Розділ 24 частина друга
  • Розділ 25 частина перша
  • Розділ 25 частина друга
  • Розділ 26 частина перша
  • Розділ 26 частина друга
  • Розділ 27 частина перша
  • Розділ 27 частина друга
  • Розділ 28 частина перша
  • Розділ 28 частина друга
  • Розділ 29 частина перша
  • Розділ 29 частина друга
  • Розділ 30 частина перша
  • Розділ 30 частина друга
  • Розділ 31 частина перша
  • Розділ 31 частина друга
  • Розділ 32 частина перша
  • Розділ 32 частина друга
  • Розділ 33 частина перша
  • Розділ 33 частина друга
  • Розділ 34 частина перша
  • Розділ 34 частина друга
  • Епілог
  • Післямова
  • Розділ 22 частина перша

    Розділ 22

    Сама подорож до Чернігова навряд чи заслуговувала на окрему згадку. Принаймні нічого такого, що могло б перетворитися на цікаву історію, дорогою не сталося.

    Спочатку був шлях до столиці герцогства. Для молодих магів усе організували заздалегідь. На кожному переході на них чекали заїжджі двори та гостинниці, де вже були готові кімнати, гаряча вечеря і стайні для коней. Вранці — сніданок і знову в дорогу. Щовечора на мандрівників чекала тепла вода для купання, свіжа їжа і м'яка постіль.

    Втім, навіть такі умови не всіх рятували від незручностей.

    Серед випускників вистачало молодих людей, які за все життя майже не їздили верхи. Це стосувалося дітей багатих родин що звиклих подорожувати каретами. Магія дозволяла їм позбутися болю в натертих ногах чи спині, але не могла зробити незвичне сідло раптом зручним.

    Тож вечорами біля столів часто лунали скарги на тверді стремена, незручні сідла і надто довгі переходи.

    Втім, ані Володимира, ані його друзів це не стосувалося. Вони всі виросли в сідлі. Особливо Тихон, якого ще в дитинстві привчали до кінської їзди не гірше, ніж до читання чи письма. Та й сам Володимир за останні роки не раз долав дороги між школою та баронством.

    Справжнім випробуванням для терпіння стала інша подія.

    Телепорт.

    Саме його більшість молодих магів чекала з найбільшим нетерпінням. Мало кому з них доводилося раніше користуватися подібним способом пересування.

    Та якщо інші просто хотіли побачити диво, то Володимир мав власний інтерес. Він сподівався роздивитися принцип роботи порталу.

    Колись йому пощастило вивчити захисний артефакт викладача лише тому, що той необачно дав його до рук допитливому адепту. Можливо, і зараз вдасться підглянути щось корисне.

    Надія виявилася марною.

    Величезна арка телепорту спалахнула блакитним світлом лише на кілька десятків секунд. Щойно простір усередині неї заповнився мерехтливим маревом, як доглядачі наказали рушати вперед.

    По троє в ряд.

    Не спішуватися.

    Не зупинятися.

    Не відставати.

    Колона одразу потекла до арки.

    Володимир щосили вдивлявся в роботу закляття.

    Марно.

    Навіть його незвичайний зір не встигав охопити побачене.

    Перед очима промайнула справжня буря енергетичних потоків. Тисячі ліній, вузлів і переплетінь змішувалися з аурами людей, артефактами на їхніх тілах та накопичувачами, що везли з собою маги.

    Суцільний хаос.

    Роздивитися щось окреме було неможливо.

    Можливо, якби він стояв поруч із самою аркою. А ще краще — міг би до неї доторкнутися. Тоді шанс був.

    Але хто дозволить подібне простому випускникові?

    Тож Володимиру залишалося лише пройти вперед разом з усіма.

    Сам перехід тривав недовго.

    Лічені секунди.

    Настільки дивні, що навіть він на мить втратив відчуття простору.

    Здавалося, ніби він пройшов не одну арку.

    І навіть не дві.

    Наче між входом і виходом існувало ще щось.

    Якийсь третій етап.

    Проміжний простір.

    Коротка мить, яку свідомість не встигала охопити.

    Володимир не взявся б стверджувати напевно.

    Можливо, це була лише гра відчуттів.

    А можливо — перша підказка щодо справжньої природи порталів.

