Пробудження спадкоємця

Розділ 27

Сонце ще не зійшло над обрієм, але ніч уже відступала. Небо на сході посвітлішало, дерева втратили свою суцільну чорну масу, а між стовбурами почали проступати знайомі обриси лісу.

В цей ранковий час черговий розбудив магів.

Володимир миттю підвівся, ще не до кінця прокинувшись. Поруч так само швидко сів Ігор.

— Що сталося? — одразу запитав він.

— У сусідів бій, — відповів воїн. — Уже хвилин п'ять, а може й більше.

Сонливість зникла без сліду.

З сусіднього табору й справді долинали приглушені звуки сутички.

На такій відстані почути роботу арбалетів було неможливо. Та й крики людей губилися серед дерев. Проте окремі закляття видавали себе характерними відгуками. Час від часу повітря здригалося від глухого удару, а інколи лісом прокочувався знайомий тріск магічного вибуху.

Сам по собі бій не був чимось незвичайним.

За ніч і їхній табір тричі піднімали по тривозі. Двічі до вогнищ виходили вовки, ще одного разу навідалася рись. Але щоразу все закінчувалося за хвилину, край дві. Кілька пострілів, одне-два закляття — і загроза зникала.

Тут же все було інакше.

Якщо сутичка триває вже п'ять хвилин, значить, супротивник серйозний.

Володимир і Ігор переглянулися.

Слів не знадобилося. Допомога могла знадобитися вже зараз.

Табір миттєво ожив. Воїни гасили вогнища, перевіряли зброю, підтягували сідла. Коні, відчувши метушню, нервово перебирали ногами й фиркали в передсвітанковій прохолоді.

На збори пішло не більше п'яти хвилин. Ще за мить загін уже рухався лісом у бік сусідів.

Відстань між таборами була невеликою — всього пара кілометрів.

На відкритій місцевості кіннота подолала б її за лічені хвилини. Достатньо було пустити коней у добрий галоп.

Але зараз навколо стояв ліс. Доводилося об'їжджати дерева, шукати проходи між густими заростями, уважно стежити за корінням і ярами, що ховалися в ранковому напівмороці. Тому короткий шлях розтягнувся майже на п'ятнадцять хвилин.

І чим ближче вони під'їжджали, тим тривожнішою ставала картина.

Тепер звуки бою були вже добре чутні.

Лунали вибухи заклять.

Іноді між деревами на мить спалахували відблиски вогню.

Десь попереду хтось кричав команди.

Потім знову гриміла магія.

Бій не затихав.

Навпаки.

Здавалося, що за той час, поки вони мчали через ліс, сутичка стала ще запеклішою.

Володимир відчув, як усередині наростає тривога.

Якщо загін Тихона та Ольги досі не впорався, значить, цього разу їм протистояв зовсім не звичайний противник. І дуже скоро вони мали побачити його на власні очі.

Чим ближче вони підходили до сусіднього табору, тим частіше Ігор хмурився. Кожен новий відгук закляття змушував його здивовано піднімати брови.

Це вже виходило за межі звичайного.

Молоді маги не могли так довго підтримувати подібну інтенсивність бою. Навіть якщо діяти дуже ощадливо, резерви давно мали спорожніти. А про те, щоб безперервно використовувати бойову магію майже пів години, годі було й думати.

Ігор це прекрасно розумів.

Він знав можливості Тихона та Ольги не гірше за інших.

Знав і те, що вони не належали до тих багатіїв, які можуть дозволити собі носити на собі накопичувачі, здатні живити бойові закляття протягом такого часу.

Навіть якби такі накопичувачі й були, вони вже теж мали б спорожніти.

Проте магія продовжувала працювати.

Щоправда, тепер відгуки заклять лунали рідше. Наче їхні власники вже дійсно наближалися до межі своїх сил.

У Володимира подібних запитань не виникало. Він добре знав, звідки друзі беруть енергію.

Саме він виготовив для них браслети з накопичувачами, вирощеними у власному баронстві.

Саме він разом із Яриною створив зілля прискореного відновлення, запас якого завжди був у Тихона та Ольги.

