Пробудження спадкоємця

Розділ 33

Навіть без безперервних сутичок із зграєю швидкість їхнього руху залишалася далекою від бажаної.

Сам ліс не дозволяв іти швидко. Завали, густі хащі, заболочені низини раз по раз змушували обходити перешкоди. А коли щомиті чекаєш, що з-за найближчого дерева вискочить черговий Звір, мимоволі починаєш рухатися ще обережніше.

За ту половину дня, що залишилася після бою з ватажком, вони подолали трохи більше двадцяти кілометрів. І це можна було вважати непоганим результатом.

За цей час загону довелося відбити сім нападів. Аномалія не збиралася відпускати свою здобич без останніх спроб. Рисі, як і раніше, влаштовували засідки на деревах, майже не залишаючи шансів помітити себе завчасно. Самотній кабан-Звір усе ще був смертельно небезпечним противником.

Лиси, вовки, хижа птиця... Будь-яка з цих істот могла за лічені миті роздерти необережну людину.

Ось тільки самі люди вже були іншими. Сімнадцять днів тому навіть досвідчені прикордонники дивилися на Звірів із цілком природним страхом. Після двох тижнів безперервної гонитви, коли їх переслідувала зграя, від якої сахалися навіть ведмеді, щось усередині кожного зламалося.

А може, навпаки — загартувалося.

Страх не зник. Він просто перестав керувати людьми. Тепер, коли з хащів виходив кабан чи на гілках майоріли жовті очі рисі, воїни вже не мовчали, готуючись прийняти смерть.

Вони міцніше перехоплювали списи... І тепер навіть знаходили сили перекинутися жартами. Наче це була не чергова смертельна сутичка, а звичайна робота, яку просто треба виконати.

Володимир лише краєм губ усміхався, спостерігаючи за цим. Загиблих людей він не поверне. Але, можливо, саме зараз народжувалися справжні ветерани прикордоння. Сам же він більше не мав жодного наміру приховувати свої можливості. Усі секрети залишилися позаду — ще там, дорогою до аномалії.

Тепер було значно важливіше без втрат вивести цих людей додому. І якщо для цього доведеться щоразу зустрічати Звірів плазмоїдами, рейлангом чи енергетичними лезами — так тому й бути.

Тому люди, які йшли поруч із ним, уже не дивилися вперед із приреченістю. Вони дивилися туди з надією.

До вечора вони встигли подолати ще кілька кілометрів, перш ніж знайшли місце, придатне для ночівлі. Як і завжди, воїни швидко розчистили невелику галявину, виставили дозори, розклали багаття. Частина людей заходилася готувати вечерю, інші перевіряли спорядження, яке за останні дні добряче зносилося.

Щойно всі трохи перепочили, Ігор підвівся.

Було зрозуміло — більше чекати він не збирається.

— Володимир...

Та той лише ледь усміхнувся й підняв долоню, зупиняючи друга.

— Друзі... Я все розумію.

Він повільно обвів поглядом присутніх.

— Ви хочете відповідей. Після всього, що сталося, це більш ніж природно. Те, що ви побачили за останні дні, справді потребує пояснень.

На галявині запала тиша.

Навіть воїни, які зазвичай не втручалися в розмови магів, зараз уважно слухали кожне слово.

— Але давайте спочатку виберемося звідси, — продовжив Володимир. — Аномалія не стала безпечнішою лише тому, що ми вбили її найнебезпечнішого мешканця. Тут, як і раніше, достатньо істот, здатних убити кожного з нас.

Він на мить замовк.

— Більше того... мені й досі доводиться постійно прибирати наслідки впливу аномалії на ваші організми. Ви цього навіть не помічаєте, але вона продовжує змінювати вас. І ця робота потребує моєї уваги.

На цих словах Ольга здивовано звела брови.