    Втім, часу на роздуми не було.

    За аркою на них уже чекав Київ. Точніше його портальний комплекс. А згодом — величезний табір біля столиці. Там збиралися каравани, що вирушали на північний схід до прикордонних земель.

    Щоправда, самі молоді маги жили не в таборі. Для них виділили місця у Верхньому Місті.

    Колись спеціально для іноземних послів, почесних гостей та впливових відвідувачів там збудували ціле гостинне містечко. Десятки охайних будинків, просторі подвір'я, власні лазні, стайні та кухні.

    У звичайний час тут панували спокій і тиша. Та зараз вузькі вулички були переповнені молодими магами. З усіх куточків Руського королівства.

    Повсюди лунав сміх, гомін і тупіт чобіт. Немов саме містечко на кілька тижнів перетворилося на ще одну магічну школу. Останню перед тим, як усіх їх розкидає вздовж п'ятисоткілометрового кордону з Аномалією.

    Сто сімдесят чотири молодих маги.

    Сотні возів із продовольством, реманентом та товарами для прикордонних фортець.

    Кілька сотень воїнів охорони та новобранців, що вирушали на службу до кордону.

    Усе це розтягнулося по дорозі багатокілометровою колоною, яка повільно сунула на північ, у бік Чернігова.

    Тисячі копит вибивали із сухої землі хмари пилу. Сотні коліс піднімали його ще вище. Пил ліз у ніс, у рот, забивався під одяг, осідав на волоссі та обличчі.

    Назвати таку подорож приємною язик просто не повертався.

    Навіть магія не надто допомагала. Так, можна було очистити одяг чи прибрати неприємні відчуття, але сам пил від цього нікуди не зникав.

    Тож, щоб хоч якось відволіктися від одноманітної дороги, Володимир повертався думками до єдиної по-справжньому цікавої події, яка сталася з ними в Києві.

    На третій день після прибуття, коли до столиці вже з'їхалися випускники з усіх герцогств королівства, молодих магів запросили до королівського палацу.

    Володимир чомусь очікував іншого. Він був упевнений, що король сам навідається до гостинного містечка.

    Зрештою, відстань там була смішною.

    Кілька сотень метрів.

    Але, мабуть, монархам не належало ходити до гостей.

    Навпаки. Гості повинні були приходити до монарха.

    Тож майже дві сотні молодих магів дружно вирушили до палацу.

    Там їх провели до Малої зали прийомів. Назва, щоправда, викликала лише посмішку. Малою ця зала була хіба що в порівнянні з іншими приміщеннями палацу.

    Зараз, коли всередині зібралися всі випускники королівства, вільного місця залишалося більш ніж достатньо.

    При бажанні тут можна було розмістити ще втричі більше людей. І все одно не виникло б відчуття тисняви.

    Високі склепіння губилися десь угорі.

    Колони сяяли світлим мармуром.

    Золоті оздоби та кольорові вітражі недвозначно натякали, що грошей на будівництво палацу не шкодували.

    Втім, сама зала цікавила Володимира значно менше, ніж ті, хто незабаром до неї увійшов.

    Король Данило Третій.

    І королева Ярослава.

    Монарше подружжя повільно пройшло крізь залу до трону.

    Молоді маги шанобливо розступилися, утворивши живий коридор.

    Так уже склалося, що Володимир опинився біля самого проходу.

    У першому ряду.

    Лише за кілька кроків від королівської чети.

    Потім була промова.

    Теплі слова.

    Патріотичні заклики.

    Розмови про обов'язок.

    Про честь.

    Про служіння королівству.

    Про небезпеки кордону.

    Про майбутню славу.

    Про вдячність нащадків.

    Загалом усе те, що зазвичай говорять правителі людям, яких збираються відправити туди, де небезпечно.

    Володимир слухав уважно.

    Настільки уважно, наскільки дозволяла ввічливість. Тобто майже не слухав зовсім.

    За три життя він надивився на політиків усіх можливих кольорів та прапорів.

    І зрозумів просту річ.

    Слова можуть змінюватися.

    Обгортка може ставати красивішою або грубішою.

    Але зміст зазвичай залишається тим самим.

    Працюйте.

    Воюйте.

