Пробудження спадкоємця

Розділ 21

Наприкінці травня до магічної школи прийшла звістка, що немов удар бойового молота вибила друзів зі звичної колії.

Війна була для Русі такою ж невіддільною частиною життя, як зміна пір року. Щойно підсихали дороги й сходив весняний бруд, кордони знову оживали. Десь відбивали чужі набіги, десь самі збирали дружини, вирушаючи по трофеї та полонених.

Так було завжди.

Так було й цього року.

Ще в середині квітня граф Борислав вирушив у похід на Крим. Ніхто особливо не хвилювався. Для досвідченого воєначальника це була далеко не перша кампанія. Він десятки разів повертався з перемогою, і здавалося, що так буде й надалі.

Але війна не питає людських планів.

Під час однієї з сутичок граф, як траплялося з ним і раніше, надто захопився переслідуванням ворога й вирвався вперед. Кримчаки швидко скористалися помилкою, відрізавши його від основних сил.

Колись у схожій ситуації поруч опинився батько Вови.

Тоді Василь зумів прорватися крізь ворожі ряди, витягнув Борислава з оточення і врятував йому життя. Саме після того подвигу їхній рід отримав баронський титул.

Цього разу такого Вірного поруч не виявилося.

Дружинники намагалися пробитися до свого графа. Билися люто, до останнього. Але чи то ворог був краще підготовлений, чи просто доля цього разу вирішила інакше.

До Борислава вони не встигли.

Граф загинув.

Для королівства це була втрата, але не катастрофа.

Незабаром один із його законних синів успадкує титул. Збере нову дружину. Помститься за батька. Життя продовжиться.

Для держави майже нічого не зміниться.

Для герцогства — теж.

Навіть для самого графства все залишиться майже таким самим.

Але смерть Борислава зараз перекреслювала долю однієї конкретної людини.

Тихона.

Володимир добре пам'ятав ту розмову, що відбулася не так давно. Пам'ятав, як друг повернувся після зустрічі з батьком. Як намагався приховати радість. Як розповідав, що після отримання персня мага Борислав офіційно визнає його своїм сином.

Залишалося всього кілька тижнів.

Кілька днів до того моменту, коли Тихон перестав би бути бастардом.

Тепер цього вже не станеться ніколи.

Мертві не підписують указів.

Не визнають дітей.

Не змінюють родовідних книг.

Тихон так і залишиться тим, ким був усі ці роки.

Тихоном Безродним.

Саме так у королівстві називали байстрюків — дітей шляхетної крові, яких батько не визнав офіційно.

І якщо раніше це слово було лише тимчасовою образою, то тепер воно ставало його прізвищем на все життя.

Володимир не знав, як втішити друга.

Та й чи існували взагалі слова, здатні зараз щось змінити?

Що він мав сказати?

Що Борислав був хорошим батьком?

Але це була б відверта брехня.

Ні, граф не був жорстоким. Не знущався з Тихона. Не забороняв йому навчатися. Навіть допомагав грошима через управляючого.

От тільки батьком від цього не стають. За всі ці роки Борислав уперше по-справжньому поговорив із сином лише минулого літа.

Одного разу.

І тепер другого вже не буде.

Сказати, що час лікує?

Що все налагодиться?

Можливо, колись так і станеться.

Але не зараз.

Не тоді, коли людина ще навіть не встигла усвідомити втрату.

Не тоді, коли разом із батьком загинули й усі надії, які будувалися останні роки.

У своїх мріях Тихон уже давно був графським сином.

Не бастардом.

Не Безродним.

А повноправним членом роду. Людиною, яку визнав батько. Людиною, що нарешті зайняла своє місце у світі.

І ось тепер усе це зникло.

В одну мить.

Без жодного шансу щось виправити.

Навіть думка про те, що для майбутньої практики вони вже встигли придбати все необхідне, виглядала недоречною.

Так, десь глибоко всередині Володимир розумів, що це бодай якийсь плюс.

Новий меч.

Кінь.

Спорядження.

Підготовка до майбутньої служби.

Якби граф загинув на рік раніше, не було б і цього.

Але озвучувати подібне зараз...

Ні.

Другові такі слова точно не потрібні.

Іноді будь-яка розрада звучить як насмішка.

Особливо коли біль ще надто свіжий.

Тому Володимир мовчав. Не шукав правильних фраз. Просто був поруч. Іноді це значить значно більше, ніж будь-які слова.

А втішати...

Втішати Тихона взялася Ольга.

І дивлячись на них, Володимир дедалі більше переконувався, що саме така підтримка зараз потрібна другові найбільше.

І в цьому Ольга справлялася значно краще за нього.

Тож Володимир не втручався.

Лише спостерігав збоку.

І був щиро вдячний долі за те, що в найважчий момент життя Тихон залишився не сам.

Закінчення навчання насталося якось непомітно.

Були урочисті збори, промова старшого доглядача, побажання молодим магам честі й мудрості. Був і той особливий момент, коли адепти один за одним підходили до столу й отримували перстень мага — символ завершення навчання та початку нового етапу життя.

Тепер усе це проходило ніби за туманною завісою. Загибель Борислава накрила їхню компанію важкою тінню. Вона позбавила барв усі урочистості, перетворивши день, який мав стати святом, на формальність. Перстень на пальці був. Диплом мага — також. Навчання закінчилося. І все ж радість від цього чомусь не приходила.

До відправлення на практику залишався ще місяць.

