Пробудження спадкоємця

Розділ 20

Минуло свято врожаю. Настав дві тисячі вісімдесят дев'ятий рік. Останній рік навчання Володимира у Львівській школі магії.

Ще якихось пів року — і він замінить значок адепта на кільце мага, залишить за спиною навчальні аудиторії та вирушить на кордон з аномалією, де молодим магам належало провести наступні п'ять років свого життя.

А поки що він стояв перед дзеркалом у власній кімнаті.

Двадцять два роки. Високий, широкі плечі, міцна статура. Не перебільшено могутня, як у деяких солдатів чи ковалів, а саме така, яку зазвичай вважають красивою. Гармонійна. Правильна.

Володимир уважно дивився на власне відображення.

І впіймав себе на думці, що вже давно не бачить у дзеркалі Вову Вірного.

Натомість звідти дивився Січовий.

Він сам.

Таким, яким був наприкінці свого минулого життя.

Звісно, це не могло статися випадково. Що володіючі у його старому світі, що маги тут, несвідомо впливали на власне тіло. Повільно. Майже непомітно. Рік за роком організм підлаштовувався під внутрішній образ свого господаря.

І якщо звичайна людина могла все життя залишатися заручником спадковості, то маг поступово ставав таким, яким сам себе уявляв.

Саме тому більшість досвідчених магів виглядали доволі привабливо.

А Володимир за прожиті тут роки несвідомо відновив знайомий самому собі образ. Тепер різницю між двома людьми він вже майже не знаходив.

Майже.

Бо певні відмінності все ж таки були.

Передусім одяг.

У старому світі він носив зовсім інші речі.

Практичні.

Зручні.

Пристосовані до реалій епохи.

Тут же панували зовсім інші традиції.

І якщо до місцевого вбрання він давно звик, то іноді все одно ловив себе на думці, що старий гардероб був значно зручнішим.

А ще були артефакти. У минулому житті він майже не користувався подібними речами.

Тут же ситуація виявилася дещо іншою.

Головною прикрасою, а точніше сказати — найціннішою річчю, яку він зараз носив, був натільний медальйон.

На вигляд звичайна золота пластина на міцному ланцюжку.

Насправді ж усередині ховався складний артефакт.

У золоту основу були вмонтовані п'ять дорогоцінних каменів.

У центрі розташовувався сапфір.

Саме він став носієм основного закляття.

Навколо нього знаходилися чотири діаманти.

Не надто великі, але й не дрібні.

Вони служили накопичувачами та підтримували роботу щита.

У цьому світі давно навчилися обробляти дорогоцінне каміння так, щоб не пошкоджувати його природну структуру. А тому діаманти й надалі залишалися одними з найкращих накопичувачів енергії.

Як і в його старому світі.

Завдяки цьому артефакт вийшов справді потужним. І для більшості загроз, з якими міг зіткнутися молодий маг, його можливостей вистачало із запасом.

Другим артефактом було кільце.

Зовні просте срібне кільце з невеликим зеленкуватим каменем.

Воно постійно аналізувало навколишнє середовище та попереджало про небезпечні гази чи інші шкідливі домішки в повітрі.

Річ не настільки ефектна, як захисний медальйон.

Зате корисна.

Особливо там, куди незабаром належало вирушити.

Володимир машинально торкнувся кільця.

Якби виникла потреба, він і сам зміг би забезпечити власну безпеку.

І від отруйних випарів.

І від більшості фізичних загроз.

Його можливості давно перевершували те, що можна було очікувати від звичайного мага.

Але справа була не лише в ньому.

Менше ніж за рік їхній курс покине стіни школи.

Адепти отримають кільця магів.

А потім вирушать на північний кордон.

Туди, де починалися землі аномалії.

Туди, де помилки коштували життя.

І де навіть досвідчені маги не соромилися використовувати кожен доступний засіб захисту.

Тож нехай артефакти й не були для нього життєво необхідними.

Але коли попереду чекало п'ять років практики біля одного з найнебезпечніших місць планети, зайвий захист точно не завадить.

Звісно, виникало закономірне питання — як барон із захолусного баронства взагалі зміг дозволити собі подібні коштовності?

Відповідь була простою. Практично всі гроші, які Володимир заробив за останні роки, зараз висіли на його шиї та красувалися на пальці.

Сотні проданих артефактів.

Хай простеньких.

Хай далеко не найскладніших.

Але їх було багато.

Десятки світильників, нагрівачів, охолоджувачів, розпалювачів та інших корисних дрібниць пройшли через його руки за роки навчання.

До цього додавалися сотні годин біля міських воріт.

Монотонна робота із заряджання накопичувачів не приносила великих грошей, проте давала стабільний дохід.

Срібняк до срібняка.

Монета до монети.

І зрештою назбиралася сума, про яку колись він навіть не думав.

Ну а самі артефакти Володимир виготовив власноруч.

У пам'яті відразу сплив один із занять другого року навчання. Тоді майстер артефакторики приніс на урок власний захисний артефакт.

Нашийну гривну.

Важкий металевий обруч із вмонтованим дорогоцінним каменем.

По суті, форма не мала особливого значення.

Це могла бути гривна.

Кулон.

Кільце.

Навіть проста застібка на плащ.

Головне — камінь із закладеним у нього закляттям.

Саме він був серцем усієї конструкції.

Того дня майстер дозволив учням уважно роздивитися виріб.

Навіть потримати в руках.

Для більшості адептів це було просто знайомство з роботою досвідченого майстра.

Але не для Володимира.

Щойно артефакт опинився в його руках, магічний зір почав розбирати конструкцію на окремі складові.

