Пробудження спадкоємця

Поки до справжнього дорослого життя було ще далеко.

Попереду чекали роки навчання, потім практика на кордоні з аномалією, а вже після неї — вибір власного шляху. Тож поспішати не було куди.

А поки що Вова потроху починав заробляти власні гроші.

Як і очікувалося, магічні світильники користувалися неабияким попитом. У Львові діяли дві крамниці артефактів. Перша працювала переважно для заможних аристократів. Там продавалися дорогі вироби відомих майстрів, складні артефакти та рідкісні замовлення. На роботи адептів у такому місці навіть дивитися б не стали.

Зате друга крамниця була саме тим, що потрібно. Туди заходили міські чиновники, заможні ремісники, купці та всі, хто міг дозволити собі трохи магічного комфорту. Саме там невеликі світильники Вови знайшли своїх покупців.

На відміну від більшості однокурсників, він ніколи не поспішав. Після занять Вова міг просидіти над одним виробом кілька годин. З боку здавалося, що він просто підточує краї, вирівнює поверхню чи полірує метал до блиску. Частково так воно і було. Але лише частково. Насправді основна робота відбувалася зовсім на іншому рівні. Де потрібно — він непомітно ущільнював структуру металу. Прибирав мікроскопічні порожнини. В іншому місці трохи змінював поверхню, щоб світло відбивалося красивіше. Нічого такого, що можна було б назвати новим артефактом. Просто дрібниці. Але саме з таких дрібниць і складалася різниця між грубою учнівською роботою та річчю, яку хочеться купити. У результаті його світильники виглядали значно охайніше за більшість аналогів. А працювали стабільніше.

Тож власник крамниці швидко запам'ятав молодого адепта. Із задоволенням брав його вироби на продаж. Щоправда, Вова випадково дізнався, за яку ціну ті потім продаються покупцям. Виявилося — майже вдвічі дорожче, ніж платили йому. Втім, жодного обурення це не викликало. Крамар також мав заробляти. До того ж саме через його лавку вироби потрапляли до людей. Тож усіх усе влаштовувало.

Грошей поки виходило небагато, але для самого Вови це вже був серйозний крок уперед. Більше не потрібно було рахувати кожну монету чи залежати виключно від мізерного прибутку баронства.

А головне — попереду чекали нові можливості. Навчальна програма лише починалася. Зараз вони освоювали світильники. Восени мали перейти до нагрівальних артефактів, а потім і до охолоджувальних. Поки що все так само з вісмуту, але з іншими магічними формами та значно цікавішими можливостями.

А це означало нові вироби. Нових покупців. І нові прибутки.

Робота з іншими матеріалами чекала адептів лише наступного року.

Поки що вони мали справу тільки з вісмутом — металом легкоплавким, слухняним і відносно безпечним для новачків. Камінь, кристали та деревина також з'являться незабаром, і працювати з ними належало все в тому ж кабінеті артефакторики.

А ось для благородних металів існували вже зовсім інші майстерні.

Срібло, золото, електрум та інші дорогі матеріали вимагали окремих приміщень із плавильними печами, тиглями та складним обладнанням. Там ціна помилки ставала значно вищою.

Сталь же була ще більш далекою перспективою.

До неї адептів допускали лише на передостанньому курсі. Спочатку в майстернях, а потім і в кузні.

Якщо невдало виготовлену золоту заготовку можна просто переплавити й почати спочатку, то зі зброєю все значно складніше. У меч вкладалися години роботи коваля, підготовка металу, гартування, обробка. Зіпсований клинок означав втрату не тільки матеріалу, а й великої кількості людської праці.

Тому до зброї та обладунків учнів підпускали лише тоді, коли ті вже довели, що здатні працювати акуратно й відповідально.

Приблизно з тієї ж причини дорогоцінне каміння залишали на останній рік навчання.

Попри те що робота з рубінами, сапфірами чи смарагдами багато в чому нагадувала роботу зі звичайними кристалами, ціна помилки була зовсім іншою. З гірським кришталем адепти почнуть працювати вже наступного року. А от справжні коштовності чекатимуть свого часу.

Втім, для самого Вови вся ця послідовність уже давно склалася в єдину зрозумілу картину. За роки навчання він вивчив усі базові закляття, необхідні для створення шкільних артефактів. Тепер він просто спостерігав, як теорія поступово переноситься в практику. І чим більше спостерігав, тим ясніше розумів справжню природу процесів.

По суті, більшість інструментів і обладнання були лише допоміжними засобами. Якби він захотів, то міг би обійтися взагалі без них.

Енергетичні пластини, створені його здібностями, легко заміняли ковадло, лещата, молотки та десятки інших інструментів. Їм можна було надавати будь-яку форму, стискати ними метал, різати його, шліфувати або полірувати.