Так було заведено здавна. Випускники роз'їжджалися по домівках, проводили останні тижні поруч із родинами, а вже потім вирушали на кордон з аномалією. Туди, де на них чекали наступні п'ять років життя.

П'ять років без канікул.

П'ять років служби.

П'ять років, протягом яких молоді люди мали остаточно перетворитися на справжніх бойових магів.

Відпусток там не передбачалося.

Хіба що важке поранення чи хвороба, з якою місцеві цілителі не могли впоратися самостійно. Тоді мага відправляли до Києва, де працювали найкращі цілителі королівства. Але сподіватися на подібний привід для повернення додому міг лише божевільний.

Тож прощання зі школою фактично ставало прощанням і з колишнім життям.

Спочатку Володимир збирався запросити Тихона провести цей місяць у баронстві Вірних. Хотів просто побути поруч із другом, дати тому змогу трохи оговтатися після втрати.

Але Ольга його випередила.ж

Вона сама запросила Тихона до себе.

І той погодився.

Тепер Безродний їхав знайомитися з батьками своєї нареченої.

Володимир лише посміхнувся, дізнавшись про це.

Можливо, саме так і було правильно.

Поруч із ним Тихон отримав би дружню підтримку.

Поруч із Ольгою — дещо значно важливіше.

Тож кожен рушив своєю дорогою.

Ольга та Тихон — на південь.

А Володимир, сидячи в сідлі, неквапливо правив Хмарика знайомим шляхом до рідного баронства.

Літній вітер гойдав траву обабіч дороги. Сонце вже схилялося до обрію. Попереду чекали кілька днів подорожі, а потім дім.

Востаннє щонайменше на найближчі п'ять років.

І чим ближче була зустріч із баронством, тим частіше його думки поверталися до зовсім іншого питання.

Що брати з собою?

Не про одяг і не побутові дрібниці.

З цим якраз проблем не було.

Йшлося про запаси, які всі ці роки створювала біосистема.

Накопичувачі.

Особливі матеріали.

Рослини.

Заготовки для майбутніх експериментів.

Усе те, що могло одного дня виявитися безцінним.

Перш за все Володимир відкинув думку про рослинні стволи для рушниць.

Річ, безумовно, корисна. Можливо навіть надто корисна для цього світу.

Саме тому брати їх із собою було не можна.

Тут не знали рушниць. Не знали пороху. Не знали навіть самої концепції подібної зброї. А отже будь-яка така річ миттєво приверне зайву увагу. Поки що ще не часі.

Зате накопичувачі та зілля, які вони з Яриною навчилися виготовляти з рослин пагорба, були зовсім іншою справою.

Тут питання стояло лише в тому, що саме брати і в якій кількості.

Із зіллям він визначився доволі швидко.

Настоянка прискореного відновлення магічної енергії — однозначно так.

Самому Володимиру вона була непотрібна. Його оболонка працювала зовсім інакше. Підживлення не припинялося ні вдень, ні вночі. За всі життя — і теперішнє, і попередні — він жодного разу не зміг вичерпати власні запаси енергії до кінця.

Але він був винятком.

Для звичайного мага виснаження резерву означало безпорадність. А в небезпечному місці безпорадність часто ставала сходинкою до смерті.

Тож кілька флаконів такого зілля точно знайдуть місце в його речах.

А от інші склади Володимир одразу відкинув.

Зілля прискореної регенерації було надзвичайно ефективним для звичайних людей. Для вояків — узагалі безцінним. Проте маги могли досягати схожого результату самостійно, використовуючи контроль над власним тілом.

Та й кому він буде його давати?

З військовими, що служать на кордоні, він ще не знайомий. Пояснювати походження подібних препаратів не хотілося. А брехати довелося б занадто багато.

Тому ні.

Тільки відновлення енергії.

Решта почекає.

З накопичувачами було ще простіше.

Можливо, вони взагалі не знадобляться.

Але якщо знадобляться, а під рукою їх не буде — ціна такої помилки може виявитися надто високою.

Знову ж таки, для самого Володимира це були швидше витратні матеріали для артефактів, ніж реальна необхідність. Його власна енергетика не потребувала подібних милиць.

Проте Тихон і Ольга були звичайними магами.

Здібними.

Сильними.

Але звичайними.

Отже, додаткове джерело енергії їм точно не завадить.

Тому до комплектів артефактів, які вже чекали свого часу, Володимир вирішив додати ще по одному предмету.

Срібні плетені браслети.

На перший погляд — проста прикраса.

Лише той, хто здатен бачити енергетичну структуру виробу, міг би помітити приховані в завитках дрібні накопичувачі. Ті самі зернятка — п'ятиміліметрові кристали, вирощені біосистемою.

Невеликі.

Але достатні, щоб у критичний момент дати магу ще кілька заклять.

Крім того, він відклав для себе пару невеликих мішечків.

У першому лежали зернятка.

У другому — паростки, накопичувачі вже по півтора сантиметра завбільшки.

Нічого надмірного.

Нічого такого, що впадало б у вічі.

П'ятисантиметрові гілки він навіть не розглядав.

Надто великі.

Надто помітні.

На цьому список майже закінчувався.

Володимир ще раз подумки перебрав усе, що залишалося на пагорбі.

І лише посміхнувся.

Ну не тягнути ж із собою через все королівство ті дивні рослини, які Ярина вирощувала заради власних експериментів.

Тим більше що біля Аномалії подібного добра вистачало з лишком.