    Ризикуйте.

    Віддавайте сили, здоров'я, а якщо знадобиться — і життя.

    А ми будемо правити далі.

    Втім, подібні думки промайнули десь на самому краю свідомості.

    Значно цікавішим виявилося інше.

    Енергетика королівської пари.

    Коли Данило та Ярослава проходили повз нього, вони на кілька коротких секунд опинилися в межах його оболонки.

    Обмеженої блокуванням.

    Стиснутої.

    Але цього вистачило.

    Володимир миттєво зосередився.

    Звичка. Майже інстинкт. Він навіть не ставив собі питання навіщо. Просто з'явилася можливість — і він її використав.

    Так само, як колись використав нагоду роздивитися захисний артефакт викладача. Так само, як вивчав будь-яке нове закляття чи незнайому конструкцію.

    Знання ніколи не бувають зайвими.

    Тож поки більшість випускників із захопленням дивилася на короля, Володимир уважно вивчав зовсім інше.

    Структуру оболонок.

    Щільність енергетики.

    Особливості циркуляції сили.

    І хоча часу було обмаль, побачити він встиг набагато більше, ніж можна було б очікувати за кілька секунд.

    Півтори сотні кілометрів від Києва до Чернігова звичайний вершник подолав би за два-три дні.

    Але обоз не був звичайним загоном вершників.

    Сотні возів, тисячі коней, десятки охоронних загонів і майже дві сотні молодих магів рухалися зі швидкістю найповільнішого учасника. Тож дорога розтягнулася на цілий тиждень.

    Перші дні ще якось рятувала новизна. Молоді маги знайомилися між собою, обмінювалися історіями про навчання у різних герцогствах, сперечалися про викладачів, закляття та майбутню службу.

    Але дуже швидко всі розмови почав заглушати пил.

    Нескінченний пил.

    Він здіймався під тисячами копит і колес, висів над дорогою сіруватою хмарою, проникав усюди, куди тільки міг дістатися. До вечора навіть найохайніші мандрівники виглядали так, ніби їх добряче обваляли в борошні.

    Тоді друзі по-справжньому оцінили один із подарунків Володимира.

    Серед комплектів артефактів, які він підготував для Ольги та Тихона, був і зовсім непримітний на вигляд захист від пилу.

    Слабеньке закляття, що відштовхувало від аури власника все дрібне й легке.

    Пил.

    Комах.

    Тополиний пух.

    По суті той самий щит, тільки настільки ослаблений, що навіть говорити про захист не випадало.

    Зате зі своїм завданням він справлявся чудово. Принаймні більшу частину часу.

    Звісно, ідеальним цей артефакт не був. Частина пилу все одно долітала до людини. Відсотків десять, а може трохи більше. Проте різниця відчувалася одразу.

    Поки інші постійно терли очі та відкашлювалися, друзі почувалися значно комфортніше.

    Найголовніше ж було те, що стороннім помітити роботу артефакта майже неможливо. Аура людини виступала за межі тіла всього на кілька сантиметрів. У хмарі дорожнього пилу розгледіти, що якась його частина не долітає до одягу чи обличчя, було просто нереально. А якщо хтось із супутників під'їжджав надто близько, вони просто деактивували артефакти.

    Про всяк випадок.

    Зайва цікавість оточуючих їм була ні до чого.

    Втім, далеко не всі свої вироби Володимир приховував. Наприклад, артефакти очищення одягу друзі використовували цілком відкрито. Такі речі входили до навчальної програми, і їх наявність нікого не дивувала.

    Навпаки, дивно було б, якби молодий маг не мав при собі подібної дрібниці. Те саме стосувалося й нагрівачів. Щоправда, в липні вони служили зовсім не для обігріву.

    Ночі стояли теплі.

    Іноді навіть занадто.

    Зате на невеликому артефактному нагрівачі було надзвичайно зручно готувати їжу. Поки більшість подорожніх шукала дрова, розпалювала багаття і чекала, доки прогорять сирі гілки, друзі просто ставили казанок над нагрівачем.

    Швидко.

    Зручно.

    І без зайвого диму.

    Тож попри весь пил, втому та одноманітність дороги, невеличка компанія з трьох магів почувалася значно краще за більшість своїх попутників.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.