Пробудження спадкоємця

Втім, навіть віддалення від кордону не робило дорогу абсолютно безпечною. Аномалія залишалася десь далеко на півночі, за десятками кілометрів лісів і пагорбів. Проте Звірі не визнавали людських уявлень про безпечні території.

Декілька нападів за час подорожі все ж сталося.

Щоправда, назвати їх серйозною загрозою було складно. Тричі на караван виходили вовки. Ще чотири рази — лисиці.

Поодинокі.

Втім, можливості довго розмірковувати їм не давали. Щойно черговий Звір з'являвся в полі зору, як воїни бралися за арбалети.

Володимир кілька разів уже збирався втрутитися. Тихон також явно не відмовився б випробувати на практиці свої бойові закляття. Та й Ольга із цікавістю спостерігала за кожною такою зустріччю.

Проте потреби в магії не виникало.

Воїни чудово знали свою справу.

Десяток, який прямував до П'ятої застави, був людьми, що вже проходили підготовку саме для служби на кордоні. І діяли вони швидко та злагоджено.

Щойно Звір наближався на потрібну відстань, воїни розбивалися на дві п'ятірки.

Перша давала залп.

П'ять важких арбалетних болтів одночасно летіли до цілі.

Після цього стрільці одразу хапали списи та готувалися прикривати товаришів.

Тим часом друга п'ятірка тримала арбалети напоготові. Якщо поранений Звір продовжував рухатися вперед, його зустрічав ще один залп.

Зазвичай цього вистачало.

Один болт для таких створінь практично ніколи не був смертельним. Проте десять важких болтів поспіль ставили крапку в будь-якому зіткненні з вовком чи лисицею. Володимир навіть ловив себе на думці, що місцеві воїни підготовлені значно краще, ніж він очікував.

Але водночас кожна така сутичка показувала й інше. Наскільки тонкою є межа між перемогою та загибеллю.

Достатньо було уявити, що на дорогу вийде не один вовк. А хоча б троє.

І картина одразу ставала зовсім іншою.

Одного Звіра десяток воїнів гарантовано зупинить.

Двох — теж.

Із втратами чи без, але впораються.

А ось далі починалися проблеми.

Поки арбалетники перезаряджають зброю, поки один Звір відволікає увагу, інші скорочують дистанцію.

А коли така тварина дістається до людей...

Починається зовсім інша розмова.

Звичайний вовк боїться списа.

Звір — ні.

Його шкіра вже давно перестала бути просто шкірою.

Вона ставала щільнішою, міцнішою, подекуди нагадуючи грубу шкіру носорога або навіть тонкий обладунок.

Спис ще дозволяв тримати дистанцію. Мечем теж можна було завдати рани. Але швидко вбити такого противника було надзвичайно складно. Особливо коли він важить удвічі більше за звичайного звіра і рухається зі швидкістю бойового коня.

Тому кордон тримали не воїни.

Не зовсім воїни.

Вони були необхідні.

Вони прикривали.

Стримували.

Вигравали дорогоцінні секунди.

Але справжньою силою, на якій трималася вся оборона, залишалися маги.

Саме вони повинні були знищувати Звірів, коли тих ставало забагато.

Саме вони ставали останнім аргументом у будь-якому бою.

І що ближче караван підходив до П'ятої застави, то краще Володимир розумів: незабаром усі ці розрахунки перестануть бути теорією. Дуже скоро від їхньої трійці теж залежатиме, чи повернуться воїни живими після чергової сутички.

Коли на обрії нарешті з'явилися башти П'ятої застави, більшість людей у каравані помітно пожвавилася.

Після майже трьох тижнів дороги навіть суворі воїни починали втомлюватися від безкінечної тряски, пилу та одноманітних краєвидів.

А тут нарешті — мета подорожі.

Спочатку над лісом показалися верхівки башт. Потім стали помітними самі стіни. Такі ж бойові майданчики для стрілометів, як і в Чернігові. Такі ж навіси для обслуги. Такі ж високі щогли із сигнальними прапорами. Щоправда, все це було значно скромнішим за міські укріплення.

І башти нижчі.

І мури тонші.

Що, втім, було цілком зрозуміло. Звести потужний мур навколо великого міста — справа важка і дорога. Але зробити те саме для сотні прикордонних застав...

На таке не вистачило б жодної скарбниці.

Тому тут шукали розумний компроміс між вартістю та ефективністю.

Стіни П'ятої застави не вражали величчю. Проте вони були достатньо високими, щоб стримати більшість наземних Звірів.

Достатньо міцними, щоб пережити штурм.

І достатньо широкими, щоб по них могли пересуватися захисники.

А головне — вони існували.

Втім, справжнім серцем застави були навіть не стіни. За ними височіла сама фортеця.

Масивна кам'яна споруда, яка зрівнювалася висотою з баштами зовнішнього периметра. Від неї до мурів тягнулися криті переходи. Навіть якщо ворог прорветься всередину застави, захисники все одно зможуть відійти до останнього рубежу оборони.

Саме так її і будували. Як останній притулок гарнізону. Як місце, де можна триматися навіть тоді, коли все інше вже втрачено.

Володимир уважно розглядав укріплення, пригадуючи те, що встиг дізнатися за останні роки.

Хвилі.

Так називали масові виходи Звірів із аномалії.

Траплялися вони нечасто. Раз на декілька років. І щоразу ставали справжнім випробуванням для прикордонників.

Зупинити хвилю було неможливо.

Принаймні наявними силами. Навіть десяток магів не міг винищити тисячі Звірів.

Тому в такі дні завдання гарнізону полягало не в перемозі.

