Пробудження спадкоємця

Розділ 19

Залишок вечора Володимир провів у компанії міського дознавця.

По суті, жодних претензій до нього не було. Все й так було очевидним. П'ятеро озброєних грабіжників напали на молодого адепта, той захищався. Навіть свідки знайшлися. Проте порядок є порядок. Доки записали показання, доки склали протокол, доки поставили всі необхідні печатки, над Львовом уже повністю запанувала ніч.

До Високого міста Володимир дістався у супроводі варти.

Добре хоч охорона біля брами погодилася відчинити малу хвіртку і пропустити його всередину. Інакше довелося б шукати нічліг у якійсь таверні або заїжджому дворі. Благо подібних закладів у місті вистачало.

Повертаючись до школи, Володимир остаточно дійшов висновку, що події цього вечора стали для нього гарним уроком.

Меч потрібен.

Магія магією, але якби клинок був при ньому під час нападу, довелося б значно менше ризикувати та викручуватися, приховуючи власні можливості. Звісно, про справді якісну зброю годі було й мріяти. Грошей на неї просто не вистачало. Втім, купувати відвертий мотлох також не хотілося.

Теоретично він міг узяти навіть найдешевший клинок і за допомогою трансмутації перетворити його на чудову зброю. Але саме цього робити не можна було. Будь-яка надто якісна річ рано чи пізно привертає увагу.

Ні.

Потрібен був звичайний добротний меч. Такий, який нікого не здивує. А невеликі покращення можна буде внести вже потім. Тай то, хіба що ущільнити метал. Лише трохи зміцнити структуру.

Наступного дня після занять Володимир вирушив до зброярної крамниці.

Ряди зброї вражали різноманіттям. На стінах висіли широкі дворучники, тонкі дуельні клинки, шаблі, мисливські ножі та навіть кілька парадних мечів із позолотою.

Повз них він і пройшов без найменшого інтересу.

Красиві.

Дорогі.

Абсолютно непрактичні.

Не зацікавили його й клинки з витравленими візерунками, срібними вставками чи інкрустованими руків'ями. За прикраси завжди доводиться платити. А платити за них Володимир не збирався.

Зрештою він зупинився біля стійки зі службовою зброєю. Саме такими мечами користувалася міська варта.

Прості.

Надійні.

Перевірені роками.

Одноручний прямий меч із клинком близько восьмидесяти сантиметрів завдовжки відразу припав йому до душі. Не надто довгий, щоб заважати в місті. І достатньо довгий, щоб тримати супротивника на відстані.

Просте хрестоподібне гардище.

Шкіряне руків'я.

Жодної прикраси.

Лише зброя.

Саме така, якою вона й повинна бути.

До меча він підібрав такі ж прості дерев'яні піхви, обтягнуті темною шкірою.

Коли продавець назвав ціну, Володимир мимоволі скривився.

Півтора золотих.

Шалені гроші.

В одному срібному королівства було сто мідяків.

У золотому — десять срібних.

За пару срібних на місяць ремісник міг утримувати себе і родину. Отже, за свій новий меч Володимир виклав суму, на яку звичайна сім'я могла прожити більше ніж пів року. І це був далеко не найкращий клинок.

Довелося придбати й широкий пояс для носіння зброї.

Ще один срібний.

На фоні вартості меча вже майже дрібниця. Проте гаманець після покупки помітно полегшав.

Володимир провів пальцями по руків'ю.

Сталь була звичайною.

Але тепер він відчував себе значно спокійніше.

Принаймні наступного разу, якщо хтось вирішить перегородити йому дорогу в темному провулку, доведеться мати справу не лише з молодим адептом.

А ще й з людиною, яка знала, з якого боку братися за меч.

Звісно, поява меча на поясі Володимира не могла залишитися непоміченою. Особливо для тих, хто бачив його щодня.

Першою увагу звернула Ольга.

— Володю, а це що таке? — примружилась вона, помітивши руків'я, що виглядало з-під плаща.

— Меч, — незворушно відповів той.

— Це я бачу, що меч. Звідки?

Довелося розповідати.

І про вечірню прогулянку містом, і про засідку в провулку, і про дознавця, і про нічне повернення до школи. Чим далі він говорив, тим похмурішими ставали обличчя друзів.

А коли закінчив, Ольга обурено схрестила руки на грудях.

— А навіщо взагалі ходити містом у таку пору?

Володимир лише знизав плечима.

— Бо вдень я навчаюсь.

— І що ж такого важливого ти робиш вечорами?

Саме тут до розмови долучився Тихон.

— До речі, я теж хотів би це знати.

Володимир усміхнувся.

— Працюю.

Запала тиша.

— Що? — першою перепитала Ольга.

— Працюю, — повторив він. — Роблю артефакти на продаж. Заряджаю накопичувачі на міських воротах. Потроху заробляю гроші.

Тепер здивованими виглядали вже обоє.

Володимир мимоволі посміхнувся. От начебто дорослі люди. Майже дев'ятнадцять років кожному. Але справжнього життя поки що не бачили.

Ольгу забезпечували батьки.

Тихона — графська скарбниця.

Їм не потрібно було думати про витрати на одяг чи спорядження.

На дрібниці вистачало кишенькових грошей. А все серйозне просто з'являлося тоді, коли виникала потреба.

