Пробудження спадкоємця

Свято врожаю залишилося позаду. Непомітно проминули й іменини друзів.

У кожного вони були у свій час, і родини, звісно, не забували про такі дати. Проте в магічній школі подібних традицій не існувало. Тут не влаштовували урочистостей, не прикрашали зали та не звільняли винуватців свята від занять.

Втім, це аж ніяк не заважало самим друзям знаходити привід для невеликого святкування. У такі вечори вони збиралися в когось із кімнат, ставили на стіл пляшку доброго вина, куплений у місті пиріг і кілька годин просто розмовляли.

Час минав.

До світильників, які вже давно стали звичним джерелом доходу Володимира, додалися нові вироби. Спочатку простенькі нагрівальні артефакти, а трохи згодом і охолоджувальні.

Попит на них виявився не меншим. Звісно, справжні майстри могли створювати набагато складніші й ефективніші речі, але їхні вироби коштували відповідно. А от акуратні артефакти молодого адепта займали саме ту нішу, де покупців завжди вистачало.

Струмок срібла до його гаманця став трохи ширшим. Не настільки, щоб забути про економію, але достатньо, щоб більше не рахувати кожну монету перед походом до міста.

З алхімією справи були значно складнішими.

З аномалії регулярно привозили магічні рослини, частини тіл Звірів та інші цінні інгредієнти. Проте кількість їх була настільки невеликою, що ледь вистачало для навчального процесу.

Доглядачі попереджали:

— Бажаєте практикуватися додатково — ніхто не забороняє. Купуйте матеріали й працюйте.

Проблема полягала лише в тому, що ціна на такі матеріали могла швидко розорити навіть заможного адепта. А Володимир заможним себе аж ніяк не вважав. Він навіть спеціально зайшов до алхімічної крамниці, щоб поцікавитися вартістю найпростіших інгредієнтів. Після чого мовчки подякував продавцеві й залишив заклад із твердим переконанням, що поки що обійдеться без подібних витрат.

Його нинішніх доходів вистачало на життя, на матеріали для артефактів і потроху на майбутнє. Але якщо почати купувати алхімічні складники, то всі заробітки розчиняться швидше, ніж невдалий настій у перегрітому тиглі.

Та й особливої потреби в цьому поки не було.

Практичних занять вистачало, щоб зрозуміти принципи роботи. Теоретичну базу вони давно вивчили. А більшість процесів Володимир і без того чудово усвідомлював завдяки магічному зору.

Звісно, іноді в нього буквально свербіли руки. Дуже хотілося взяти місцеві рецепти, поєднати їх із підходами Володіючих та подивитися, що з цього вийде. Експерименти обіцяли бути надзвичайно цікавими.

Але тут виникала друга проблема. Навіть якби інгредієнти були в нього під рукою, проводити подібні досліди в стінах школи було б украй необачно. Надто багато зайвих очей. Надто багато людей, які можуть зацікавитися результатами.

Тому думки про серйозну алхімію він поки що відклав.

Зрештою, як казали в народі:

Прийде час — прийде й рада.

А часу в нього попереду було ще достатньо. Принаймні хотілося в це вірити.

Хоча можливість зайнятися алхімією саме так, як хотілося Володимиру, усе ж випала. Щоправда, сталося це лише під час літніх канікул. Та й матеріал для дослідів був доволі специфічний — рослини з його власної біосистеми. Такі, яких у цьому світі просто не існувало. Принаймні ніхто з місцевих магів про них не знав.

Результат був.

І навіть більше того — результат виявився чудовим.

Ось тільки практичної користі від нього майже не було. Перевіряти нові настої та еліксири доводилося або на собі, або на Ярині. Інших довірених добровольців поблизу не було.

Втім, ні для нього, ні для неї подібні засоби вже не могли дати суттєвого ефекту.

Ярина давно досягла того рівня розвитку, коли будь-які зовнішні підсилювачі давали лише незначний результат. Організм сам перебудовував себе значно ефективніше за будь-яке зілля.

Про самого Володимира годі було й казати.

Після всього пережитого його тіло давно стало занадто складною системою, щоб на нього серйозно вплинула якась настоянка чи відвар.

Тому максимум, що вдавалося отримати, — це спостереження. Подивитися, які саме процеси запускає той чи інший склад, як змінюються енергетичні потоки, які ділянки організму реагують активніше.

Цікаво?

Безумовно.

Корисно для майбутнього?

Також.

Але про якісь прориви чи миттєві результати мова поки що не йшла. Тож експерименти довелося відкласти до кращих часів.

Для адептів розпочався другий рік навчання.

