Пробудження спадкоємця

Минуло ще два дні.

Два дні безперервних боїв.

Шістнадцять днів боротьби між життям і смертю відтоді, як почалася ця виснажлива гонитва.

І ще два-три десятки кілометрів углиб аномалії.

Володимир упіймав себе на дивній думці.

Він був майже вдячний Хвилі. Вона свого часу вигнала величезну кількість Звірів за межі аномалії. Далеко не всі ще встигли повернутися назад.

Якби не це...

Тоді вовків було б значно більше. А отже, і їхній шлях, найімовірніше, вже давно завершився б.

Звісно, монстр не прагнув їхньої миттєвої смерті. Навпаки, усе свідчило про те, що він навмисно гнав людей до себе, бажаючи, аби вони дісталися кінцевої точки живими. Та, судячи з того, з якою несамовитою люттю вовки кидалися в атаку, повністю контролювати зграю він не міг.

Призначити ватажка.

Скликати Звірів.

Вказати напрямок руху.

Мабуть, саме цим його можливості й обмежувалися. Та й навряд чи могло бути інакше.

Щоб керувати не лише обраним ватажком, а кожним вовком окремо, довелося б одночасно розділити астральну оболонку на десятки незалежних частин.

А це вже був би шостий ранг.

Ранг, якого у старому світі зміг досягти лише сам Володимир.

Ранг, до якого йому зараз було ще неймовірно далеко. Він досі не повернув навіть п'ятий. І це попри те, що після відновлення четвертого минуло вже понад десять років.

Але з кожним новим рангом усе ставало значно складніше. Кожна наступна межа вимагала набагато більше часу і сил.

Тому він і не міг довго повірити в те, що десь у цьому світі вже існує Звір четвертого рангу.

Звісно, цей ранг був дещо іншим. Найімовірніше, він визначався лише запасом енергії та окремими здібностями. Повірити, що вовк володіє чотирма потоками свідомості, Володимир не міг. Навіть сама думка про таке здавалася моторошною.

А вже уявити, що монстр просунувся ще далі...

Ні.

Цього він не хотів навіть припускати.

Було в аномалії й дещо інше. Дещо таке, чого Володимир не міг пояснити навіть самому собі.

Здавалося, ніби сама тканина реальності тут стала тоншою. Немов достатньо простягнути руку, натиснути пальцем — і якийсь невидимий бар'єр не витримає. Від цього відчуття по спині щоразу пробігав холодок.

Моторошне.

Неприємне.

І найгірше — його відчував не лише він.

Навіть Тихон, Ольга й Ігор, попри свою значно слабшу енергетичну чутливість, неодноразово згадували про дивне відчуття чужості цього місця.

Під час коротких перепочинків вони ще знаходили сили перекинутися кількома словами. На довші розмови вже не вистачало ні часу, ні бажання. Та Володимир чудово розумів — якщо їм усе ж таки вдасться вирватися з обіймів смерті, а він уперто вірив саме в такий розвиток подій, серйозної розмови вже не уникнути.

Пояснювати доведеться багато. Тихон і Ольга принаймні знали історію про реінкарнацію. Колись він уже розкрив таку версію друзям. Тепер те саме, найімовірніше, доведеться розповісти й Ігореві. А можливо, і воїнам.

Останнім часом у Володимира дедалі частіше з'являлися думки щодо їхнього майбутнього.

Особливо щодо Миколая.

Усе сталося саме так, як він і передбачав. Покалічена магічна оболонка воїна майже повністю розгорнулася. По суті, хоча сам чоловік ще навіть не підозрював про це, він уже став магом.

Ненавченим.

Диким магом, як називали таких у цьому світі.

Та й в інших воїнів уже почали проявлятися ознаки пробудження. Їхні оболонки ще не набули правильної форми, але вони вже існували. І навіть якщо аномалія не встигне завершити цей процес, для самого Володимира це не стане проблемою.

Саме так він колись допоміг Ярині. Раз за разом наповнював оболонку структурованою енергією, доки вона не набула правильного вигляду й не почала працювати так, як і мала.

Володимир не сумнівався, що після всього пережитого ці люди погодяться перейти до нього на службу.

Звісно, лише після завершення терміну в прикордонні.

А Миколай...

Йому й чекати не доведеться. Без руки служба для нього фактично закінчилася.

Втім, сама втрата руки Володимира не надто хвилювала.

Виростити нову кінцівку було цілком можливо ще в минулому житті. Не стане це нездійсненним і тепер.

У цьому світі подібне теж уміли.

От тільки для цього був потрібен цілитель не нижче рангу магістра. А таких у королівстві можна було перерахувати на пальцях. Потрапити до одного з них простому прикордоннику було неможливо. Але навіть якби диво й сталося, сама процедура коштувала стільки, що не кожен граф зміг би собі її дозволити.

Та й шансів потрапити хоча б до звичайного цілителя в Миколая було небагато. Хіба що до молодого мага, який ще тільки навчався й набирався досвіду.

Натомість Володимир міг запропонувати йому значно більше.

Відновити руку.

