Пробудження спадкоємця

Розділ 30

На дванадцятий день Володимир відчув різку зміну в енергетичному плані.

Ні, що ближче вони підходили до аномалії, то щільнішими ставали потоки енергії навколо. Це було цілком природно. Але зараз зміна сталася раптово, ніби вони переступили невидиму межу. Схоже, загін щойно увійшов на територію самої аномалії — туди, де колись було проведено той самий ритуал.

Володимир добре пам'ятав усе, що вдалося дізнатися про це місце. Тут зміни в організмі й психіці починалися значно швидше, ніж будь-де. Тепер доведеться стежити ще й за цим. Постійно перевіряти, чи не змінюються магічні оболонки товаришів, чи не спотворюються у людей аури, чи не починає хтось втрачати себе.

Ще одне навантаження.

Наче попередніх йому було замало.

А звірі тим часом невпинно гнали людей уперед — до мети, відомої лише їхньому таємничому ватажкові.

Минуло ще два дні.

За цей час Володимир уже призвичаївся виправляти порушення течії енергії в чужих аурах. Якщо спочатку кожне таке втручання вимагало чималенької концентрації, то тепер він робив це майже автоматично, мимохідь, не припиняючи стежити за навколишнім світом.

А виправляти доводилося постійно. По суті, вся аномалія перебувала всередині безперервної енергетичної бурі. Не надто потужної, щоб знищувати все живе, але цілком достатньої, аби повільно й невідворотно змінювати будь-який організм, який опинявся тут надовго.

Володимир анітрохи не здивується, якщо найближчим часом у Миколая його спаклюжена магічна оболонка почне випрямлятися.

Та й можливість того, що в когось із інших воїнів прокинеться осередок, теж була напрочуд високою. Щоправда, навряд чи одразу сформується повноцінна оболонка. Найімовірніше, це буде лише її слабкий зародок.

Тож дивуватися тому, що з аномалії виходили саме Звірі, а не звичайні тварини, не доводилося.

Особливо якщо врахувати, що за десятиліття їхні зміни давно стали спадковими.

Там, за межами аномалії, представники магічних родів пишалися тим, що народилися обраними.

А тут...

Тут навіть останній хробак мав магічну оболонку і безліч поколінь предків, які також народжувалися з нею.

Якби зараз забрати звідси бодай пару таких тварин і переселити в будь-який інший куточок світу, їхнє потомство однаково народжувалося б Звірами.

Де б не жили їхні нащадки.

Магія вже стала частиною їхньої природи. Вона передавалася разом із самим життям.

Наскільки було відомо Володимиру, саме так і діяли чимало магічних родів. Вони замовляли прикордонникам живих звірів — найчастіше зайців, білок чи іншу дрібну живність, — а потім розводили їх у власних маєтках.

Звідти походила частина інгредієнтів для алхімії та заготовок для артефактів.

Та й м'ясо Звірів високо цінувалося. Воно надзвичайно добре впливало на людський організм, а для магів і взагалі вважалося одним із найкращих природних засобів розвитку.

То чому ж тоді не розводити таких тварин повсюдно?

Відповідь була доволі простою.

Виростити справжнього Звіра виявилося значно складніше, ніж здавалося на перший погляд. До самого моменту пробудження за твариною ще міг доглядати будь-хто. Але щойно в неї починала формуватися магічна оболонка, поруч обов'язково мав бути досвідчений маг.

Він повинен був наповнити новонароджену оболонку енергією.

Тут, в аномалії, це відбувалося природно. Потоки енергії були настільки щільними, що оболонка сама швидко набирала силу.

За її межами все було інакше.

Там маг мав дуже обережно передати потрібну кількість енергії. Недостатньо — і розвиток піде повільно. Забагато — і тварина могла просто загинути.

Звісно, можна було й не втручатися.

З часом оболонка все одно наповнилася б сама, поступово поглинаючи енергію з навколишнього світу.

Та результат виходив зовсім іншим. Такі тварини ставали сильнішими, витривалішими за звичайних, але до справжніх Звірів їм було дуже далеко.

А якщо згадати ще й пихатість більшості магів...

Мало хто горів бажанням ставати тваринником.

Для більшості було значно простіше заплатити дорожче й купити готове м'ясо чи необхідні інгредієнти. Або й узагалі чекати караванів із прикордоння, де все це вже давно добували професійні мисливці.

Але всі ці питання зараз Володимира не хвилювали. І без них турбот вистачало з надлишком.

Втім, перебування в аномалії мало й свої несподівані переваги.

По перше — щільність енергії. Магічний фон тут був настільки насиченим, що сам по собі діяв подібно до слабкого зілля відновлення. Звісно, резерв не заповнювався за лічені хвилини, але за три-чотири години міг відновитися повністю. А це означало, що тепер у строю знову були всі четверо магів.

Сам Володимир, спостерігаючи за друзями, а віднедавна подумки зараховуючи до них і Ігоря, бачив навіть більше, ніж могли помітити вони самі.

І його зілля, і перебування в аномалії повільно, але невпинно змінювали саму магічну основу людини. Побачити осередок безпосередньо він усе ще не міг. Навіть його енергетичного зору для цього поки що не вистачало. Проте він чудово бачив наслідки цих змін.

Осередки друзів уже почали пропускати через себе трохи більші потоки енергії.

Для будь-кого іншого це можна було б пояснити лише тим, що навколо стало більше магічної сили. Усередині аномалії подібний висновок здавався цілком логічним.

