Пробудження спадкоємця

А ще додалися заняття з Тихоном.

Спочатку все виглядало майже невинно. Крапля по краплі. Спершу — як правильно заспокоїти дихання. Потім — як навчитися відчувати власну внутрішню енергію. Далі — як обережно проганяти її тілом.

Нічого особливого. Принаймні для самого Вови.

Він, який навчав інших понад століття, якщо рахувати обидва минулі життя, навіть не усвідомлював, наскільки скучив за цим. За моментом, коли хтось уперше починає розуміти. Коли в очах з’являється оце здивування — «невже вийшло?»

Щоправда, обережності Володя не втрачав.

Давати Тихонові щось, що стало б відкриттям для місцевих магів, він не збирався. Не тут. І точно не зараз.

А правильне дихання, медитація та повільне проганяння енергії по тілу…

Та до такого, якщо чесно, і випадково можна дійти.

Як колись дійшов він сам — ще у першому житті. Щоправда, тоді він був не шестирічним хлопчиськом, а мужиком із пів сотнею років за плечима. Та й світ тоді був інший — без магії, без осередків, без оболонок. Магія там існувала хіба що у казках.

Хоча навіть така, по суті безневинна діяльність, викликала інтерес у місцевого наставника.

Майстер Казимир тепер проводив заняття для них обох. А Тихон, після пробудження, буквально горів бажанням дізнатися про магію бодай щось. Йому було цікаво все. Вова ж навіть не просив його приховувати їхні вправи. Раніше чи пізніше це все одно б випливло. А якби хлопці ще й почали робити з цього таємницю — могли виникнути вже зовсім непотрібні питання. Тож сталося те, що й мало статися.

Того дня майстер Казимир трохи затримувався. Тихон, не гаючи часу, сів просто на лаву біля стіни, заплющив очі й почав виконувати вправу.

Повільний вдих.

Видих.

І хвиля енергії — від пальців ніг угору, через усе тіло, до самої маківки.

Саме в цей момент двері класу відчинилися.

Казимир завмер на порозі.

Декілька секунд він мовчки спостерігав за хлопцем.

Потім повільно звів брови.

— І чим це ви тут займаєтеся? — нарешті промовив він. — Хто навчив вас цього безглуздя?

Вова ледь помітно зітхнув.

Поки Тихон не почав говорити зайвого, краще вже відповісти самому.

— Це я показав йому, — сказав він. — А сам… Та якось так вийшло. Скільки себе пам’ятаю так робив. Посидиш, подихаєш — і легше стає. Після хвороби помітив, що якщо так сидіти, то і болить менше. А тітка Ярина, наша шептуха, казала, що й заживало все швидше.

І для правдоподібності навіть плечима знизав.

— Шептуха… — протягнув майстер із таким виразом, ніби почув про щось вкрай сумнівне.

Його погляд ковзнув спершу по Вові, потім по Тихону.

— Те, що ви зараз робите, навіть близько не стоїть поруч із справжнім навчанням магії. Це… — він зневажливо махнув рукою, — безкорисний непотріб.

Тихон помітно стиснувся.

А от Вова лише мовчки кивнув, удаючи слухняного хлопчика.

Втім, наступної миті Казимир раптом замовк.

На кілька секунд.

Було видно, що якась думка несподівано зачепила його.

— Хоча… — повільно промовив він. — Ви ж дикі. Вас усе одно ніхто толком не вчив.

Маг задумливо примружився.

— А я панькатися з вами теж не збираюся. Доростете до школи — там уже нехай наставники голову собі морочать. Якщо хочете витрачати час на цю… самодіяльність — то витрачайте.

Він фиркнув.

— Шкоди від неї я не бачу. А якщо за роки й наберете якусь краплю користі — то й нехай.

І, сказавши це, Казимир спокійно пройшов до свого столу, ніби щойно не дозволив двом малим офіційно займатися самонавчанням.

Вова ж ледь стримав усмішку.

Отак просто.

Лише через небажання витрачати власний час майстер Казимир щойно подарував їм свободу для занять.

От тільки втрачати свого нового неофіта у вигляді Тихона Вова зовсім не збирався.

А той після слів майстра помітно скис. Хоч і намагався цього не показувати.

Усю дорогу після занять хлопець мовчав. Йшов поруч, дивився собі під ноги й час від часу машинально стискав пальцями дерев’яний меч на поясі.

Вова лише хмикнув подумки.

Ну так, сімь років. Для дитини слова дорослого наставника — майже істина. Особливо якщо той маг. Тому вже біля жилого корпусу він легенько потягнув Тихона убік, ближче до краю подвір’я, де вздовж кам’яної стіни росли кущі.

— Дивись, — тихо сказав він.

