Пробудження спадкоємця

Наприкінці літа почало прибувати поповнення. Перший курс поступово заповнювався.

Звісно, дітей із зовсім дрібних баронств майже не було. Подібним родам вистачало й домашнього навчання. А інколи й узагалі — старого вояки, який навчить хлопця тримати списа та не випадати із сідла. Сам Вова тут опинився лише тому, що був пробудженим магом.

Натомість найчастіше приїздили сини баронів середньої руки. Тих, хто мав під собою кілька сіл, невелике містечко чи бодай десяток хуторів. Родів достатньо старих, щоб вважатися справжньою аристократією, але недостатньо впливових, аби навчати дітей окремо при власному дворі.

Та й самих графських ближників було замало, щоб заповнити ясла лише їхніми нащадками.

Втім, місце це існувало не просто так. Чим більше Вова слухав розмови наставників та старших кадетів, тим краще починав розуміти, як саме влаштоване місцеве військо.

Система виявилася доволі продуманою.

Перший і найсильніший прошарок — головне військо графства.

Професійні воїни.

Люди, для яких війна була не тимчасовим обов’язком, а самим життям. Саме вони ходили у далекі походи, брали участь у великих битвах, супроводжували графа та складали основу його сили. Добре озброєні, досвідчені, всі кінні.

Другий рівень — гарнізони міст і сіл.

Тут усе було простіше. Ці люди мали й іншу роботу. Хтось обробляв землю, тримав кузню, чи займався ремеслом. Але при цьому вони залишалися воїнами, регулярно тренувалися та за першим наказом брали до рук зброю.

Саме вони захищали дороги, стежили за порядком і першими зустрічали набіги сусідів. Тут уже вистачало і піхоти, і кінних. До таких належали дядько Гнат, а раніше і батько Вови.

А був ще третій рівень — ополчення.

Звичайні люди. Селяни. Ті, кого збирали лише у випадку великої війни або прямої загрози рідному дому. Кілька тижнів навчання на рік, спис у руки — і вперед.

Мечі їм навіть не видавали.

Надто дорого.

Надто складно.

Та й не потрібно.

І саме для перших двох категорій у яслах готували майбутніх командирів.

Хтось із цих хлопчаків через десять років очолить десяток воїнів у прикордонному селі.

Хтось стане сотником. А якщо вистачить таланту, зв’язків і удачі — полководцем.

Тут уже вирішувало все разом: і здібності, і походження, і характер.

Поступово заповнювалася й Вовина кімната.

Першим привезли Віктора — кремезного для свого віку хлопця із вічно насупленим виглядом.

Потім з’явився Михайло — худий, рухливий і надто вже балакучий.

Останнім заселився Зорислав.

Ні, прямої заборони на такі імена тут не існувало. Називай дитину хоч як завгодно. От тільки суспільство — штука вперта.

Простим людям пасували прості імена.

А от щось старовинне, гучне, пов’язане із давніми родами чи княжими часами — це вже був знак.

Натяк.

Демонстрація статусу.

Спробуй якийсь селянин назвати сина Зореславом чи Святогором — щонайменше не зрозуміють. А то ще й посміятися можуть.

Зате старі роди подібні речі любили.

Особливо ті, хто мав що доводити.

Хоча, як помітив Вова, справжні вершини місцевої аристократії подібним уже майже не переймалися. Їм не потрібно було кричати про власний статус через імена дітей. Коли твій рід править сотні років — зовнішня мішура поступово втрачає сенс.

Такі могли спокійно назвати сина хоч Іваном, хоч Прохором.

І від цього меншими володарями не ставали.

І якщо із Віктором та Михайлом знайомство пройшло цілком буденно, то Зорислав вирішив одразу показати, що він тут не такий як усі.

Сталося це в перший же вечір, коли нові мешканці кімнати більш-менш розклали речі й нарешті сіли перепочити після дороги.

— Зорислав, син Олександра, барона Остромирського. Шляхта в десятому поколінні.

Сказано це було таким тоном, ніби сам факт подібного походження вже автоматично робив його кращим за оточуючих.

Не зупиняючись, він продовжив:

— Під владою мого батька сім сіл і містечко Ратичів. Майже вісім тисяч людей.

Віктор лише байдуже кивнув. Михайло зацікавлено присвиснув. А Вова подумки лише посміхнувся. Все ж таки людська природа у світах змінюється не так уже й сильно.

— Володимир, син Василя Вірного, — спокійно відповів він, коли дійшла його черга.

І тут Зорислав ледь помітно нахмурився.

— Не чув про такий рід у графстві, — вимовив він після короткої паузи.

Навіть не грубо. Швидше… зверхньо. Мовляв, якщо я про вас не знаю — значить ви ніхто.

— Бо рід новий, — спокійно пояснив Вова. — Батько отримав титул, прізвище та баронство від графа Борислава. Не так давно.

Після цих слів нащадок Остромирських почав дивитися на нього вже зовсім інакше. Не прямо з презирством, ні.

Але отой погляд, коли людина подумки вже розставила всіх по сходинках ієрархії, Вова впізнав одразу.

Хоча було їм обом по шість років.

— І як же так сталося, — трохи протягнув Зорислав, — що баронич із такого… молодого роду опинився аж у яслах? Не надто це личить шляхті.

Вова лише знизав плечима.