Судячи з усього, зараз у хід пішло вже все.

І накопичувачі.

І зілля.

І власні резерви.

Вони трималися буквально на всьому, що мали.

Нарешті дерева почали рідшати. Попереду відкрилася галявина. Тут сусідній загін і зупинився на ніч.

В ту ж мить стало зрозуміло, чому бій тривав так довго.

На витоптаній землі лежали три величезні туші.

Кабани.

Кабани-Звірі.

Навіть мертві вони викликали повагу своїми розмірами. Справжні гори м'язів, вкриті товстою шкірою та жорсткою щетиною.

Та найгірше було не це.

Ще двоє продовжували бій.

Один саме врізався у напівпрозорий щит, який тримала Ольга. Другий кружляв збоку, шукаючи можливість обійти захисників.

Поряд із магами стояли лише троє воїнів.

Троє.

Володимиру знадобилася лише одна мить, щоб усвідомити побачене.

Ще вчора їх було двадцять.

Зараз залишилося троє.

Сімнадцять людей лежали на галявині. Для них цей світанок уже не настав. Їхній шлях завершився тут. На невеликому пагорбі посеред прикордонних земель.

На клаптику землі, який вони захищали до останнього подиху.

Володимир побачив змарніле обличчя Тихона.

Побачив Ольгу, яка ледве трималася на ногах.

Обидва були виснажені майже до межі. Але продовжували битися. Бо якщо вони зупиняться хоча б на мить, останні троє воїнів загинуть одразу. А вслід за ними і вони самі.

І в цей момент один із кабанів помітив новий загін, що висипав на галявину з-за дерев.

Його маленькі червоні очі спалахнули люттю.

І Звір розвернувся назустріч новій здобичі.

Володимир та Ігор одночасно зіскочили з коней.

За ними спішилися й воїни.

Коней одразу відвели назад, а люди швидко шикувалися до бою. Втім усі чудово розуміли, хто цього разу має стати головною силою.

Проти таких Звірів першими завжди виходили маги.

Воїни опустили списи, готуючись прикрити їх у разі потреби, але ніхто не мав ілюзій. Арбалетні болти навряд чи зможуть завдати кабанам серйозної шкоди. Та й списи проти таких туш були радше останнім аргументом, ніж справжньою зброєю.

Тож уперед вийшли Володимир та Ігор.

Володимир опинився трохи попереду. Отже йому і випало зустріти атаку Звіра.

Кабан уже набрав швидкість і мчав просто на людей, розкидаючи грудки землі потужними копитами.

За мить перед ним виник ледь помітний щит.

Звір врізався в нього з усієї сили.

Глухий удар прокотився галявиною.

Навіть земля під ногами ніби здригнулася.

Кабан різко осів, на мить втративши орієнтацію.

Цього було достатньо.

Володимир прибрав щит.

Ігор миттєво скористався нагодою.

Вогнешар зі свистом розсік повітря й ударив просто в голову Звіра.

На жаль, не так вдало, як хотілося б.

Кабан саме встиг закрити пащу.

Закляття вибухнуло на морді.

Полетіли іскри, запахло паленим хутром.

Звір затрусив головою.

А потім заревів.

Хрипко.

Люто.

По-ведмежому.

Цей рев прокотився між деревами і полетів далі лісом, немов сповіщаючи всю округу про гнів могутньої тварюки.

І в цю мить Володимир помітив те, чого боявся найбільше.

Його увага весь час залишалася розділеною між власним боєм і тим, що відбувалося біля друзів.

Щит Ольги зник.

Просто згас.

А кабан, якого він стримував, почав підніматися на ноги.

Повільно.

Важко.

Але невідворотно.

Усе стало зрозуміло без пояснень.

Енергія закінчилася.

Остаточно.

І не лише в Ольги.

Тихон уже витягував меч.

Сталеве лезо вислизнуло з піхов із характерним шелестом.

Настав той самий момент, про який Володимир колись його попереджав.

Коли маг більше не може покладатися на магію.

