Пробудження спадкоємця

Розділ 31

Вовк повільно наближався.

Володимир не відводив від нього погляду.

Буде важко.

Дуже важко.

Він чудово розумів: цього разу не можна дозволити собі навіть миті неуважності. Перед ним стояв супротивник, рівного якому він ще не зустрічав у цьому світі. Але проблемою була не тільки сила монстра.

З протилежного боку галявини чекала зграя. Поки вовки нерухомо стояли біля її краю, та варто було їхньому володареві лише подати знак — і десятки Звірів одночасно кинуться вперед.

Не відводячи погляду від древнього вовка, Володимир тихо промовив:

— Ватажок — мій. Ви не дайте зграї втрутитися в бій. Щойно монстр зрозуміє, що швидко зі мною не впорається, він обов'язково накаже їм атакувати.

На мить він перевів погляд на товаришів.

— Будьте напоготові. На самого монстра навіть не намагайтеся витрачати сили. Його шкура, впевнений, міцніша за ведмежу. Звичайні закляття наврядчи йому щось зроблять. Як і списи.

Більше він нічого не сказав.

Та й не було потреби.

Усі й без того розуміли, що починається вирішальний бій.

Воїни та троє магів розвернулися до вовчої зграї, утворивши широке напівколо. Списи знову опустилися вістрями вперед, а маги вже почали готувати закляття.

Сам же Володимир зробив кілька кроків назустріч ватажкові.

Тепер його спина була звернена до людей.

Між ними й древнім монстром залишався лише він.

Саме сюди їх гнали понад два тижні. День за днем. Бій за боєм. Кілометр за кілометром. Усі втрати, усі смерті, увесь цей нескінченний шлях вели до цієї галявини.

Тепер усе мало вирішитися.

Або вони переможуть — і тоді нарешті закінчиться цей жахливий похід.

Або древній володар аномалії отримає свою здобич.

Володимир повільно видихнув.

Від результату наступних хвилин залежало не лише його життя. Разом із ним зараз вирішувалася доля людей, що стояли за його спиною... і всіх тих відповідей, які він ще тільки сподівався знайти в цьому світі.

Попереду стояв найнебезпечніший супротивник із усіх, кого йому доводилося зустрічати за три життя.

Попри всю свою міць, попри прожиті століття й силу, що значно перевершувала будь-якого іншого Звіра, перед Володимиром усе ж стояла лише тварина.

Надзвичайно розумна. Небезпечна. Древня.

Але все ж тварина.

За довгі десятиліття вона навчилася відчувати енергії, керувати ними, накопичувати силу. Проте зрозуміти, що саме сталося тієї миті, коли вона увійшла в межі дії Володимирової енергетичної оболонки, монстр не зміг.

Ватажок наблизився ще на кілька кроків і зупинився за сім метрів від людини, яку вже вважав своєю здобиччю. Відстань на якій можливості Володимира вже діяли в повну силу. Не усвідомлюючи цього, древній вовк щойно віддав людині свою першу перевагу.

Володимир не вагався ні миті. Ще до початку бою в його долоні лежав невеликий камінець, що пройшов через десятки трансмутацій. Основа для рейланга була готова.

Залишалося лише вкласти енергію.

Плазмовий заряд, здатний пробивати танкову броню, зі свистом розітнув повітря й ударив просто в груди ватажка.

Та замість вибуху, який мав би розірвати плоть, сталося зовсім інше.

Плазмоїд немов ударився об невидиму перешкоду. На мить яскраво спалахнув енергетичний бар'єр, і смертельна енергія безсило розтеклася по ньому, мов вода по добре змащеному металу. Не завдавши монстрові жодної шкоди.

Тепер, коли ватажок опинився в межах дії астральної оболонки, Володимир зміг уважно роздивитися його захист.

Це був щит.

Але зовсім не та конструкція, яку знали маги чи колись використовували Володіючі. Невідоме, грубе, проте напрочуд ефективне переплетіння енергій.

І звідки б Звірові знати вивірені формули заклять чи складні енергоформи цивілізації Володіючих?

Ні.

За десятки, а можливо, й сотні років життя він сам навчився створювати власний захист. Інстинктивно.

І цього виявилося достатньо. Бій щойно став значно складнішим. Він і не сподівався покласти такого супротивника одним ударом. Це було б надто просто. Але що одна з найруйнівніших його енергоформ узагалі не завдасть жодної шкоди...

Такого він точно не очікував.

Тепер настала черга вже йому захищатися.

Удар був неймовірної сили.

Володимир уже переконався, що древній ватажок опанував чимало того, що здавалося неможливим для звичайного Звіра. Але саме ментальні здібності були його головною перевагою. І тепер монстр використав їх на повну. На Володимира обрушився ментальний тиск такої сили, якого він ще жодного разу не відчував у цьому світі.

Будь-яка жива істота має природний захист від подібного впливу.

Навіть риби.

Навіть птахи.

Найменший хробак чи звичайна мураха.

Цей захист є в усіх. І чим складніше влаштований організм, тим він сильніший. Серед звичайних істот людина взагалі займає перше місце.

Але існували й ті, хто давно переступив межу звичайного.

Маги.

Звіри.

Володіючі.