— Тому прошу лише про одне. Щойно ми залишимо аномалію й знайдемо місце, де можна буде хоча б на деякий час не думати про кожен кущ, я відповім на всі ваші запитання. Принаймні на ті, на які зможу відповісти.

Ігор помітно видихнув. Було видно, що таке рішення його не надто влаштовує. Після всього пережитого йому кортіло негайно зрозуміти, ким насправді є його друг. Та водночас принц прекрасно усвідомлював, що Володимир має рацію. Тут і зараз будь-яка довга розмова була б необачністю.

Інші теж дивилися на Володимира з очікуванням.

Навіть воїни. Хоча саме перед ними він зовсім не був зобов'язаний ні виправдовуватися, ні щось пояснювати. Та сам Володимир завжди ставився до людей інакше. Для нього кожне людське життя мало цінність. А кожна людина заслуговувала на повагу й чесне ставлення... принаймні доти, доки власними вчинками не доведе протилежного.

Втім, була й інша причина. Значно особистіша. Володимир просто не хотів сьогодні витрачати вечір на довгі пояснення. Десь у глибині душі жевріла надія, що зв'язок із Мариною вдасться встановити ще раз.

Він не знав, чи повториться вчорашнє диво.

Не знав, чи вистачить для цього сил.

Не знав навіть, чи не було це випадковістю.

Але якщо шанс існував... Володимир не мав наміру його втрачати.

Розмова з друзями обов'язково відбудеться.

Будуть відповіді.

Будуть пояснення.

Будуть відкриті таємниці.

Але не зараз і не сьогодні.

Щойно табір заснув, Володимир сів трохи осторонь від інших.

Він не став заплющувати очей. Цього разу йому не потрібен був сон.

Потрібна була Марина.

Володимир знову й знову намагався пригадати той стан, у якому перебував учора. Ту дивну легкість, із якою свідомість раптом відчула інший світ.

Він знову уявив Марину.

Нічого.

Потім синів.

Доньку.

Онуків.

І знову повернувся думками до дружини.

Марно.

Здавалося, між світами лежала така прірва, яку неможливо було подолати навіть його теперішнім можливостям.

Та Володимир не зупинявся.

Раз за разом.

Знову і знову.

Він уже давно перестав рахувати спроби.

Мабуть, десь після двадцятої чи тридцятої...

На самому краєчку свідомості промайнуло знайоме відчуття. Ледь помітне. Настільки слабке, що його легко було сплутати зі звичайною уявою.

Володимир завмер.

Так досвідчений рибалка завмирає, помітивши майже непомітний рух поплавця.

Не можна поспішати.

Не можна налякати.

Не можна втратити.

Обережно, майже не торкаючись цієї тонкої ниточки, він почав підсилювати контакт.

Скільки минуло часу...

Він би не зміг сказати. Усі п'ять потоків свідомості працювали лише над одним.

Створити зв'язок.

Втримати його.

Не дозволити йому обірватися.

І поступово Володимир відчув, що тоненька нитка між світами більше не тремтить так безпорадно.

Вона міцнішала.

Повільно.

Дуже повільно.

І тоді він зрозумів.

Працює не тільки він.

По той бік Марина робить те саме. Вона теж шукає його. Теж намагається пробитися крізь неймовірну відстань, що розділила їх.

Учора зв'язок народився завдяки емоційному вибуху після смертельного бою. Тепер же стало зрозуміло інше. Одній людині подолати межу світів майже неможливо. Потрібні двоє. Двоє, які одночасно тягнуться один до одного.

І нитка між світами нарешті витримала.

— Володю...

Навіть не слово.

Лише знайоме тепло.

Відчуття.

Любов.

Полегшення.

Він хотів відповісти тим самим.

Сказати, як сильно кохає її.

Як скучив.

Як багато всього сталося.

Але слова виявилися зайвими.

Те, що вони відчували одне до одного, проходило крізь зв'язок набагато сильніше за будь-яку мислемову.

Двоє Володіючих...