Потрібно було вижити.

Протриматися.

Дочекатися, поки шалений потік сам почне видихатися.

Під час таких навал захисники відступали за стіни. Потім до фортеці.

Стрільці працювали зі стрілометів.

Маги обрушували закляття на найбільші скупчення Звірів.

Але всі чудово розуміли: головне не зупинити хвилю, а не дозволити їй знищити гарнізон. Тому що справжні проблеми починалися вже після.

Коли основна маса створінь проходила далі.

Коли хвиля розпадалася на сотні окремих потоків.

Коли Звірі починали розбрідатися навсібіч.

Саме тоді вони ставали небезпечними для всієї країни.

Поодинокі тварини.

Невеликі зграї.

Вони проникали в ліси, болота, покинуті хутори. Могли забратися на сотні кілометрів від кордону.

І тоді починалося справжнє полювання.

У фортецях залишався лише мінімально необхідний гарнізон. Усі інші виходили в поля та ліси.

Шукали.

Вистежували.

Знищували.

І саме в такі моменти країна зазвичай несла найбільші втрати.

Не під час грандіозних навал.

Не за міцними мурами.

А там, у лісовій глушині чи степу, де декілька людей зустрічалися із Звіром віч-на-віч.

І далеко не завжди навіть маги могли врятувати ситуацію.

Дивлячись на стіни П'ятої застави, Володимир усе краще розумів. Вони прибули не до фортеці. Вони прибули на війну.

Просто ця війна тривала вже пів століття і давно стала для більшості людей звичною частиною життя.

Вози ще на подвір'ї зустрів інтендант разом із кількома помічниками. Люди швидко й діловито почали розвантаження, звіряючи списки та розподіляючи доставлені припаси по складах.

Воїнів повели до казарм.

А от молодих магів чекала інша доля. Їх провели до самої фортеці. Житлові приміщення для магів розташовувалися на третьому, верхньому поверсі.

Логіка такого рішення була очевидною.

По-перше, маги залишалися найціннішою частиною гарнізону, а отже мали перебувати під найбільш надійним захистом.

По-друге, звідси можна було найшвидше дістатися будь-якої ділянки оборони. З верхнього поверху виходи вели на дах, бойові майданчики та криті переходи, що з'єднували фортецю зі стінами. Якщо почнеться напад, маги повинні першими опинитися там, де їхня сила буде потрібна найбільше.

Кімнат виявилося навіть більше, ніж Володимир очікував.

Окинувши поглядом коридор, він швидко прикинув, що місця вистачило б навіть якби магів та командного складу було вдвічі більше.

Попри скромні розміри — три на п'ять метрів — кожна кімната мала окрему ванну та власний туалет. Королівство вміло цінувати тих, хто захищав його кордони.

Навіть прибиралися тут не самі маги.

Для цього існувала обслуга. Щоправда, складалася вона з воїнів гарнізону.

Не від хорошого життя.

Жінок на заставах майже не було.

Точніше, були лише магині.

Втім, за межами стін усе ставало значно простіше. Під час чергувань чи виходів на полювання кожен обслуговував себе сам. Хоча й там супровід із військових зазвичай брав на себе більшість побутових турбот.

Після дороги найбільшою розкішшю виявилася навіть не кімната.

А гаряча ванна.

Після майже трьох тижнів шляху це здавалося мало не дивом.

Коли ж Володимир нарешті спустився вниз, надворі вже сутеніло.

Обідня зала розташовувалася на першому поверсі фортеці. Саме там цього вечора зібрався весь магічний склад застави.

Привід був подвійний.

Одні завершували свою п'ятирічну практику і вже незабаром вирушали додому. Інші лише прибули на кордон і ставали частиною гарнізону.

Прощання та зустріч одночасно.

Лунали тости.

Побажання.

Жарти.

Тим, хто від'їжджав, бажали легкої дороги.

Тим, хто прибув, — спокійної служби та нескладної практики.

Колектив виявився напрочуд дружнім.

Втім, Володимир і не очікував іншого.

Тут усі жили поруч роками. Чергували разом. Виходили на полювання разом. Прикривали одне одному спини.

У таких умовах або навчишся довіряти людям поруч, або довго не проживеш. Тож між магами не відчувалося ані зверхності, ані напруження. Лише спокійна впевненість людей, які знають ціну товаришам.

Проте цього вечора все це проходило повз увагу Володимира.

Він слухав промови.

Посміхався у відповідь.

Піднімав келих разом з усіма.

Але думки його були зовсім в іншому місці.

Причиною став один із магів.

Ігор.

До завершення його практики залишався ще один рік.

Зовні — звичайний молодий чоловік.

Спокійний.

Упевнений у собі.

Без зайвої пихи.

Під час знайомства він представився сином барона Андрія Світязького.

Рід Світязьких був достатньо старим і шанованим, щоб ні в кого не виникло жодних питань.

Ні в кого.

Окрім Володимира.

Тому що варто було тому опинитися достатньо близько, як магічний зір зафіксував дещо знайоме.

Глибинний малюнок потоків.

Ту саму переплетену основу, яку він колись бачив у Києві.

Така енергетична структура мала з'явитися від союзу короля Данила та її величності Ярослави.

Володимир повільно поставив келих на стіл. Ось тобі й відповідь на питання, яке свого часу здалося йому цікавим.

Чи проходять королівські діти практику нарівні з усіма?

Виявляється, проходять.

Ще й як.

І зараз, у далекій прикордонній фортеці, за сотні кілометрів від столиці, він сидів за одним столом із людиною, яка одного дня цілком може стати королем Русі.