Після пробудження осередку й появи енергетичної оболонки природний ментальний захист зростав у рази. А далі все залежало вже від розвитку самого володаря.

А звір, що зараз стояв навпроти, був саме менталістом. Його природний захист мав значно перевершувати можливості більшості магів цього світу. Та й атакував він відповідно.

Володимир теж не був беззахисним.

Хоча він ніколи не вважав себе справжнім менталістом, у минулому житті цій стороні мистецтва Володіючих він присвятив чимало часу.

Тоді це було лише одним із напрямків розвитку. Тепер же саме ті знання могли врятувати йому життя. До того ж його свідомість була зовсім не такою, як у будь-якого іншого мага. Три прожиті життя залишили свій слід. Природний ментальний захист Володимира і без того набагато перевершував можливості звичайних магів. А зараз, очікуючи саме такого розвитку подій, він ще й напружив усі чотири потоки свідомості.

Кожен із них окремо зустрів удар.

І все одно...

Володимир відчув, як чужа воля важким молотом врізалася в його розум.

Воля людини зіткнулася з інстинктами Звіра, відточеними сотнями років.

Поки що жоден із них не міг здобути перевагу. Людський розум протистояв досвіду природженого менталіста.

У якийсь момент Володимиру здалося, що атака монстра й його власний захист почали переплітатися. Немов під час лобового зіткнення двох автомобілів, коли метал капотів мнеться, рветься, змішується в єдину безформну масу, і вже неможливо зрозуміти, де закінчується один і починається інший. Так само зараз перепліталися їхні ментальні структури.

Сам Володимир завжди добре відчував емоції інших. Це ніколи не було справжньою телепатією. Та й про можливість читати чужі думки він не чув навіть у світі Володіючих. Але багаторічна практика, знання психології та надзвичайно тонке сприйняття емоцій дозволяли йому іноді зазирати трохи глибше.

Не думки.

Ще ні. Лише окремі образи, породжені сильними почуттями.

Це й сталося зараз.

Азарт смертельної битви послабив контроль древнього монстра. Його емоції прорвалися крізь зіткнення двох свідомостей.

Картини були уривчастими.

Розмитими.

Позбавленими логічного зв'язку.

Та кожна з них несла настільки сильний емоційний заряд, що Володимир відчував їх майже фізично.

Ненависть.

Безмежна.

Всепоглинаюча.

Така, що не згасла навіть за десятки й десятки років.

Перед очима промайнула перша картина.

Ще молодий вовк.

Його тіло скували важкі ланцюги.

Над ним схилилася людина в дивному старовинному одязі.

Тут, у королівстві, люди й досі носили вбрання, яке Володимир відніс би до пізнього середньовіччя. Але те, що він зараз побачив, було значно давнішим.

Інша епоха. Інший час.

Наступний образ.

Той самий вовк. Знову прикутий. Цього разу він лежав усередині складної фігури, від якої в різні боки розходилися промені. На кінцях кожного стояли люди.

Тривав якийсь ритуал.

Картини змінювали одна одну.

Безладно.

Уривками.

Та всі вони мали щось спільне.

Біль.

Нестерпний.

Нескінченний.

І безсилля.

Таке глибоке, що з роками воно перетворилося на ненависть. Ненависть до двоногих мучителів.

Потім усе змінилося.

Вовк рвав людське горло.

Кров.

Паніка.

Втеча.

Свобода.

Вперше за довгий час — радість.

Далі були роки полювання.

Люди.

Знову люди.

Ще люди.

Безкінечна відплата за пережите.

Потім інша картина.

Перша сутичка зі звичайною вовчою зграєю.

Старий ватажок загинув.

А молодий переможець повів за собою зграю.

Час минав. Звір старів. Прйшов день коли молодий вовк кинув йому виклик.

Та бій так і не відбувся.

Старий ватажок із подивом усвідомив, що суперник робить усе, чого він сам лише забажає.

Перша перемога без жодного удару.

Зграя нападала на людський обоз.

Потім розривала величезного ведмедя.

Знову люди.

Знову кров.

І знову десятиліття.

Раптом усе змінилося.

Небо закрив величезний камінь.

Потім...

Сліпучий спалах.

Каменя більше не було.

Небо знову стало чистим.

Але самому Звірові було погано.

Дуже погано.

Навколо один за одним падали члени його зграї. Невидима смерть накривала все живе.

Він теж помирав.

Та зміг...

Пристосуватися.

Перетерпіти.

Стати сильнішим.

Світ змінився. Сили навколо стало значно більше.

А десь неподалік...

Ще більше.

Треба було йти туди.

Нові картини.

Перша сутичка вже зі Звіром.

Не зі звичайним вовком.

Іншим.

Сильнішим.

Але й він сам уже був іншим. Новий противник підкорився його волі.

Тоді древній вовк зрозумів. Тепер йому більше не потрібно самому вести зграю. Достатньо знайти нового ватажка. Взяти його під контроль. А той уже збере інших.

І знову...

Полювання.

Люди.

Зграя більше не просто вбивала.

Вона гнала здобич.

До нього.

Не всі доходили живими.

Та це вже не мало значення. Тих, хто приходив, вистачало, щоб хоча б ненадовго приглушити старий біль, що жив усередині.

Раз за разом.

Знову.

І знову.