Закляття виявилося напрочуд складним.

Багатошаровим.

Перший контур відповідав за взаємодію з аурою людини та фіксував її межі.

Другий формував безпосередньо сам захисний бар'єр.

Третій забезпечував зв'язок із накопичувачами.

І це не рахуючи допоміжних елементів: активації, стабілізації, розподілу навантаження та інших дрібниць.

Майстер навіть не припускав, що звичайний адепт здатний побачити всю цю структуру.

Тим більше запам'ятати її.

А вже тим паче — зрозуміти.

Саме тому він так спокійно дав дорогоцінний артефакт до рук учня.

Фактично поділився знаннями, за які інші маги платили роками служби у майстернях досвідчених артефакторів.

Втім, навіть для Володимира це виявилося непросто.

Роздивитися — не означало зрозуміти.

Подія сталася наприкінці другого року навчання. А перший власний артефакт на основі закляття, що взаємодіяло з аурою, він зміг створити лише в другій половині четвертого.

Півтора року.

Півтора роки постійних роздумів, спостережень і експериментів.

Він розбирав конструкцію по окремих вузлах.

Намагався зрозуміти, яка частина за що відповідає.

Шукав логіку, приховану за чужими рішеннями.

Перевіряв здогадки.

Помилявся.

Починав знову.

І зрештою розібрався.

Більше того, коли принцип роботи став для нього очевидним, Володимир побачив безліч зайвих елементів.

Те, що було необхідним для магів, які працювали майже навпомацки, ставало непотрібним для того, хто бачив енергетичні структури безпосередньо.

Крок за кроком він спрощував конструкцію.

Викидав надлишкові вузли.

Замінював громіздкі рішення більш витонченими.

Додавав власні напрацювання.

У результаті народилося зовсім нове закляття.

Засноване на місцевих принципах.

Але вже не зовсім місцеве.

Саме на ньому було створене перше кільце.

Те саме срібне кільце, яке зараз сиділо на його пальці.

Таке, що не викликало зайвих запитань.

Зрештою навіть бідний барон міг дозволити собі прикрасу.

А ось із медальйоном ситуація була зовсім іншою.

Золото.

Діаманти.

Сапфір.

Навіть людина, далека від магії, відразу зрозуміла б, що подібна річ коштує цілий статок.

Тому медальйон ніколи не залишав меж сорочки.

Його не бачили сторонні.

Не бачили викладачі.

І навіть друзі досі не підозрювали про існування настільки дорогого артефакту.

Втім, довго приховувати свої успіхи від друзів Володимир не збирався.

Ще пів року — і навчання закінчиться.

Попереду на всіх трьох чекала практика на кордоні.

Місце, де молоді маги остаточно ставали дорослими.

А іноді й не ставали.

Тому що поверталися звідти не всі.

Тому Володимир вирішив, що перед від'їздом зробить для друзів власні захисні артефакти.

Не такі дорогі й потужні, як його медальйон. На це просто не вистачило б грошей.

Золото доведеться замінити сріблом.

Дорогоцінні камені — гірським кришталем.

Звісно, можливості таких артефактів будуть значно скромнішими. Якщо його власний медальйон міг витримати десяток серйозних ударів, перш ніж накопичувачі повністю спорожніють, то вироби для друзів навряд чи витримають більше трьох-чотирьох.

Але справа була не в кількості.

Головне — виграти час.

Один удар.

Два.

Три.

Цього вже достатньо, щоб зрозуміти, що сталося.

Підготувати закляття.

Відступити.

Або навпаки — завдати удару у відповідь.

На полі бою навіть кілька секунд іноді коштують більше, ніж найдорожчий артефакт.

Володимир усміхнувся власним думкам.

Насправді срібло та кришталь не повинні були показувати таких результатів. За місцевими мірками.

Більшість артефакторів лише здивовано розвели б руками, побачивши подібну ефективність.

Але тут у гру вступала його стара звичка. Точніше — трансмутація.

Матеріали, які виходили з його рук, лише зовні залишалися звичайним сріблом чи кришталем. Насправді їхні властивості після обробки змінювалися. Достатньо, щоб значно покращити роботу артефакту.

Ользі та Тихону він про це розповість.

А ось усім іншим знати подібне було зовсім не обов'язково.

Існував, щоправда, ще кращий варіант. Накопичувачі з баронства. Ті самі, що вже багато років визрівали у плодах біосистеми.

Навіть найменші з них помітно перевершували звичайний гірський кришталь.

От тільки використовувати їх Володимир не ризикував.

Занадто незвично.

Занадто помітно.

І найголовніше — нічого подібного в цьому світі просто не існувало.

Варто комусь із досвідчених магів побачити такий накопичувач, і запитання посиплються одне за одним.

Звідки?

Як створений?

Чому про нього ніхто не знає?

І що ще приховує його власник?

Ні.

Такого щастя Володимиру точно не було потрібно.

Однієї таємниці з баронством йому вже вистачало.

Тож артефакти для друзів будуть виглядати цілком звичайно.

Срібло.

Кришталь.

Трохи якісної роботи артефактора. Нічого такого, що могло б привернути зайву увагу.

Хіба що перед тим, як вручити подарунки, доведеться провести з друзями одну серйозну розмову.

Попросити їх не демонструвати артефакти стороннім.

Не давати до рук досвідченим магам.

І вже тим більше не розповідати, хто саме їх виготовив.

Звичайно, Ольга може посперечатися.

Тихон — поставити десяток уточнюючих запитань.

Але зрештою вони погодяться.

За всі ці роки друзі давно навчилися розуміти просту річ.

Якщо Володимир просить щось приховати — значить, на те є вагома причина.