Той самий меч Тихона був чудовим прикладом.

Володимир добре пам'ятав, як колись, ще в кадетському корпусі, його друг отримав свою першу справжню зброю. Тоді хлопцеві виповнилося дванадцять років, і навчальні дерев'яні мечі настав час міняти на сталеві.

Для цього навіть існувала окрема зброярська майстерня, що працювала при гвардійській цитаделі. Там же виготовляли й підліткові обладунки.

Тихону просто придбали комплект. Як і більшості кадетів шляхетного походження. Навряд чи він тоді хоч раз замислився, скільки той коштував. Та й зараз навряд чи знав.

Меч уже давно став йому коротким та залегким. Обладунки, якщо десь і зберігалися, теж давно не підходили за розміром. Будь-який господар давно продав би їх або передав молодшим. Але подібні речі рідко турбували людей, які ніколи не рахували кожен срібняк.

Втім, засуджувати друзів Володимир навіть не думав.

У кожного свій шлях.

Та й часу до справжнього життя залишалося все менше. Поки що вони жили за високими стінами магічної школи.

Навчалися.

Сперечалися.

Закохувалися.

Але рік за роком невпинно наближався той день, коли доведеться вирушити на практику. Туди, де закінчуються затишок і звичний порядок.

Там більшість молодих магів вперше по-справжньому дорослішала.

Там не було прислуги, що виконає будь-яке доручення. Не було батьків чи впливових родичів, готових розв'язати проблему. Було лише життя. Суворе, небезпечне і байдуже до титулів.

Життя, яке раз у раз підкидало сюрпризи.

І чомусь майже ніколи не ті, від яких хочеться радіти.

Тож нехай зараз друзі дивуються його бажанню заробляти власні гроші.

Рано чи пізно вони й самі зрозуміють, наскільки корисною буває звичка покладатися насамперед на себе.

Вмовити Тихона обзавестися новим мечем виявилося значно простіше, ніж очікував Володимир. Насправді для цього вистачило однієї розмови.

— Магія магією, — пояснював він другу, — але бувають ситуації, коли резерв спорожнів, а супротивник чомусь не хоче чемно зачекати, поки ти відновиш сили.

Тихон поставився до цієї ідеї скептично. Як і більшість магів.

Зброя вважалася долею воїнів. Максимум, що зазвичай носили із собою маги — артефактний жезл або посох, здатний посилювати закляття та зменшувати витрати енергії. Мечі, списи та арбалети вони залишали іншим.

Проте авторитет Володимира за останні роки виріс настільки, що просто відмахнутися від його слів Тихон уже не міг.

Остаточно ж його переконав один приклад.

— Уяви, — сказав Володимир, — що резерв порожній. Повністю. А на Ольгу нападає Звір. Що будеш робити?

Тихон відкрив рота, потім закрив.

І задумався.

Бігти з голими руками на ікла та пазурі — погана ідея.

Через кілька днів він уже звертався до управляючого.

Щоправда, тут теж не обійшлося без втручання Володимира. Тихон спочатку хотів відкласти покупку до закінчення школи. Мовляв, до практики ще чотири роки.

Довелося пояснювати, що навички володіння зброєю не з'являються самі собою. Їх потрібно підтримувати.

А ще краще — розвивати. Особливо якщо колись вже навчався.

У підсумку він погодився.

Проблем із грошима не виникло.

Все ж таки Тихон був не просто учнем магічної школи. З кожним роком він усе ближче підходив до отримання звання повноцінного мага. А разом із ним — і до офіційного визнання батьком та входження до графської родини.

На його майбутньому вирішили не економити.

Новий меч Тихона за формою майже не відрізнявся від клинка Володимира.

Той самий прямий одноручний меч.

Та сама довжина.

Та сама універсальність.

От тільки якість була зовсім іншою.

Сталь кращої виплавки.

Акуратне балансування.

Візерунок уздовж леза.

І невеликий камінь-накопичувач, вмонтований у навершя руків'я.

Красиво.

Дорого.

І практично.

Тож незабаром на спортивному майданчику школи щоранку почав лунати знайомий металевий дзвін. До початку занять друзі виходили тренуватися.

Майданчик не був спеціально обладнаний для фехтування. Але рівний майдан землі та кілька вільних годин зранку цілком дозволяли підтримувати форму.

Щоправда, був іще один учасник їхньої невеликої компанії.

І його теж намагалися залучити до тренувань.

— Хоча б арбалет, — наполягав Володимир. — Не меч. Просто арбалет.

— Навіщо?

— Тому що це корисно.

— Для кого?

— Для тебе.

Ольга лише фиркнула.

— Якщо ви двоє хочете займатися дурницями — це ваша справа.

— Дурницями?

— Саме так.

Вона кинула погляд на їхні мечі й похитала головою.

— Я магиня. Навіщо мені бігати із залізяками?

— Хоча б для власної безпеки.

— Для цього існують військові.

— Військові не завжди поруч.

— А магія завжди зі мною.

Після цього переконувати її було марно.

На думку Ольги, тягати на собі кілька кілограмів сталі, коли можеш спопелити ворога закляттям, було вершиною безглуздя.

І хоча Володимир категорично не погоджувався з такою логікою, сперечатися далі не став.