І присів навпочіпки біля одного з них.

Осінь уже повністю вступила у свої права. Більшість листя пожовкла й обсипалася. На одній із гілок лишалися лише сухі хвостики від черешків.

Вова простягнув руку.

Не поспішаючи.

Без різких рухів.

Лише трохи підштовхнув енергію — м’яко, майже ніжно, як колись тисячі разів робив це раніше.

Тихон спершу нічого не зрозумів. А потім його очі почали округлюватися.

Просто на очах суха гілка ніби оживала. На ній одна за одною набухали маленькі бруньки. За декілька ударів серця вони луснули, випускаючи назовні тоненькі зелені листочки. Ще хвилина — і на гілці вже тремтіла свіжа молода зелень.

Тихон завмер.

У світі, де магія була частиною життя, подібне начебто й не мало дивувати. От тільки була одна суттєва різниця.

Таке робили маги.

Дорослі маги.

Навчені.

А не шестирічний хлопчисько, який щойно почув від наставника, що займається «безкорисним непотребом». Тихон переводив погляд то на гілку, то на Вову. Декілька разів відкривав рота, ніби хотів щось сказати, але слова вперто не знаходилися.

Вова ледь усміхнувся і поклав долоню йому на плече.

— Я не знаю, чи справді наші вправи — непотріб, — тихо сказав він. — Але саме завдяки їм я вже можу робити ось таке.

Він кивнув на зелену гілку.

— І щось доводити майстру я не збираюся. Нам дозволили займатися так, як ми звикли. То навіщо щось псувати? Почнемо сперечатися — почнуться питання. А питання нам зараз не потрібні.

Тихон мовчки ковтнув.

Із таким виразом обличчя люди зазвичай дивляться на диво, яке перевернуло для них шматок світу.

Потім дуже серйозно кивнув. І Вова зрозумів — тепер товариш не просто повірив йому.

Тепер він буде триматися за ці заняття обома руками.

Після тієї розмови їхні спільні заняття стали значно серйознішими. Тихон більше не сумнівався. Ні у вправах. Ні у самому Вові. А отже тепер слухав уважно, запам’ятовував кожне слово й виконував усе з тією впертістю, яка з’являється лише тоді, коли людина нарешті бачить перед собою справжню ціль.

Сам Вова пояснив усе просто. Сказав, що до всього, що зараз уміє, дійшов самостійно. Щоправда, уточнювати, скільки на це пішло часу, він не став. Три роки, тридцять чи значно більше — Тихон однаково не зміг би навіть уявити справжню відповідь.

А ще Вова одразу поставив важливу умову.

— Нікому не показуй того, чого навчишся, — серйозно сказав він. — Ні майстру Казимиру, ні будь-кому іншому. До добра це не доведе.

Тихон тоді лише кивнув.

Схоже, після зеленої гілки пояснювати щось додатково вже не було потреби.

І навчання почалося по-справжньому. Втім, нічого надзвичайного Вова поки не давав. Тихон проходив ту саму базову програму першого рангу, за якою свого часу в Лісокраю навчали всіх охочих. Основи роботи з внутрішньою енергією. Відчуття потоків. Контроль дихання. Самовідновлення. Самозцілення.

Речі корисні.

Але безпечні.

Принаймні — відносно.

Єдине, чого Вова поки категорично не торкався, — це справжнього розвитку свідомості.

Жодних вправ на відкриття другого потоку.

Жодних технік, здатних швидко сформувати повноцінний енергетичний зір. Бо як би Тихон не намагався бути обережним, у тринадцять, коли потрапить до школи, він навряд чи зміг би приховати подібне. А може, навіть і не здогадався б, що це взагалі потрібно приховувати.

Та й питання тоді виникли б миттєво. Звідки? Як? Хто навчив?

Ні.

До школи магії вони мають прийти звичайними для цього світу хлопчаками. Трохи більш підготовленими, трохи більш чутливими до енергії — але не більше.

А творити щось…

Ну, поки що достатньо й того, що можна робити у тиші, наодинці, із заплющеними очима, як це тут всі роблять. Решту нехай місцеві наставники пояснюють своїми методами. Тим більше тут і без того роками вчили магів просто запам’ятовувати певні дії та повторювати їх, не надто розуміючи саму природу процесів.

Що ж до справжнього навчання… Вова подумки лише хмикнув. До нього ще дуже далеко.

Спершу — ще шість років у яслах.

Потім — десять років школи магії.

І ще п’ять обов’язкової служби після навчання.

Для когось — половина життя.

Для Вови ж — лише підготовчий етап.

І хто знає, чим усе це завершиться, коли він нарешті доросте до моменту, де зможе діяти по-справжньому вільно.