Мабуть, найсильніших у своїх світах. І навіть їм утримувати цей контакт було неймовірно важко.

Зв'язок буквально пожирав сили обох.

Вони обоє це відчували.

Тому цього разу майже не витрачали дорогоцінні миті на розмови. Набагато важливіше було інше.

Домовитися.

Визначити час.

Вибрати момент, коли обидва одночасно намагатимуться встановити контакт. Тепер вони вже знали головне. Межу між світами можна подолати. Але лише тоді, коли обоє простягають руки назустріч одне одному. Лише коли працюють разом. Щойно ця думка остаточно стала спільною для них обох, нитка зв'язку почала танути.

Ще мить...

І присутність Марини повільно розчинилася у тиші. Але цього разу Володимир уже не відчував гіркоти втрати. На його обличчі з'явилася усмішка. Вони знайшли один одного.

І тепер точно знали, що зможуть зробити це знову.

Зранку загін знову вирушив у дорогу. Попереду все ще лежала аномалія. Її ліси, як і раніше, кишіли Звірами. Для них люди залишалися лише здобиччю, що необережно забрела на чужу територію.

От тільки цього разу дещо змінилося. Змінилися самі люди. Після безперервної гонитви, після сутичок, у яких вони раз за разом дивилися смерті у вічі, після битви з древнім ватажком зграї... цей невеликий загін прикордонників і магів сам став одним із найнебезпечніших хижаків у цих місцях. А якщо й не хижаком, то вже точно досвідченим мисливцем. Адже справжній мисливець іде до лісу не помирати. Він іде по здобич. Саме так тепер і почувалася більшість людей.

Поодинокий кабан, рись чи вовк більше не викликали того холодного страху, що супроводжував їх на початку походу. Звісно, кожен із цих Звірів усе ще залишався смертельно небезпечним. От тільки навряд чи десь на всьому прикордонні існував інший загін із таким досвідом. Та й у всьому королівстві — навряд чи.

Сутички, як і раніше, затримували просування. Час від часу дорогу перегороджував кабан, із густих кущів вискакувала рись або між дерев з'являлася чергова вовча зграя. Та тепер жодна з цих зустрічей не затягувалася надовго. До вечора вони не лише дісталися межі аномалії, а й залишили її позаду.

Володимир відчув це першим. Він зупинився й підняв руку.

— Стійте.

Загін завмер.

Сам же Володимир зробив кілька кроків уперед, потім повернувся назад.

Ще раз.

І ще.

Наче навмисне кілька разів переходячи невидиму межу.

Потім озирнувся до інших.

— Пройдіть так само.

Люди здивовано переглянулися, але заперечувати ніхто не став.

— Запам'ятовуйте свої відчуття, — пояснив Володимир. — Саме так відрізняється аномалія від звичайних земель.

Тихон насупився, уважно прислухаючись до себе.

Ольга навіть заплющила очі.

Їх магічний зір дозволяв набагато тонше відчувати зміни в потоках енергії.

— Якщо добре запам'ятаєте цю різницю, — продовжив Володимир, — то, найімовірніше, зможете помітити й початок Хвилі.

Після цих слів навіть найскептичніші воїни почали уважніше дослухатися до власних відчуттів. Якщо вже маг, який не раз рятував їм життя, каже, що це важливо, значить так воно і є.

А Ольга з Тихоном взагалі намагалися запам'ятати кожну дрібницю.

До сутінків вони встигли пройти ще добрий десяток кілометрів. Небезпека нікуди не зникла, але після аномалії звичайне прикордоння вже не здавалося таким страшним. Володимир ішов попереду й лише зрідка посміхався сам до себе. Він добре помічав погляди, які час від часу кидали на нього друзі.

Особливо Ігор.

Та й інші теж. Усі пам'ятали його обіцянку. Сьогодні ввечері він мав нарешті розповісти правду. Принаймні ту її частину, яку був готовий довірити людям, що пройшли разом із ним через саме серце аномалії.