Температуру теж неважко було змінювати без жодної печі. Підняти її до плавлення. Знизити до крихкого стану. Нагріти лише потрібну ділянку або охолодити окремий край виробу.

Усе це вже давно було для нього звичними операціями.

Та й матеріали не становили особливої проблеми. Трансмутувати мідь у золото Володя навчився ще в минулому житті. Звісно, робити таке відкрито було б верхом дурості, але сам факт залишався фактом.

З дорогоцінним камінням усе було складніше.

Там доводилося не просто міняти речовину, а відтворювати надзвичайно складну внутрішню структуру кристалів. Робота копітка, тривала й затратна навіть для нього.

Втім, саме для цього і створювалася біосистема в баронстві. Накопичувачі, які народжувалися всередині вирощених рослин, уже зараз могли замінити значну частину дорогих кристалів.

Вова вкотре повертався до школи магії від артефактної крамниці. Осінь уже повністю вступила у свої права. Вечори стали довгими й прохолодними, а над містом рано опускався густий морок. Масляні ліхтарі вздовж вулиць справно горіли, але їхнього світла вистачало хіба що на бруківку посеред дороги та вузькі смуги тротуарів. Усе інше тонуло в напівтемряві.

Це вам не Високе місто, де варта патрулювала мало не на кожному розі. Тут за порядком теж стежили, але без особливого завзяття. Артефактна крамниця знаходилася в цілком пристойному кварталі, однак дорогою до школи доводилося перетинати кілька вузьких провулків. Саме в одному з них усе й сталося.

Вова вже майже пройшов його до половини, коли попереду з темряви неспішно вийшли троє чоловіків.

Вони стали впоперек проходу. Майже одночасно позаду пролунали кроки. Ще двоє. Юнак навіть не став обертатися. І без того було зрозуміло, що випадковістю тут і не пахне.

П'ятеро проти одного.

Непогане співвідношення, якщо збираєшся когось пограбувати. Чоловіки були закутані в темні плащі. Для осіннього вечора нічого дивного, але наступної миті з-під складок тканини почали з'являтися короткі дубці та важкі палиці.

Останні сумніви зникли.

— Дивися, який панич пізно гуляє, — хрипко промовив один із тих, що стояли попереду.

— І сам зовсім, — підтримав другий.

Вова мовчки зупинився. Його погляд ковзнув по нападниках.

Звичайні люди. Жодного мага. Жодного артефакту. Жодної серйозної загрози.

Принаймні для нього.

Перемогти їх було нескладно.

Складно було зробити це так, щоб потім не довелося пояснювати, звідки у молодого адепта взялися вміння, яких той не повинен мати ще багато років.

Розслідування буде обов'язково. Міська варта зацікавиться. Можливо, і доглядачі школи теж. Тож усе мало виглядати природно.

Трохи магії.

Трохи удачі.

Трохи звичайних навичок.

Саме стільки, скільки міг би продемонструвати добре підготовлений адепт.

Не більше.

Володя ледь помітно зітхнув.

Зараз клинок був би дуже доречним. З мечем можна було б обійтися майже без магії. А ось голими руками доведеться бути значно обережнішим. Втім, шкодувати було пізно.

Обставини вже склалися саме так.

Вова перевів погляд на чоловіків попереду і зробив невеликий крок убік, оцінюючи відстані.

П'ятеро.

Вузький провулок.

Обмежений простір.

Ідеально.

Втім, палицями справа не обмежилася.

З-під плащів блиснули й ножі.

Будь-які сумніви щодо намірів нападників зникли остаточно. Просто пограбуванням тут і не пахло. На нього збиралися не лише напасти — його збиралися прибрати.

Ситуація виглядала доволі простою. Хтось дізнався, що молодий адепт регулярно продає артефакти через одну з міських крамниць. Для самого Вови ці гроші були лише приємним доповненням до доходів. А ось для місцевої голоти така сума виглядала справжнім багатством.

Звичайний адепт першого року старшого курсу.

Без родини.

Без впливових покровителів.

Без людей, які здіймуть галас, якщо він раптом зникне.

Ідеальна жертва.

П'ятеро на одного.

Злодії були абсолютно впевнені у своїй перемозі. Та й справді — чого боятися якогось недомага?

Так, незабаром Володимиру виповниться вісімнадцять. Так, маги від природи були міцнішими та здоровішими за звичайних людей. Навіть не навчаючись спеціально, вони поступово підлаштовували власне тіло під себе, роблячи його сильнішим і витривалішим.

Але чисельна перевага у п'ять разів виглядала переконливим аргументом.

Схоже, нападники вже встигли подумки поділити між собою його гроші та придумати, де саме їх пропиватимуть.

Перший із них широко посміхнувся і з усієї сили опустив палицю на голову хлопця.

От тільки Вови там уже не було.

