Пробудження спадкоємця

Розділ 15

Коли друзі повернулися до кімнати, стало очевидно — Ольгу питання просто розпирають. Дівчина ще намагалася тримати себе в руках, але її погляд раз за разом повертався то до Вови, то до Тихона.

Натомість сам Тихон виглядав не менш розгубленим.

Після подій у саду він чудово розумів, що пояснення вже не уникнути. Але водночас не мав жодного уявлення, що саме можна розповідати Ользі, а що ні.

Тому, щойно двері кімнати зачинилися за їхніми спинами, Вова вирішив не затягувати. І не ставити друга в незручне становище. Він одразу взяв розмову на себе.

— Олю, сідай, — сказав він, указуючи на стілець. — Розповідь буде не надто довгою, але деякі речі краще слухати сидячи. Особливо якщо вони можуть здатися дивними.

Тут уже не Ольга, а саме Тихон втупився в нього круглими очима.

Ще б пак.

Сім років.

Цілих сім років він намагався зрозуміти, звідки його друг знає і вміє те, про що не здогадуються навіть досвідчені маги.

І всі ці роки отримував одну й ту саму відповідь:

«Пізніше».

І ось зараз це саме «пізніше», схоже, нарешті настало.

Ольга теж помітила реакцію свого хлопця. Погляд її став ще уважнішим. Щось важливе. Щось дуже важливе зараз мало прозвучати.

Вова ж лише ледь усміхнувся.

Ні, розкривати всю правду він не збирався. До такого не був готовий ніхто. Та й повірити в неї було б складно. Але історію, достатньо близьку до істини, він придумав уже давно. Колись цей момент мав настати. І, схоже, настав саме сьогодні.

— Думаю, ви обидва чули історії про реінкарнацію? — несподівано запитав він.

У кімнаті запала тиша.

Потім Ольга повільно насупилася.

— Ти хочеш сказати...

Вона уважно вдивлялася в його обличчя.

— Але ж це неможливо. Немає жодного доказу, що таке колись траплялося насправді.

— Підтвердженого доказу — ні, — погодився Вова.

І розвів руками.

— Але подумай сама. От припустимо, людина раптом отримала пам'ять іншого життя. Чи хоча б її частину. Як гадаєш, вона побіжить розповідати про це всім навколо?

Ольга задумалася.

— Не знаю...

— А я думаю, що ні, — відповів Вова. — Бо тоді одразу виникає інше питання. Що з нею зроблять після такого зізнання?

Він зробив невелику паузу.

— Наскільки великий шанс, що таку людину захочуть детально розпитати? З'ясувати все, що вона пам'ятає? Дізнатися про знання, яких більше ніде немає?

Обличчя Ольги поступово ставало серйознішим.

— А якщо це дитина? — продовжив Вова. — Бо якщо таке й трапляється, то саме в дитинстві. Разом із розвитком розуму починають проявлятися спогади. Спочатку уривки. Потім цілі картини.

Тихон мовчав.

Навіть дихати наче став тихіше.

— І що буде з такою дитиною? — тихо запитав Вова. — Особливо якщо в неї немає впливової родини. Немає батька-мага. Немає роду, який здатен захистити.

Ольга повільно опустила погляд.

— Ти хочеш сказати...

— Я хочу сказати, — м'яко перебив її Вова, — що навіть якщо подібні випадки траплялися, більшість із них просто залишилися невідомими. Люди дуже добре вміють мовчати про те, що може зробити їх небезпечними в очах інших.

У кімнаті знову запала тиша.

І цього разу ні Тихон, ні Ольга не поспішали її порушувати.

Бо обидва вже починали здогадуватися, до чого саме веде їхній друг.

— Тобто в тобі прокинулася пам'ять якогось стародавнього мага? — тихо запитала Ольга.

У її голосі не було страху.

Лише цікавість.

Щира, майже дитяча цікавість людини, якій щойно відкрили двері в зовсім інший світ.

— Ну, щоб аж повністю прокинулася, це, мабуть, занадто голосно сказано, — посміхнувся Вова.

Він на мить замислився, підбираючи слова.

— Насправді все значно дивніше. Спочатку здається, що пам'ять уже вся на місці. Що ти пам'ятаєш і дитинство, доросле життя, і різні важливі події. Але потім минає час, і раптом спливає якийсь новий спогад.

Вова злегка постукав пальцем по скроні.

— І ти розумієш, що без нього вся картина була неповною. А до цього навіть не здогадувався про його існування.

Ольга уважно слухала. Навіть не кліпаючи.

— Коли не знаєш, що чогось бракує, то цей недолік і не заважає, — продовжив хлопець. — Але щойно з'являється новий фрагмент, одразу стає зрозуміло, наскільки обмеженими були попередні знання.

Він усміхнувся.

— І так раз за разом. Тому сказати, наскільки повною є ця пам'ять зараз, я не можу. Можливо, я вже все згадав. А можливо, через рік чи через десять років спливе щось ще.

Ольга дивилася на нього широко розплющеними очима. У її погляді читалося справжнє захоплення. Втім, Тихон у цей момент виглядав не краще. Він сидів, нахилившись уперед, і буквально ловив кожне слово. Наче боявся пропустити хоча б дрібницю.

— А хто? — не витримала Ольга. — Тобто ким був той, чию пам'ять ти отримав? Ми знаємо його з історії?

Було видно, наскільки сильно її цікавить відповідь.

Вова лише похитав головою.