Загалом усе залишалося майже без змін.

Ті самі заняття.

Ті самі доглядачі.

Ті самі коридори школи, якими вони ходили вже багато років.

Хіба що в артефакториці матеріали стали значно різноманітнішими.

До вісмуту додалися камені, кристали, різні породи деревини. Розширився й перелік виробів, які належало створювати. Простенькі світильники та нагрівачі залишилися в минулому. Тепер від адептів вимагали значно більшої майстерності.

І тут Володимир натрапив на дещо справді несподіване. На розробки, які не просто не поступалися технологіям його старого світу.

Вони їх перевершували.

Причому перевершували настільки суттєво, що спочатку він навіть вирішив, ніби щось неправильно зрозумів.

Усі ці артефакти, попри зовнішню різноманітність, об'єднувала одна спільна риса. Вони працювали через ауру.

На перший погляд нічого особливого в цьому не було. Ну взаємодіє закляття з аурою і взаємодіє.

Що тут дивного?

Але варто було розібратися глибше, як ставало зрозуміло — місцеві маги знайшли рішення, до якого у його старому світі так і не дійшли.

Тут слід було розрізняти ауру та магічну оболонку.

Магічна оболонка з'являлася лише в тих, хто пробудився. У магів, у володіючих, у магічних тварин. Саме вона створювала той простір навколо істоти, де її енергія починала впливати на навколишній світ.

Аура ж існувала завжди.

У всіх.

У людях.

У тваринах.

У рослинах.

Навіть у звичайному камені.

Просто в живих істот вона була значно складнішою, яскравішою та насиченішою.

І от саме з аурою працювали ці артефакти.

Закляття не просто торкалося її. Воно буквально впліталося в зовнішню межу аури.

Закріплювалося на ній.

Ставало її частиною.

Немов створюючи додаткову оболонку поверх уже існуючої структури.

Або, якщо дивитися на це очима інженера, формувало новий контур, який повторював природний периметр аури людини.

І ось це вже було справді цікаво.

Це відкриття не просто зацікавило Володимира. Воно змушувало по-новому подивитися на більшість місцевих артефактів. Та й не лише на артефакти.

Фактично весь підхід до магії тут будувався на принципах, які в його старому світі ще не використовувалися.

У світі, де він прожив попереднє життя, артефактна броня була складною, дорогою і неймовірно ресурсомісткою конструкцією. Брали спеціальний комбінезон. У тканину вшивали тонку сітку зі сплаву, здатного проводити енергію. На вузлах цієї сітки розміщувалися накопичувачі, які одночасно служили і джерелами живлення, і носіями енергетичних форм.

Саме вони створювали захисні поля.

Саме вони підтримували їхню роботу.

І саме вони коштували шалені гроші.

На один повноцінний захисний комплект йшло понад дві тисячі дрібних накопичувачів типу «зернятко».

Дві тисячі.

Навіть для нього самого ця цифра виглядала вражаюче. А крім дрібних накопичувачів були потрібні ще й більші накопичувачі.

До речі, саме ці три різновиди зараз потроху вирощувалися в його баронстві. І якщо дивитися суто теоретично, то накопичувачів, які вже встигла створити біосистема, вистачило б на один, чи навіть два таких комплекти.

Щоправда...

Майже півтора десятка років роботи.

Ну добре.

Якщо рахувати лише від моменту, коли він відновив четвертий ранг і зміг простягати кореневу систему на достатню глибину, то років десять.

Десять років.

Десять років безперервної праці заради двох комплектів спорядження.

І тут він знову повертався думками до місцевих артефакторів.

Тисячі років розвитку магічної науки все ж таки мали величезне значення.

Бо місцеві вирішували те саме завдання значно простіше.

Кристал.

А ще краще кулон із десятком каменів.

Повісив на шию.

Активував.

І готово.

Закляття обплітало ауру людини, використовуючи її як каркас, після чого навколо носія формувався захисний бар'єр.

Не потрібен спеціальний одяг.

Не потрібна вбудована сітка.

Не потрібні тисячі накопичувачів.

Можна хоч голим ходити.

Або щодня міняти вбрання.

Поки артефакт знаходиться поруч із власником, захист залишається з ним.

Просто.

Елегантно.

І до образливого ефективно.

Звичайно, якби справа дійшла до прямого порівняння, артефактні комбінезони його старого світу перевершували місцеві аналоги в рази.

А можливо й на порядок.

Передусім через автоматизацію.

Там захист не потрібно було активувати.

Система сама стежила за навколишнім простором.

Якщо об'єкт наближався з небезпечною швидкістю, поле розгорталося автоматично.