Він ковзнув уперед, пірнувши під руку нападника, немов той рухався занадто повільно. Одночасно долоня юнака штовхнула в груди другого бандита.

Легкий поштовх.

Нічого особливого.

Та чоловік раптом відірвався від землі й відлетів на кілька метрів назад.

Глухо врізався у стіну будинку і сповз на бруківку без жодного бажання продовжувати бійку.

Усього лише трохи сили, але результат вражав.

Нікого з магів поблизу Вова не відчував. Тож можна було дозволити собі дещо більше. Блокування осередку зникло. Приємне відчуття сили розлилося тілом.

Звісно, він впорався б і так. Проти таких супротивників магія була радше пересторогою, ніж необхідністю. Проте навіщо ризикувати? Усі п'ятеро вже знаходилися в межах його оболонки. Насправді цього було більш ніж достатньо.

Одна думка.

Одне бажання.

І серця нападників просто зупинилися б.

Але конспірація...

Хай їй грець.

Тож замість цього Володимир лише трохи втрутився в потоки енергії навколо супротивників. Зовсім трішки. Рівно настільки, щоб їхні рухи стали повільнішими, реакція — гіршою, а впевненість у собі почала швидко танути.

Далі все було майже по-старому.

Руки.

Ноги.

Трохи магії.

Один із нападників кинувся вперед із ножем.

Вова легко змістився вбік, пропускаючи лезо повз себе, і коротким ударом у живіт склав чоловіка навпіл.

Ще один отримав ліктем у щелепу.

А далі можна і магію трохи застосувати. Принаймні вогняна куля підійде. Саме така, яку вже міг створити адепт.

Проскочивши повз останнього нападника, Володимир різко розвернувся.

Тепер усі п'ятеро опинилися в полі його зору. Точніше, вже четверо. Один так і лежав біля стіни, непритомний після удару.

А двоє, що досі залишалися позаду, лише зараз встигли зблизитися на достатню відстань.

Саме в одного з них і полетів плазмоїд. Невеликий. Не надто потужний. Але і цього було достатньо.

Головне полягало навіть не в самому заклятті. Місцеві маги взагалі не знали подібного способу запуску. Зазвичай вогняний шар відправляли до цілі одним із двох методів. Або використовували конструкцію, що імітувала пращу, розкручуючи закляття на енергетичній прив'язі та різко відпускаючи його. Або створювали щось на кшталт магічного арбалета, де роль тятиви виконував спеціально сформований енергетичний жгут. Другий спосіб був краще, але вважався значно складнішим. Настільки складним, що молодому адепту він був би не по зубах.

Але Володимир використовував зовсім інший принцип. Розробку зі свого минулого світу.

Енергетична пластина миттєво згорнулася у вузьку трубку.

Ствол.

Задній кінець наглухо закрився.

Усередині сформувалися два заряди.

Перший — повітряний.

Другий — вогняний.

Мить.

Спрацював повітряний заряд.

І вогняний шар вирвався вперед із швидкістю, про яку місцеві маги могли лише мріяти.

Короткий спалах розсік темряву провулка.

Удар.

Бандит навіть не встиг зрозуміти, що сталося. Полум'я буквально вбилося йому в груди.

Мінус двоє.

Хоча... Ні.

Мінус троє.

Напарник, що знаходився поруч, теж потрапив під вогняний спалах.

Тепер він катався по бруківці, закривши руками обличчя, і кричав так, що луна відбивалася від стін будинків.

У провулку залишилося лише двоє боєздатних нападників. Увесь запал в яких кудись зник. Разом із бажанням легко заробити грошей. Натомість з'явилася інша, значно привабливіша ідея.

Втекти.

Причому якомога швидше. Не змовляючись, обидва злодії розвернулися й кинулися навтьоки.

Володимир лише провів їх поглядом. Наздоганяти не став. Навіщо? Для міської варти й без того вистачить роботи.

Його погляд ковзнув по провулку.

Перший.

Той, що отримав плазмоїд у груди. Мертвий. Без варіантів.

Другий.

Той, якого він відкинув посиленим ударом. Зовні ще живий. Але внутрішні ушкодження були надто серйозними. Не жилець.

Третій.

Обпечене обличчя. Понівечені очі. Виживе. Але світ більше ніколи не побачить.

Володимир повільно видихнув.

Десь далеко вже лунали тривожні крики та чиїсь поспішні кроки. Напевно, хтось почув галас і покликав варту.

Дитинство закінчилося. І не тільки тому, що за декілька місяців йому виповниться вісімнадцять.

Ні.

Закінчилося воно саме тут.

У темному львівському провулку.

Серед запаху гару, крові та страху.

І якщо ще вранці він був Вовою — хлопцем, що навчався в школі магії, то тепер із провулка виходив уже Володимир.

Людина, яка остаточно повернулася в доросле життя.