Коли залишається лише сталь.

Тихон зробив крок уперед.

Затуляючи собою Ольгу.

Готуючись зустріти кабана мечем.

І хоча друг тримався впевнено, Володимир чудово розумів — це самогубство.

Навіть якщо пощастить завдати удару, шансів пережити атаку такого Звіра немає.

Допустити цього він не міг.

Але й допомогти особисто не встигав.

Його власний супротивник уже починав знову набирати силу після удару об щит.

Варто відволіктися бодай на секунду — і кабан опиниться серед людей.

Рішення прийшло.

Володимир вихопив з кишені запасний браслет із накопичувачами.

Той що узяв із собою про всяк випадок.

— Ольго! Тримай!

Він щосили жбурнув браслет.

Відстань між ними була не менше двадцяти метрів. Для звичайної людини замало ваги й надто далеко.

Але Володимир не був звичайною людиною.

Срібляста смужка майнула в повітрі. І полетіла точно до дівчини.

Усього на мить у нього з'явилася можливість побачити, як Ольга повертає голову на його крик.

Як у її очах спалахує розуміння.

А потім Володимиру довелося знову зосередитися на власному кабані.

Бо Звір уже закінчив підводитися.

І тепер збирався продовжити бій.

Ігор не став витрачати сили на нові хитрощі.

Раз за разом він посилав у Звіра повітряні леза.

Тонкі, ледь видимі серпи магії врізалися в товсту шию кабана.

Перші удари не дали майже нічого. Закляття лише залишали світлі смуги на шкірі, яка витримувала натиск магії не гірше за добру броню.

Другий удар.

Третій.

На четвертому шкіра нарешті не витримала.

Лезо прорізало захист.

На землю бризнула кров.

Знедвижимий Володимиром кабан знову заревів, сіпнув головою, але це вже не мало значення.

Тепер кожен наступний удар поглиблював рану.

Повітряні леза впивалися в плоть одне за одним.

П'ятий.

Шостий.

Сьомий.

Восьмий.

І нарешті шия не витримала.

Голова відокремилася від тулуба і важко впала на землю. Безголове тіло ще кілька митей судомно сіпалося, а потім затихло.

Супротивник Володимира та Ігоря був мертвий.

Тепер можна було озирнутися.

У друзів ситуація вже не виглядала настільки загрозливо. Отримавши браслет, Ольга одразу відновила закляття. Потужний щит знову притискав кабана до землі. Звір гарчав, смикався, намагався підвестися, але марно.

Поки в накопичувачах залишалася енергія, вирватися він не міг.

Втім була й інша проблема.

Ольга ще не досягла того рівня, щоб одночасно підтримувати щит і атакувати. Усі сили йшли на утримання закляття.

А добивати кабана списами чи мечами...

Навіть думати про таке не хотілося. Ніхто не мав ілюзій щодо витривалості цих тварюк.

Тож допомога була потрібна. І зволікати ніхто не став.

Володимир та Ігор швидко перетнули галявину.

Останній кабан помітив нову загрозу і ще сильніше забився під невидимим пресом щита.

Марно.

Знову замиготіли повітряні леза.

Знову вони одне за одним врізалися в шию Звіра.

І цього разу все закінчилося навіть швидше.

Кілька ударів.

Глухий рев.

Фонтан крові.

І важка голова покотилася по землі.

Запала тиша.

Незвична.

Гнітюча.

Та, яка приходить лише після довгого й запеклого бою.

Лише коні нервово пирхали десь збоку та потріскували залишки нічних вогнищ.

Тепер стало можливим по-справжньому роздивитися поле битви.

І картина була страшною.

Уся галявина була залита кров'ю.

Потоптана земля перетворилася на багнисту червоно-буру кашу.

Тут і там лежали тіла загиблих воїнів. Сімнадцять воїнів прикордоння, які до останнього виконували свій обов'язок.

А між ними височіли п'ять величезних туш кабанів-Звірів.

Трохи осторонь були і мертві коні. Хоча і значно менше ніж повинно бути. Мабуть більшість встигла розбігтися.