Частково саме тому накопичувачів і було так багато. Кожен відповідав за окремий сектор контролю.

Чи існує тут щось подібне? Поки що Володимир не знав. Цілком можливо, що існує. Просто до таких знань адептів ще не допускали.

Інша перевага старих систем була ще очевиднішою.

Навантаження.

Артефактна броня його світу створювалася для війни між володіючими.

Для зброї, здатної руйнувати бетонні укриття.

Для швидкостей, про які місцеві навіть не замислювалися.

Постріл великокаліберного кулемета не пробивав комплект одразу.

Зазвичай він лише виснажував захист.

Другий постріл.

Третій.

П'ятий.

Лише тоді починалися проблеми.

Тут же подібну силу могли відтворити хіба що магістри.

Та й то далеко не всі.

І все ж...

Попри всі ці переваги, місцеві рішення подобалися Володимиру дедалі більше. Бо універсальність і простота варті не менше за абсолютну ефективність. Особливо коли йдеться про масове використання.

Один кулон замість тисяч накопичувачів.

Один артефакт замість цілого комплекту броні.

Одна закріплена на аурі структура замість складної системи енергетичних вузлів.

Таке рішення неможливо було не поважати.

Щоправда, якби хтось із місцевих майстрів почув його думки про те, що подібні артефакти є «простим» рішенням, реакція була б доволі передбачуваною.

У кращому випадку його б визнали невігласом, який нічого не розуміє в артефакториці. У гіршому — вирішили б, що молодий адепт остаточно втратив здоровий глузд.

Той самий принцип взаємодії з аурою, який настільки вразив Володимира, виявився доволі універсальним рішенням. Що більше він знайомився з місцевою артефакторикою, то частіше знаходив його застосування в найнесподіваніших речах.

Наприклад, в артефактах аналізу навколишнього середовища.

Невеликий кристал або кулон, який носять при собі. Такий артефакт безперервно відстежував стан аури власника. Якщо на неї починав діяти якийсь шкідливий чинник — отруйне випаровування, небезпечне випромінювання, надлишок сирої магії чи ще щось подібне — артефакт подавав сигнал.

У звичайному житті подібні речі були майже непотрібними. Але біля аномалії перетворювалися на справжню необхідність.

Інший напрямок використовував той самий принцип, але вже навпаки.

Не назовні.

Усередину.

Артефакти контролю здоров'я.

Вони постійно спостерігали за станом аури носія, відстежуючи будь-які відхилення.

Починалося запалення. В організм потрапляла отрута. Пошкоджувалися внутрішні органи. Порушувалася робота енергетичних каналів. І артефакт одразу сигналізував власнику.

Для людини без магічного зору така річ могла буквально врятувати життя.

І це були лише найбільш очевидні приклади.

Насправді ж аура існувала у всьому.

Навіть у звичайній дерев'яній ложці була своя, нехай і слабка, аура. А отже, якщо навчитися правильно з нею взаємодіяти, кількість можливих артефактів обчислювалася не сотнями і навіть не тисячами.

Десятками тисяч.

Звичайно, такі речі були долею досвідчених майстрів. Тих, хто присвятив артефакториці все життя.

У школі ж давали лише основу. Фундамент, на якому колись можна буде будувати власну майстерність.

Попереду на них чекали значно простіші, але від того не менш корисні вироби.

Розпалювачі. По суті — магічний аналог запальнички. Невеличкий артефакт, здатний за лічені секунди підпалити трут або дрова. У міському житті він здавався швидше зручною дрібницею. Але в походах цінувався надзвичайно високо.

Потім ішли артефакти для зупинки кровотечі. Незамінна річ для мисливців, солдатів і всіх, кому доводилося ризикувати життям далеко від цілителів. Проста активація — і закладене в артефакт закляття тимчасово стискало пошкоджені судини, дозволяючи пораненому дочекатися допомоги.

А після них мав настати час спостерігачів.

Тут уже йшлося не про один артефакт, а про цілий комплект. Невеликі металеві стрижні розставлялися по периметру табору, створюючи замкнений контур. І якщо хтось або щось перетинало його межу — спрацьовував сигнал.

Стандартно такі артефакти реагували на істот більших за зайця. Щоб не турбувати людей через кожну польову мишу. Втім, за потреби чутливість можна було змінити.

І тоді навіть невеликий звір не зміг би непоміченим проникнути до табору.

Так, це були лише базові артефакти.

Але чим далі він заглиблювався в місцеву артефакторику, тим сильніше переконувався — попереду на нього чекає ще чимало по-справжньому цікавих відкриттів.