— Батьки загинули. Титул та баронство прийняв дядько — Гнат, брат батька. А потім його Світлість Борислав особисто приїхав до нас у баронство і вирішив інакше.

— Інакше? — насторожився хлопець.

— Забрав титул у дядька й передав мені. Під власну опіку.

От тепер Зорислав змінився в обличчі вже по-справжньому.

Бо одне діло — новоспечений баронський рід.

І зовсім інше — особиста увага графа.

Навіть Віктор із Михайлом перестали займатися своїми речами й уважно подивилися на Вову.

А той, ніби між іншим, добив:

— Сталося це після того, як його Світлість розгледів у мені пробудженого.

Тиша в кімнаті стала майже відчутною.

Зорислав застиг. На якусь мить із його обличчя просто зникла вся зверхність.

Скільки б поколінь шляхти не стояло за спиною його роду… маги були зовсім іншим рівнем.

Окремою кастою.

Тими, хто стояв не поруч із аристократією, а над нею.

Можна було пишатися древністю роду, землями, містами чи воїнами. Але якщо перед тобою маг — правила гри змінювалися.

Кілька секунд Зорислав мовчав.

І саме тоді Вова вчергове зрозумів, наскільки ж різними були їхні світи.

Бо хлопчик… проковтнув образу. Не влаштував істерики. Не почав доводити власну зверхність.

Він майже непомітно пересилив себе, змінив поведінку — і вже за хвилину заговорив зовсім іншим тоном.

Більш рівним. Товариським. Майже дружнім.

І все це — у шість років.

У своєму світі Вова подібного навіть у дорослих бачив нечасто.

Там більшість людей швидше б уперлася рогом, намагаючись до останнього довести власну правоту чи значущість.

А тут дітей із малечку вчили іншому.

Ієрархії.

Відповідальності.

Умінню стримувати себе.

Так, у цьому світі вистачало жорстокості, зверхності й кастовості.

Але водночас місцеві дорослішали набагато раніше.

За тиждень, що залишався до повноцінного початку навчання, сталася ще одна подія. Наче й дрібниця на перший погляд, але саме такі дрібниці часом змінюють усе.

До ясол повернувся Тихон.

Той самий хлопець, якому Вова допоміг пережити перший напад ініціації. І хоча ніхто так і не дізнався про його участь у тій ночі, доля, схоже, вирішила віддячити по-своєму.

«Ми у відповіді за тих, кого приручили…»

Колись Вова чув цю фразу безліч разів. Але лише тепер вона заграла новими барвами. Бо він аж ніяк не очікував, що одного вечора у двері його кімнати постукає саме Тихон.

На порозі стояв худорлявий хлопець із трохи невпевненим поглядом. Видно було — хвилюється. І водночас намагається цього не показувати.

— Можна? — тихо спитав він.

Вова лише кивнув.

Тихон зайшов до кімнати, трохи пом’явся, ніби підбирав слова, а тоді все ж випалив:

— Я… хотів познайомитися. Нормально. Бо чув, що ти теж прокинувшийся.

Отже, чутки вже розійшлися. Хоча дивного в цьому не було. Ясла — місце, де новини ширилися швидше за пожежу у сухому лісі. А вже поява одразу двох «диких» магів за такий короткий час точно не могла залишитися без уваги.

— І? — спокійно запитав Вова.

— Ну… — Тихон ніяково потер шию. — Ми ж тепер однакові. Ну… майже. І все одно тут ще шість років сидіти. Хоч курси й різні, але поряд. А потім і до школи магії разом підемо. От я й подумав… може… ну… затоваришувати?

Останнє слово він вимовив уже значно тихіше.

Вова уважно дивився на хлопця.

Тихон і справді змінився. Не зовні — там якраз майже нічого. Та сама худорлява постать, те саме просте обличчя. Але тепер у ньому відчувалося дещо інше. Наче всередині з’явився стрижень. Ще слабкий, ще невпевнений, але з'явився.

Пробудження змінювало людей. І справа була не лише у магії.

Вова не розумів, чому Тихона не забрали до палацу. Тепер він уже не просто один із численних бастардів Борислава. Тепер він — прокинувшийся. Майбутній маг.

А це вже зовсім інший статус.

Якщо хлопець успішно завершить навчання, граф цілком може офіційно визнати його сином. Маги — надто цінний ресурс, щоб ними розкидатися.

Втім, у всьому цьому явно проглядалася чиясь обережна рука.

Скоріш за все, той, хто колись вирішив перевести Тихона до ясол, тепер просто намагався тихо зам’яти власну помилку. Без незручних питань про те, як син графа мало не помер через чужу недбалість.

А там, дивись, мине кілька років — і всі забудуть.

Що ж до товаришування…

Вова був зовсім не проти. Прийти до школи магії вже маючи хоча б одного знайомого — значно краще, ніж починати все самому. Особливо у світі, де маги були не просто окремою кастою, а фактично державою всередині держави.

Та й сам Тихон йому подобався.

Без зверхності. Без пихи. Без намагання показати, ким був його батько.

Для сина графа — рідкісна риса.

— Ну, якщо ти не проти товаришувати з бароном, — із ледь помітною усмішкою сказав Вова.

Тихон спершу розгубився, а потім пирхнув.

— А якщо ти не проти товаришувати з бастардом графа.

І обоє несподівано для себе розсміялися.

Схоже, перший друг у цьому світі у Вови все ж з’явився.