Та Володимир помітив зміни ще до того, як вони перетнули межу аномалії. Ще тоді енергія всередині оболонок Ольги, Тихона й Ігоря стала відчутно щільнішою. Нехай трохи, але для досвідченого погляду цього було достатньо.

А це означало лише одне.

Їхні осередки вже працювали ефективніше.

Тепер вони могли пропускати крізь себе більший потік енергії, швидше накопичувати резерв і, відповідно, зберігати його більше, ніж раніше.

Друзі ще навіть не підозрювали про це. А Володимир уже знав: за ці кілька днів усі троє зробили такий крок уперед, на який у звичайних умовах у магів ішли роки та десятиліття.

Ну і по друге...

Але жодного по друге не було.

Принаймні нічого іншого, що можна було б назвати справжнім плюсом перебування в аномалії, Володимир так і не знайшов.

Втім, навіть цього було достатньо. Повернення до строю трьох повноцінних магів уже саме по собі важило більше за інші можливі переваги.

Шкода лише, що оцінити все багатство цього місця зараз було ніколи.

Ще на підступах до аномалії кількість рослин, переповнених енергією, різко зросла. А тепер звичайних рослин не залишилося взагалі. Абсолютно все — від могутніх дерев до останнього опалого листочка — у магічному плані світилося настільки насиченими барвами, що навіть у минулому житті, в підземному комплексі, який вони десятиліттями перетворювали на аналог місцевих Місць Сили, Володимир нічого подібного не бачив.

Тут щільність енергії була в рази вищою.

«Ех... Сюди б алхімічну лабораторію... Та Ярину в помічники...»

Він мимоволі посміхнувся цій думці.

Скільки унікальних настоянок, еліксирів і артефактних заготовок можна було б створити в такому місці...

Та замість цього доводилося день за днем відбиватися від Звірів, яких невидимий ватажок уперто гнав услід за людьми, все глибше й глибше в аномалію.

Просувалися вони повільно. Якщо за день вдавалося пройти десяток кілометрів — це вже було успіхом. Та й то лише в ті нетривалі проміжки, коли черговий ватажок починав збирати нову зграю. Увесь інший час складався з виснажливих боїв і коротких перепочинків між ними.

Та навіть ці кілька кілометрів щоразу відкривали перед ними зовсім інший світ.

Кожна нова зупинка приносила нові рослини, незнайомі дерева, дивовижні сплетіння енергії, яких не було ще кілька годин тому. І це попри те, що від попереднього місця вони відходили іноді лише на два-три кілометри.

Втім, іншої швидкості й годі було чекати.

Невелика група людей пробиралася крізь густий ліс, оточена багатошаровим щитом. Варто було на шляху трапитися черговому дереву, як Володимиру доводилося миттєво прибирати частину захисту, пропускати людей повз перешкоду й одразу відновлювати його. І так — десятки, й сотні разів за день.

За таких умов навіть звичайна людська хода перетворювалася на повільне, виснажливе повзання вперед.

Звірів навколо теж вистачало.

Раз за разом Володимир помічав то лисицю, то кабана, то рись. І це не рахуючи травоїдних. Від зайців та білок до велетенських лосів, що неквапливо блукали лісом.

Та всіх їх об'єднувало одне.

Щойно вони відчували наближення величезної вовчої зграї, миттєво кидалися навтьоки.

Одного разу, оглядаючи околиці через астральну оболонку, Володимир став свідком доволі показової сцени.

До місця бою повільно прямував ведмідь.

Його привабили запах крові та відлуння сутички.

Звір уже майже дістався галявини, коли раптом зупинився. Підняв голову, довго принюхувався, прислухався до чогось, чого люди не могли ні почути, ні відчути. А тоді несподівано розвернувся. І майже підтюпцем попрямував у протилежний бік.

Схоже, навіть такі могутні Звірі добре знали, що означає поява цієї вовчої зграї.

І, судячи з усього, подібне в аномалії траплялося вже далеко не вперше.

Володимир лише важко зітхнув.

Головне, щоб це стало останнім таким випадком. Він уже не сумнівався — зустріч зі справжнім ватажком відбудеться зовсім скоро.

А що буде потім...

Або переможуть вони — і тоді монстр назавжди перестане існувати.

Або...

Тоді для них уже нічого не матиме значення.

Попри те, що Володимир проживав уже третє життя, цього разу він не мав жодної впевненості, що зможе обдурити смерть ще раз. Але навіть якщо припустити, що свідомість знову вдасться перенести в інше тіло, саме цей монстр уже не матиме для нього жодного значення.

Та й сам перенос видавався майже неможливим.

Уперше це сталося під час загибелі цілої планети, коли у Всесвіт вирвалася неймовірна кількість енергії. І навіть тоді здійснити перехід йому допомагали три десятки володіючих.

Удруге — ядерний вибух. До того ж тоді він уже досяг шостого рангу й міг відчувати невідомі мітки. Як з'ясувалося — тіла людей, які щойно загинули й були придатними для його втілення.

А тепер...

Тепер він мав лише четвертий ранг. Хай майже на його вершині, але все ж четвертий.

Планета, хвала Всесвіту, вибухати не збиралася.

А щільність енергії всередині аномалії, якою б великою вона не здавалася місцевим магам, навіть близько не могла зрівнятися з тією, що народжується в спалаху ядерного боєзаряду.