Пробудження спадкоємця

Розділ 29

Незабаром над лісом знову рознісся вовчий виття.

Вовки вили й раніше. За минулий час це траплялося вже не раз. Але тепер усе було інакше. У цьому витті не було ні виклику, ні погрози. Воно звучало владно. Немов сам ліс віддавав наказ.

По спині Володимира пробіг холодок. Він не знав, що саме означає цей поклик. Але був майже певен — нічого доброго людям він не віщує.

Відповідь прийшла доволі швидко. Минуло не більше п'яти хвилин, коли між деревами почали з'являтися нові сірі тіні.

Вовки бігли на поклик ватажка. Він не просто керував своєю зграєю. Він кликав усіх, хто міг його почути. І вони приходили.

Володимир лише похмуро видихнув. Якщо залишитися тут, ця галявина дуже скоро стане братською могилою для всіх, хто ще дихає.

— Усі до мене! — голосно наказав він.

Ніхто навіть не подумав сперечатися.

Коли люди зібралися поруч, Володимир швидко пояснив, що встиг зрозуміти.

— Ватажок викликає інших вовків. Якщо ми залишимося тут, їх ставатиме все більше. Рано чи пізно нас просто задавлять числом.

Кілька воїнів мовчки переглянулися. Заперечень не було. Вони й самі бачили, як між деревами з'являються нові хижаки.

— Треба відходити. Негайно.

— Як? — запитав Ігор.

Володимир уже мав відповідь.

— Я накрию нас щитами.

Усі погляди знову звернулися до нього.

— Поставлю захист по всьому периметру. Усередині вистачить місця всім. Вовки не зможуть прорватися, поки ми будемо рухатися.

Він на мить замовк.

— Але є проблема.

Тепер слухали вже абсолютно всі.

— Такий захист потребує десятків одночасно підтримуваних заклять. Це величезне навантаження. Доведеться безперервно контролювати весь периметр. Довше ніж пів години... можливо, сорок хвилин... я так не витримаю.

Цього часу повинно було вистачити.

Якщо пощастить.

Якщо вони зможуть відірватися хоча б на кілька кілометрів.

У тому, що вовки кинуться слідом, Володимир не сумнівався ні на мить.

Проте залишалася надія на інше.

Ті Звірі, що зараз збігалися на заклик ватажка, не були його постійною зграєю. Вони лише підкорилися наказу. Якщо ж вожак зникне з їхнього поля відчуття, частина прибульців може просто втратити напрямок пошуків або повернутися назад.

Надія була слабкою.

Але зараз іншого плану в них просто не існувало.

Гонитва зі смертю тривала вже третю добу.

Запас зілля закінчився ще вчора. Володимир раз по раз наповнював спустошені накопичувачі, не даючи товаришам залишитися зовсім без магії. Але навіть це не було справжнім порятунком.

Жоден накопичувач не міг замінити власного резерву мага.

Енергія з нього легко витрачалася на закляття, але не дозволяла повноцінно працювати з оболонкою, не давала тієї свободи й швидкості, яку мав маг, використовуючи власні сили. А природне відновлення резерву без зілля було надто повільним.

Спочатку Ольга, Тихон та Ігор діяли однаково.

Щойно в резерві накопичувалося бодай трохи енергії, вони одразу витрачали її на чергове закляття — вогнешар, повітряний спис або щит там, де вовки особливо сильно тиснули на людей.

Та вже до кінця першої доби Володимир наказав припинити.

— Накопичуйте резерв, — сказав він. — Поки він не заповниться хоча б наполовину — жодних заклять без крайньої потреби. І навіть після цього не спустошуйте його нижче цієї межі.

Ніхто не сперечався. Усі розуміли, що він має рацію. Невідомо які ще випробування чекають попереду. Можливо, наступний бій виявиться ще страшнішим.

Сам же Володимир працював так, як не працював ніколи в цьому житті. Усі обмеження давно залишилися позаду. Він більше не приховував ні розмір своєї оболонки, ні швидкість відновлення резерву, ні здатність одночасно підтримувати десятки заклять.

Щити виникали один за одним, перекриваючи шлях вовкам.

Накопичувачі наповнювалися просто на ходу.

