Пробудження спадкоємця

Відпочинок.

Нарешті.

За весь останній тиждень вони не могли дозволити собі нічого подібного.

Лише короткі перепочинки — по двадцять, тридцять хвилин. Стільки, скільки вовча зграя витрачала на те, щоб перегрупуватися, насититися м'ясом загиблих або дочекатися нових Звірів, яких скликав ватажок.

Навіть вони не могли атакувати без упину. Їм також потрібні були їжа й відпочинок.

А тепер...

Зграя залишилася по інший бік річки.

Люди майже одночасно опустилися на землю.

Хтось просто сів, не маючи сил стояти. Інший ліг на траву, навіть не відпустивши зброї. А дехто так і впав там, де зупинився.

Перші хвилини ніхто не наважувався заплющити очі.

Усі дивилися на протилежний берег. Чи не кинуться вовки у воду? Чи не спробують переплисти річку, щоб дістатися здобичі, яка вже майже була в їхніх зубах?

Та цього не сталося. Звірі металися вздовж берега, сердито вили, зривали злість на прибережних кущах, але у воду не заходили. Наче сама течія була для них межею, яку вони не хотіли або не могли переступити.

Невдоволене виття ще довго котилося над річкою, розчиняючись серед дерев. Та з кожною хвилиною люди розслаблялися все більше.

Володимир лише промовив:

— Чергових не виставляємо. Усім спати.

Ніхто не сперечався. Сил не залишилося ні на заперечення, ні на сумніви. Вони вже давно звикли довіряти його рішенням.

Сам Володимир теж ліг на землю.

Щоправда, лише тілом.

Одна з його свідомостей, як і раніше, безперервно спостерігала за навколишнім простором через астральну оболонку. Інші ж нарешті отримали можливість перепочити. Саме так він і жив останні дні — даючи відпочинок потокам свідомості по черзі, щоб хоча б частково відновити виснажений розум.

Та навіть це мало свої межі. Тіло не можна було обдурити. Постійна підпитка енергією допомагала триматися на ногах, знімала втому з м'язів. Але справжнього сну вона не замінювала.

І зараз він був потрібен не менше, ніж повітря.

Невдовзі на березі запанувала тиша.

Десятеро виснажених людей спали просто на землі, не зважаючи ні на тверде каміння, ні на кров, що пропитала їх одяг.

Сон був важким.

Тривожним.

Час від часу хтось здригався, стискав руків'я меча або щось нерозбірливо бурмотів.

Та попри все це...

То був перший по-справжньому довгий сон за весь цей нескінченний тиждень боротьби зі смертю.

Але виспатися людям так і не судилося.

Не минуло й шести годин, як уже з цього берега річки пролунав знайомий виття-наказ.

Володимир різко підвівся й уважно подивився на протилежний берег.

Ні, стара зграя нікуди не зникла.

То тут, то там між деревами й уздовж води снували вовки. Вони, як і раніше, чекали.

Отже, найгірші припущення підтверджувалися.

Десь перебував справжній ватажок. Ні... вже не просто ватажок.

Монстр-ватажок.

Він, використовуючи астральну оболонку, знаходив відповідного вовка, підкоряв його волю й робив тимчасовим проводирем зграї.

Те, що попередня зграя залишилася на іншому березі, нічого не означало. Це лише виграло людям кілька годин перепочинку.

Тепер же монстр уже знайшов нового вовка. Нового провідника. І той знову скликав навколишніх Звірів.

Отже, часу більше не залишалося. Потрібно було негайно рушати далі. Якщо затриматися ще хоч трохи, нова зграя швидко стане надто численною.

Володимир коротко пояснив свої висновки іншим. Втім, довго говорити не довелося. Свою теорію про Звіра, що за силою наблизився до місцевого архімага, він озвучив ще раніше. Тепер вона лише отримала чергове підтвердження.

Люди мовчки почали збиратися. Зрештою, збирати особливо й не було чого. Усе їхнє майно залишилося в сідельних сумках.

Разом із кіньми.

Де тепер були ті коні... І чи пережили вони наслідки Хвилі без своїх господарів...

Не знав ніхто.

Тож у кожного залишалося лише те, що він носив при собі.

А їжею весь останній тиждень служило м'ясо вовків.

Добре хоч фляги люди не залишали на сідлах. А наповнити їх водою було нескладно. Закляття збору вологи з повітря входило до числа найперших, яких навчали ще в школі магії. І його однаково добре знали всі четверо магів.

