Пробудження спадкоємця

Проте пояснення знову відкладалися.

І цього разу причина була значно серйознішою за здивовані погляди чи незручні питання.

Десь збоку пролунав переляканий кінський вереск.

Саме вереск, а не звичайне іржання. Такий звук коні видавали лише тоді, коли відчували смертельну небезпеку.

Усі одночасно повернули голови.

І маги.

І воїни.

Навіть ті, хто ще секунду тому не міг відірвати погляду від туші мертвого ведмедя.

Між деревами майнула сіра тінь.

Потім ще одна.

І ще.

За мить із лісу почали виходити вовки.

Не поодинці.

Не парами.

Навіть не звичною зграєю у п'ять чи шість особин.

Їх було багато.

Надто багато.

Перший десяток з'явився майже одразу.

Потім другий.

І вовки продовжували виходити з-поміж дерев.

Мов сама темрява лісу раптом ожила й почала набувати ікластих обрисів.

Володимир швидко перерахував тих, кого вже бачив.

Двадцять.

Щонайменше двадцять.

І це були лише ті, що потрапили на очі.

Скільки ще ховалося за деревами, сказати було неможливо.

По спині пробіг неприємний холодок.

Ніколи, він жодного разу не бачив нічого подібного. Та й у спогадах попереднього життя такі картини не зустрічалися.

Вовки не збиралися в такі зграї.

Просто не могли.

Звичайні інстинкти цього не дозволяли.

Навіть перероджені Звірі зазвичай трималися невеликими групами.

Тому пояснення могло бути лише одне. Десь серед них був ватажок.

Не просто сильний Звір.

Не просто магічно змінений.

Ні.

Той, хто опанував ментальну здібність.

Той, хто навчився підкоряти собі інших.

І від цієї думки Володимиру стало значно тривожніше, ніж під час бою з ведмедем.

Колись він уже стикався з подібним.

Щоправда тоді це були не вовки.

Щури.

Звичайні на перший погляд щури.

Одна особина серед тисяч отримала здатність керувати товаришами.

Люди зрозуміли це надто пізно.

Те укриття перестало існувати менш ніж за добу.

Сотні людей.

Підготовлених.

Озброєних.

Тих, хто роками готувався пережити кінець світу.

Єдине, що вони встигли зробити, — передати по радіо попередження.

А потім зв'язок урвався.

Назавжди.

І ось зараз перед ним було щось дуже схоже. Іншого пояснення такій зграї просто не існувало.

Володимир мимоволі перевів погляд на тушу ведмедя.

Ще хвилину тому той здавався смертельно небезпечним супротивником.

Тепер же виглядав майже безневинним. Навіть кумедним. Принаймні порівняно з тим, що повільно виходило з лісу.

Ведмідь був сам.

Його можна було вбити.

Можна було обдурити.

Можна було зрештою спробувати втекти.

А ось зграя, керована менталістом... Таке лихо могло перемелювати цілі поселення.

І зараз ця біда дивилася на людей десятками жовтих очей.

Наче оцінювала.

Вибирала, з якого боку почати бенкет.

Володимир видихнув.

Схоже, Всесвіт сьогодні справді вирішив перевірити збірний загін прикордонників на міцність.

Першим ділом Володимир різко обернувся до воїнів.

— Відпустити коней! Негайно!

Його голос прокотився галявиною, перекриваючи навіть гарчання вовків.

Ніхто не став сперечатися.

Та й сперечатися було ніколи.

Втекти верхи від такої зграї шансів не існувало. Надто близько вже були Звірі. Надто мало часу залишалося людям.

А от у коней ще був шанс.

Якщо ж дивом вдасться вижити самим, то потім можна буде спробувати розшукати втікачів по лісу.

Ремені поспіхом скидалися.

Поводи летіли на землю.

Перелякані тварини немов тільки цього й чекали. Кілька коней одразу рвонули в різні боки, ламаючи кущі та зникаючи між деревами.

Володимир уже не дивився їм услід.

Його увага була прикута до іншого. До того, що слід було зробити.

Повільно піднявши руку, він зняв зі своєї шиї захисний амулет.

Той самий.

Один із його найкращих виробів.

На мить стало навіть трохи шкода. Не амулета. Можливості й надалі щось приховувати. Ігри в конспірацію остаточно завершилися.

Тепер уже було не до них. Навіть він сам поки не розумів, як саме збирається витягнути всіх із цієї пастки.

Володимир простягнув амулет Ігорю.

Принц уважно подивився йому в очі.

Погляд затримався на артефакті.

Потім знову повернувся до обличчя Володимира.

Ігор усе зрозумів одразу.

Тому похитав головою.

Повільно.

Вперто.

Відмовляючись.

Володимир навіть не поворухнувся.

Так і стояв із простягнутою рукою. Тоді перевів погляд на друзів.

— Бережіть його високість як самих себе.

Запала тиша.

Навіть вовче гарчання ніби відступило кудись на задній план.

— Кого?! — ошелешено видихнула Ольга.

Її погляд метався між Володимиром та Ігорем.

Тихон теж застиг.

Схоже, почуте вдарило по ньому не менше.

— Потім, — швидко відповів Володимир. — Усе потім, Олю. Я все поясню.

Він перевів погляд на обох друзів.

— Головне — страхуйте Ігоря. І самі не підставляйтеся. Ця загроза в рази страшніша за кількох ведмедів одразу.