Зробити повноцінним магом.

І дати нове життя.

Від таких пропозицій не відмовляються. Особливо коли людина вже не раз урятувала тобі життя.

Плани були хорошими.

Правильними.

І навіть цілком здійсненними.

От тільки передусім треба було вижити.

Плани...

Гарне слово. Але головне питання в усіх цих планах так і залишалося без відповіді.

Ігор.

Ні, до самої людини питань не було.

До мага Ігоря — також.

До друга Ігоря — тим більше.

А ось як поводитиметься його високість принц Ігор...

Оце вже було справжньою проблемою. Титул — це не лише привілеї. Це ще й обов'язки.

Перед державою.

Перед людьми.

Перед власною родиною.

І хто знає, чи не змусять ці обов'язки одного дня розкрити правду про такого загадкового барона Вірного.

Навіть якщо сам Ігор щиро бажатиме Володимирові лише добра. Бо те, що добре для друга, далеко не завжди збігається з тим, що вигідно державі.

А вже тим більше — королівській родині.

Звісно, шанс такого розвитку подій був невеликий.

Але він існував.

І цього було достатньо.

Щойно серед магічної знаті стане відомо про його справжні можливості, про спокійне життя можна буде забути. Добре, якщо після порятунку спадкоємця престолу король вирішить узяти його під свій захист.

А якщо ні?

Як і раніше, за спиною Володимира не було нікого. Після смерті Борислава зник і останній щит, який хоч якось прикривав його від надто уважих поглядів.

Тепер він залишився сам.

Сам проти цілого світу.

І досі його рятувало лише одне. Для більшості він був нецікавим. Так, дикий маг, який отримав повноцінне навчання, — це вже неабияка рідкість. Доволі ласий шматок для будь-якого роду.

От тільки він усе одно залишався магом у першому поколінні. А це означало, що як майбутній чоловік для доньок спадкових магів він поступався безлічі інших кандидатів. Тим більше що дівчат-магічок було менше, ніж чоловіків із Даром. Отже, охочих вистачало й без нього.

Тому досі його майже ніхто не помічав.

Але якщо правда все ж просочиться назовні...

Тоді все зміниться. І далеко не на краще для нього.

Отже, як переконати Ігоря зберегти його таємниці хоча б від широкого розголосу, належало добре обміркувати.

Коли люди вийшли на чергову галявину, усі сторонні думки довелося відкинути.

Гонитва закінчилася.

Зграя пригнала здобич.

І самі Звіри голосно сповістили про це.

Щойно прикордонники опинилися на відкритому місці й звично приготувалися зустрічати нову атаку, сталося несподіване.

Жоден вовк не кинувся вперед. Замість цього вони зупинилися біля самісінької межі лісу, ніби невидима лінія забороняла їм ступити далі.

Першим підняв голову той вовк, який останні дні вів зграю.

Пролунав довгий протяжний вий.

До нього приєднався другий.

Потім третій.

За мить завив уже десяток.

А ще за кілька секунд увесь ліс наповнився єдиним багатоголосим виттям.

То був уже не бойовий клич.

Не заклик до атаки.

І навіть не погроза.

То була доповідь.

Повідомлення своєму господареві, що доручення виконано.

Володимир обернувся.

І побачив його.

З протилежного боку галявини неспішною, майже лінивою ходою виходив справжній володар цих місць.

Якщо звичайний Звір був вдвічі більший за свого природного родича, то цей вовк удвічі перевершував навіть магічних побратимів.

За розмірами він вже не поступався кабанам-Звірам.

Та навіть не це найбільше впадало в око.

Його шерсть.

Вона була абсолютно сивою.

Важко було визначити справжній вік такої істоти. Звіри, як і маги, жили значно довше за звичайних тварин і людей, і старість приходила до них набагато пізніше.

Але ця сивина...

У поєднанні з такими розмірами вона лише підтверджувала здогад, який Володимир зробив ще кілька днів тому. Перед ним стояв Звір, що давно переступив сторічний рубіж. А можливо, прожив уже не одну сотню років.

Коли і за яких обставин він з'явився, залишалося загадкою.

У голові Володимира майнула ще одна думка.

А що, коли цього монстра колись створив якийсь маг? Тоді ставало зрозуміліше, чому він із такою впертістю полює саме на людей. Якщо колись ця істота знала лише людську жорстокість, експерименти й біль, то її ненависть до двоногих уже не здавалася безпідставною.

Володимир не знав, чи правильна ця здогадка.

Але іншого пояснення поки що не знаходив.

Їхні погляди зустрілися.

В очах звіра не було людського розуму.

Але й тваринною тупістю вони теж не відзначалися.

У них жила холодна, древня свідомість хижака, який пережив десятки років полювання, боротьби й перемог.

Попри поважний вік, вовк не виглядав ані старим, ані слабким.

Навпаки.

У кожному його русі відчувалися сила, досвід і абсолютна впевненість у власній перевазі.

Він ішов повільно.

Без поспіху.

Ніби зовсім не сумнівався, що здобич уже нікуди не втече.