Часом доводилося ще й лікувати поранених, підтримувати людей, які вже ледь трималися на ногах.

Але навіть цього виявилося замало.

Супротивник був надто небезпечним.

Щойно кількість вовків помітно зменшувалася, ватажок знову здіймав свій моторошний поклик.

І вже за якийсь час із лісу вибігали нові Звіри.

Тоді людям знову доводилося відступати під захистом щитів Володимира.

Виграні години оберталися лише короткими перепочинками.

А гонитва починалася знову.

Ватажок...

Увесь цей час Володимир безперервно намагався його знайти.

Саме він був ключем до перемоги. Без нього зграя втратить єдине керівництво, перестане діяти як єдиний організм, а вовки або розбіжаться, або загинуть один за одним, а викликати нових буде нема кому.

Тому, навіть підтримуючи щити, заряджаючи накопичувачі та допомагаючи в бою, він постійно сканував околиці астральною оболонкою.

Шукав того єдиного. Того, хто віддавав накази.

Кілька разів йому здавалося, що пошуки нарешті завершилися.

Один із вовків поводився інакше.

Не кидався в атаку разом з іншими. Не метушився. Лише переміщувався вздовж зграї, немов непомітно спрямовуючи її рух.

Саме так це виглядало через астральне сприйняття.

Побачивши це вперше, Володимир полегшено зітхнув.

Нарешті.

Ось він.

Не вагаючись ні миті, він обрушив на Звіра всю міць, яку могла передати його астральна оболонка.

Вовк навіть не встиг зрозуміти, що сталося.

За кілька секунд усе було скінчено.

Звір мертвим упав на землю.

Тоді Володимир нічого не сказав іншим.

Надія — це добре. Але передчасна радість у бою може коштувати життя. Спершу треба було добити решту вовків. І лише тоді робити висновки.

Минуло пів години.

Зграя знову порідшала.

Вовки почали відступати...

І тоді над лісом знову прокотився знайомий моторошний виття.

Заклик.

Наказ.

Володимир завмер.

Повільно підняв голову.

Ні...

Такого просто не могло бути.

Він власноруч убив того, про кого був абсолютно певен, що це ватажок.

Усі ознаки збігалися.

Манера руху.

Поведінка.

Місце серед зграї.

І все ж...

Справжній ватажок залишився живий.

Володимир насупився.

Виходило, що він чогось не розуміє.

А це було чи не найнебезпечніше. Бо коли не знаєш правил гри, будь-який наступний хід супротивника може виявитися смертельним.

Подібне повторилося ще кілька разів.

Знову Володимир знаходив вовка, який, судячи з усього, керував зграєю.

Знову знищував його.

І знову, варто було кількості Звірів зменшитися, як над лісом прокочувався знайомий виття.

Ватажок знову кликав підкріплення.

Зрештою це змусило Володимира переглянути все, що він знав про подібних супротивників.

Він замислився.

Пояснення могло бути лише одне.

Таке, у яке самому було важко повірити.

Усі вовки, яких він убивав, дійсно керували зграєю.

Він не помилявся.

Але вони не були ватажком.

Вони лише передавали його волю. Немов проміжні ланки одного великого ланцюга.

А це могло означати тільки одне.

Справжній ватажок знаходився далеко, і він керував ними через астральну оболонку.

Володимир відчув, як по спині пробіг холод.

Щоб впливати на інших на відстані, самих лише ментальних здібностей недостатньо. Для цього потрібна ще й добре розвинена астральна оболонка.

Тобто...

Щонайменше четвертий ранг.

Четвертий ранг...

У Звіра.

Володимир навіть подумки повторив ці слова ще раз.

Четвертий ранг — це рівень, якого за все життя не досягала переважна більшість Володіючих.

Рівень, що за місцевими мірками відповідав архімагам.

Як таке взагалі можливо?

Відповіді не було.

Та поступово окремі шматочки пазлу почали складатися в єдину картину.

Якщо припустити, що цей вовк з'явився вже після Великої катастрофи, то навіть пів століття життя було б замало для такого розвитку.

Навіть із повністю розкритою оболонкою.

Навіть за ідеальних умов.

Отже...

Володимир завмер.