Ольга та Тихон мовчали.

Наче намагалися осмислити почуте.

Принц?

Спадкоємець трону?

Той самий Ігор, із яким вони стільки часу служили поруч?

Але часу на запитання вже не залишалося.

Вовки наближалися.

Ігор ще кілька секунд дивився на Володимира.

Потім мовчки простягнув руку.

Амулет ліг йому в долоню.

А за мить уже висів на шиї принца.

Ігор поправив ланцюжок і знову подивився на Володимира.

У його погляді не було образи.

Не було злості.

Навіть здивування майже не залишилося.

Зате було стільки запитань, що Володимиру стало відверто не по собі.

Звідки в простого барона такі артефакти?

Чому він поводиться так, ніби наказує всім навколо?

Як давно він знає правду?

І скільки ще правди приховує?

Пояснювати все це доведеться.

Колись.

Пізніше.

Якщо це «пізніше» взагалі для них настане.

Бо зараз із лісових сутінок між деревами на галявину виходила смерть.

Слідом за амулетом Володимир простягнув Ігорю ще й невеличкий скляний флакон.

— В десяток разів пришвидшує відновлення магічної енергії, — пояснив він.

Ігор лише кивнув.

Здавалося, після всього побаченого сьогодні його вже складно було чимось здивувати. Принц мовчки сховав зілля до кишені й перевів погляд на ліс.

Усі ці події зайняли не більше пари десятків секунд.

А потім стало не до слів.

Звіри кинулися в атаку.

Воїни вишикувалися в стрій, виставивши вперед списи. Та користі від цього було значно менше, ніж хотілося б.

Вовк — не ведмідь і не кабан.

Один досвідчений воїн міг його затримати. Іноді навіть убити.

Але лише одного.

Не десятки.

Не цілу зграю.

Вовки працювали злагоджено і страшно. Одні кидалися просто на вістря списів. Інші обходили людей з боків. Треті намагалися перестрибнути через виставлені перед ними держаки.

І найгірше було те, що робили вони все це не хаотично.

Зграя діяла як єдиний організм.

Немов усі ці десятки тіл належали одному розуму.

Люди повільно відступали.

Крок за кроком.

Метр за метром.

Із-за їхніх спин раз у раз вилітали закляття.

То один вовк падав на землю.

То другий.

То третій.

Ліс безупинно наповнювався виттям, гарчанням, криками і добірною лайкою воїнів.

Коли натиск ставав надто сильним, маги виставляли щити.

Прозорі бар'єри давали бійцям кілька секунд перепочинку.

Кілька вдихів.

Не більше.

Та навіть ці миті зараз були безцінними.

Проблема полягала в тому що лише Володимир мав справді невичерпний запас енергії.

Зілля допомагали.

Накопичувачі допомагали.

Але не могли творити дива.

Енергія друзів відновлювалася швидше, проте далеко не миттєво. Запаси в артефактах теж танули з кожною хвилиною.

А сам він не міг замінити собою геть усіх.

По суті Володимир уже віддав усе.

Усі накопичувачі.

Усі артефакти.

Усе, що могло допомогти іншим вижити.

У нього самого крім кільця мага залишився лише перстень на пальці.

Та користі від нього зараз не було жодної. Знати, чи присутня в повітрі якась небезпечна домішка, під час бою зі скаженою зграєю було абсолютно марно.

Один із воїнів спіткнувся.

Лише на мить.

Лише на один невдалий крок.

Але цього вистачило.

Найближчий вовк блискавично кинувся вперед.

Ніхто не встиг.

Ні списами.

Ні щитом.

Ні закляттям.

Смерть настала майже миттєво. Навіть крику не пролунало.

Лише короткий хрип.

І ще одне тіло залишилося лежати на закривавленій траві.

Найстрашніше було те, що це вже не перший випадок.

Третій.

За минулу годину воїни виснажилися до межі.

Руки важчали.

Ноги підкошувалися.

Подих збивався.

А вовки все лізли й лізли вперед, не звертаючи уваги на власні втрати.

Добра половина зграї вже лежала мертвою.

Та й людей ставало дедалі менше.

Чотири маги.

І сімнадцять воїнів.

Сімнадцять втомлених чоловіків, які трималися лише завдяки впертості та усвідомленню того, що відступати нікуди.

Бій тривав.

Хвилина за хвилиною.

Краплина за краплиною витрачалася енергія.

Краплина за краплиною витікали сили.

І ось, коли вовків залишилося не більше десятка, а кількість воїнів скоротилася до дюжини, сталося несподіване.

Зграя відступила.

Не втекла.

Не розсіялася.

Саме відступила.

Вовки відійшли на кілька десятків метрів і почали кружляти між деревами.

Вичікувально.

Час від часу до людей долинав моторошний хрускіт.

Звіри жерли.

Жерли загиблих воїнів.

Жерли власних мертвих товаришів.

Наче поповнювали сили перед наступним кидком.

Володимир уважно дивився на ліс. На десятки жовтих очей, що не зникали між деревами.

Він не розумів причини цієї раптової паузи.

Не знав, що задумав ватажок.

Але в одному був абсолютно впевнений.

Це не перемога.

І навіть не завершення бою.

Лише коротка передишка.

Тимчасова перерва перед новою хвилею крові.