— А ось тут і починається те, через що я найбільше не хочу привертати до себе зайву увагу.

Усмішка зникла з його обличчя.

— Ви ж чули на заняттях про інші світи? Про знання, які колись передали людям Володарі?

Друзі синхронно кивнули.

— Так от, дракони не помилялися. Інші реальності справді існують. Вони поруч із нашою. Деякі дуже схожі.

У кімнаті стало зовсім тихо.

— І пам'ять, яка мені дісталася, належить людині саме з такого світу.

Ольга завмерла.

Тихон теж перестав дихати так шумно.

— Тому багато знань, які я пам'ятаю, відрізняються від того, що прийнято тут. Іноді зовсім трохи. Іноді дуже сильно.

Вова на мить замовк.

— А ще ця людина все життя займалася магією. Постійно шукала нові підходи. Нові рішення. Нові способи використання сили.

Він ледь помітно всміхнувся.

— І тепер у мене виходить порівнювати два різні погляди на одні й ті самі речі. Те, що знаю я. І те, чого навчають тут.

— І створювати щось нове? — майже пошепки запитала Ольга.

— Іноді, — кивнув Вова. — Якщо пощастить.

Він подивився на друзів.

— Саме тому я так не люблю зайві питання про свої знання. Якби хтось вирішив розібратися, звідки вони взялися, проблем було б значно більше, ніж користі.

Ольга задумливо опустила очі.

Тепер багато що ставало зрозумілим.

Не все.

Далеко не все.

Але принаймні вперше за весь час знайомства вона отримала відповідь, яка справді пояснювала хоча б частину загадок навколо її дивного друга.

— І що там, у тому світі? — з цікавістю запитала Ольга.

Вова на кілька секунд замислився.

Як описати цілий світ декількома словами?

— Та по-різному. Життя, любов, війни, зради, смерть. Мабуть, так у будь-якому світі. Люди скрізь залишаються людьми.

Він трохи помовчав, ніби перебираючи спогади.

— От тільки там не було драконів. Лише легенди про них. Казки, стародавні міфи. А найголовніше — магія там дуже довго вважалася вигадкою. Її просто забули.

— Забули магію? — здивувалася Ольга.

— Саме так. По легендах, на останніх драконів там полювали ще понад тисячу років тому. А всього декілька століть тому перестали палати багаття, на яких живцем спалювали людей, запідозрених у чаклунстві.

Ольга здригнулася.

— Навіщо?

У голосі дівчини звучало щире нерозуміння. Для неї маги були частиною світу. Не просто звичною частиною — основою суспільства.

— Місце магії зайняли релігії, — пояснив Вова. — Віра в богів. Хоча, якщо чесно, справжніх віруючих серед тих, хто стояв на вершині таких організацій, було небагато. Зате вистачало бажання керувати людьми.

Він злегка знизав плечима.

— А людина, яка може показати диво власними руками, завжди небезпечна для тих, хто будує владу на чужій вірі. От і прибирали всіх, хто міг поставити під сумнів їхню винятковість.

Ольга насупилася. Було видно, що сама думка про подібне їй неприємна.

— Як же тоді вижив той, чию пам'ять ти отримав? Ти ж казав, що він був магом.

— Не зовсім магом. Там їх називали володіючими. Та й саме слово «магія» майже не використовували. Частіше говорили — здібності.

Вова відкинувся на спинку стільця.

— Але головне в іншому. Часи гонінь давно закінчилися. Та цивілізація пішла зовсім іншим шляхом. Не магічним, а технологічним.

— Технологічним?

— Уяви собі світ, де більшість завдань вирішують не заклинаннями, а механізмами.

Ольга скептично фиркнула.

— Уже звучить дивно.

— Тут так може здатися, — усміхнувся Вова. — Але там це працювало. По суті, володіючі перестали бути чимось надприродним. З'явилася зброя без краплі магії, здатна вбити будь-кого.

— Будь-кого?

— Будь-кого.

Тихон недовірливо хмикнув.

— Навіть майстра?

— Навіть майстра.

— Магістра?

— І магістра теж.

На кілька секунд у кімнаті запала тиша.

— Та ну...

— Можна було вбивати людей навіть з іншого континенту, — додав Вова. — Не бачачи їх. Не знаючи їхнього обличчя.

Тепер мовчала вже й Ольга. Такого вона навіть уявити не могла.

— Тому коли з'явилася людина, яка випадково пережила ініціацію, особливої уваги на неї ніхто не звернув. Ну, майже ніхто.

— А він сам?

— А він не поспішав розповідати про себе на весь світ.

Вова посміхнувся.

— Надто багато старих історій збереглося.

— Яких історій?

— Про інквізицію.

Ольга нахилилася вперед.

— Інквізиція — це організація, яка полювала на всіх, кого підозрювали в магічних здібностях. Ну або просто на тих, хто чимось не подобався можновладцям.

— Тобто вони могли звинуватити людину просто так?

— Часто саме так і було.

Дівчина похитала головою.

— Дивні люди...

Потім раптом замислилася і підняла погляд на Вову.

— Хоча... інквізиція і тут була.

— Була? — здивувався тепер вже він.

— Точніше, починала з'являтися. Мама розповідала. Правда, довго вона не проіснувала. Маги доволі швидко пояснили всім охочим, чому саме вони вважаються головною силою людства.

— Ми ще будемо це вивчати, — додала Ольга. — Просто до тих часів поки не дійшли.

Вова кивнув.

Ще одна ниточка до розуміння історії цього світу.