А що, якщо цей Звір існував ще до катастрофи?

Місця Сили...

Там рослини й тварини поступово змінювалися під впливом енергії.

Там окремі істоти могли прокинути власний осередок ще задовго до появи аномалій.

Тоді все ставало на свої місця.

Звичайний вовк ніколи не прожив би стільки років.

Але Звір...

Зі зміною організму змінювалася й тривалість життя.

Так само, як і в магів.

А якщо він ще й опанував очищення тіла на високому рівні... Тоді його життя могло обчислюватися вже не десятиліттями, а століттями.

Володимир важко видихнув.

Картина вимальовувалася дедалі чіткіше. І подобалася вона йому дедалі менше. Виходило, що їхньому загону, який із кожною годиною ставав усе меншим, протистоїть не просто сильний Звір.

Їх переслідував противник, чиї можливості вже наближалися до рівня місцевого архімага. Такого розвитку подій Володимир не очікував навіть у найгірших своїх припущеннях.

І все ж...

Лише ця теорія пояснювала все, що відбувалося останнім часом.

На сьому добу гонитви доля притиснула їх до річки.

Не надто широкої — якихось п'ятдесят метрів. Але зараз вона здавалася нездоланною прірвою.

До цього часу від колись численного загону залишилися одиниці.

У строю ще трималися шестеро воїнів. Хоча, якщо бути чесним, — п'ятеро з половиною.

Миколаю знову не пощастило. Під час останньої сутички один із вовків встиг вчепитися йому в праву руку. Звір перекусив її трохи вище ліктя.

Життя йому врятували.

Кров зупинили.

Рану закрили.

Але повернути втрачану кінцівку вже не могли.

Тепер Миколай був радше тягарем, ніж бійцем.

Разом із чотирма магами їх залишилося лише десятеро.

Десятеро з сорока чотирьох прикордонників, які вирушили на полювання всього тиждень тому.

Ще троє були десь у лісі.

Дезертири.

Та чи живі вони досі — не знав ніхто.

Коли загін вийшов до річки, на обличчях людей читалося лише одне.

Приреченість.

Усіх...

Окрім Володимира. Він несподівано посміхнувся. Там, де інші бачили кінець дороги, він побачив шанс.

Порятунок.

— Усі сюди! — наказав він.

Перед людьми просто на землі виник широкий прозорий енергетичний щит.

— Ставайте.

Ніхто навіть не став запитувати навіщо. За останні дні Володимир не раз рятував їх від неминучої смерті. Тож люди мовчки виконали наказ.

Коли всі опинилися на імпровізованій платформі, Володимир створив перед собою ще один, значно менший щит.

Він завис просто в повітрі.

Немов сходинка.

Володимир ступив на нього.

Телекінезом підняв платформу з людьми.

Потім створив перед собою наступну опору.

І ще одну.

І ще...

Крок.

Нова сходинка.

Ще крок.

Ще один щит.

Так, немов ішов невидимими сходами, він повів загін просто над водою.

Якби хтось побачив цю картину збоку, то навряд чи зміг би колись її забути.

Попереду — людина, що спокійно крокує просто повітрям.

Позаду — велика прозора платформа, на якій, ніби відірвавшись від землі, пливуть ще дев'ятеро людей.

Неможливе.

Абсолютно неможливе видовище.

Звісно, така магія вимагала від Володимира неймовірної концентрації.

Кожен новий щит.

Кожна сходинка.

Кожен рух платформи.

Усе це потрібно було контролювати одночасно.

Довго підтримувати подібне він не зміг би.

Та щоб подолати якихось пів сотні метрів...

Сил у нього вистачало.

Мимоволі Володимир згадав, звідки взагалі взялася ця дивна техніка.

Колись, у минулому житті, її придумала Аліса.

Його онука.

Тоді вона працювала над проєктом повітряного флоту з дирижаблів і шукала спосіб урятувати Володіючого, якщо той зірветься з великої висоти.

Так народилася ця своєрідна «повітряна драбина».

Щоправда, задумувалася вона лише для однієї людини.

Про те, щоб одночасно переправляти ще дев'ятьох, тоді навіть мови не було.

Мабуть... На таке був здатен лише він.