На дев'ятий день Володимир остаточно переконався — їх не просто переслідували.

Їх гнали.

Немов отару, яку потрібно доправити до заздалегідь визначеного місця.

Щоразу, коли черговий ватажок починав скликати нову зграю, люди відступали настільки далеко, наскільки Володимиру вистачало сил підтримувати круговий захист. І щоразу вони обирали напрямок, де Звірів було найменше.

Тепер він чітко бачив закономірність.

Усі ці переходи складалися майже в одну пряму.

Вони невпинно рухалися в бік аномалії.

Отже, справжній ватажок не просто полював на них. Він навмисно спрямовував людей до себе. А це означало, що сам монстр перебував або всередині аномалії, або зовсім поруч із нею.

Своїми здогадками Володимир ні з ким не поділився. Сенсу в цьому не було. Змінити вони все одно нічого не могли, зате така новина лише посіяла б ще більше тривоги. Якої й без того вистачало. Тож цього разу незнання було радше благом.

Як не дивно, за останні дні вони більше нікого не втратили. Поранення траплялися, але жодне не виявилося смертельним. З ними ще могли впоратися маги.

Щоправда, і Тихон, і Ігор тепер були магами лише наполовину. Більшу частину часу вони билися поруч із воїнами, міцно стискаючи в руках списи.

Саме ця зброя стала головною опорою загону. Арбалетні болти закінчилися ще в перший день нескінченної втечі. Згодом, щоб не тягнути зайву вагу, довелося покинути й самі арбалети.

А ось списів із самого початку брали із запасом. Кожен воїн мав не один.

Якщо древко ламалося в бою, знайти серед лісу повноцінну заміну було майже неможливо. Звичайна жердина чи молода гілка не витримували навіть одного серйозного удару. Тому запасні списи весь цей час подорожували разом із загоном.

І тепер два з них перекочували до рук магів.

Хоча магами тепер їх можна було назвати хіба що умовно.

За ці дні майже всі накопичувачі вийшли з ладу. Десятки циклів заряджання й повного спустошення зробили свою справу. У будь-чого є межа міцності. От і кришилися ті один за одним, розсипаючись пилом.

Ті ж, що ще витримували навантаження, Володимир передав Ользі.

Дівчина вже не раз пошкодувала, що свого часу, ще в школі, відмовилася вчитися володіти бодай якоюсь зброєю. Тоді хлопці не раз пропонували їй потренуватися зі списом чи мечем. Вона ж лише сміялася.

— Не личить магові залізякою махати.

Тепер це згадувалося з гіркою іронією.

Втім, кілька накопичувачів усе ще залишалися цілими, і тепер їх берегли, мов найбільший скарб. Використовували лише тоді, коли іншого виходу вже не було.

Вони й опинилися в Ольги. Вона мала берегти енергію для найважливішого — лікування поранених. А поранення тепер з'являлися після кожної сутички. Надто мало лишилося воїнів. Надто виснаженими стали люди після багатоденної безперервної боротьби.

Самі маги поки що обходилися без серйозних ран.

Не тому, що звірі обходили їх стороною. Вовки не розбирали, хто перед ними — маг чи звичайний воїн. Просто їх рятував артефактний захист. Накопичувачі в захисних артифактах працювали значно менше, ніж ті з яких брали енергію для заклять. Тож ще не встигли зруйнуватися.

Єдиним винятком залишався сам Володимир.

Свій браслет він віддав Ігореві ще на початку цієї страшної гонитви. Відтоді захист доводилося підтримувати виключно власною силою. Це безперервно відбирало частину його можливостей, але іншого вибору не було.

Кілька разів пазурі звірів діставалися й до нього. Якби не щити, що він підтримував власноруч, цих кількох подряпин цілком вистачило б, аби попрощатися з життям.

Попри все це, Володимир так і не дозволив жодному з магів опускати власний резерв нижче половини. Ніхто не знав, що чекатиме їх за наступним пагорбом. І якщо раптом доведеться приймати ще більш важкий бій, маг без енергії стане не помічником, а ще одним, кого доведеться рятувати.

Тож тепер двоє магів билися в перших рядах немов самі звичайним воїни. Іронія полягала в тому, що один із цих «простих воїнів» був не лише магом. Він до того ж був спадковим принцом Королівства.