Пробудження спадкоємця

Розділ 18

Графік навчання остаточно усталився.

Тепер кожен тиждень виглядав майже однаково. По одному дню відводилося на артефакторику та алхімію, ще по одному — на побутову магію й цілительство. Решту часу займала бойова підготовка. Два повноцінні дні з шости адепти проводили на полігонах, відточуючи закляття, захист і взаємодію в бою.

Відверто кажучи, Вова охоче поміняв би цей розклад.

Його значно більше цікавили артефакти. Саме там зараз приховувалося найбільше невідомого. Саме там можна було знайти щось нове для себе, порівняти підходи двох світів і, можливо, відкрити щось справді корисне.

Але вирішував не він.

Та й загалом школа магії існувала не для задоволення цікавості окремих учнів. Держава вкладала гроші у підготовку магів зовсім не для того, щоб ті потім роками сиділи над стародавніми трактатами чи експериментували в майстернях.

Перш за все маг був зброєю. Тому найбільше уваги приділялося бойовій магії.

На кордонах постійно спалахували війни. З півночі раз за разом приходили мутовані звірі з аномальної зони, що утворилася на місці ритуалу драконів. Та й загалом життя держави важко було назвати спокійним.

Недарма військові посідали друге місце після магів у знаменитій Хартії державних прав і вільностей.

Сила тут завжди залишалася найвагомішим аргументом.

Втім, далеко не кожен маг прагнув усе життя провести на полі бою.

Були цілителі.

Були артефактори.

Алхіміки.

Дослідники.

Ті, хто працював із магічними рослинами чи займався створенням нових заклять.

Проте для них справжнє навчання починалося вже після школи. Закінчивши навчання й відбувши обов'язкову службу державі, молодий маг мав самостійно шукати наставника у вибраному напрямку.

Домовлятися. Працювати на майстра і паралельно переймати його знання. По суті, саме тоді й починалося професійне становлення мага.

Школа давала основу. Наставник створював спеціаліста.

На практиці ж усе впиралося в одну проблему. Щоб навчатися у найкращих, потрібно було мати гроші, зв'язки або впливову родину. А ще краще — все одразу.

Без цього шлях до справжніх майстрів ставав значно довшим і складнішим.

Втім, до випуску залишалося ще кілька років. І поки що значно більше Вову цікавило те, що він може отримати тут і зараз.

Індивідуальні наставники були не єдиним шляхом для мага, який бажав розвиватися у вибраному напрямку.

Існували також магічні ордени.

Наприклад, напрям цілительства традиційно перебував під безпосереднім патронатом королеви. Звісно, траплялися й маги-одинаки, які працювали самі на себе. Але більшість цілителів рано чи пізно вступали до Ордену Цілителів.

Орден забезпечував підтримку.

Юридичну, фінансову, професійну.

І головне — навчальну.

Молодий маг міг звернутися до ордену, і там йому призначали наставника. А частіше навіть кількох наставників одночасно, кожен з яких відповідав за окремий напрям підготовки.

Звичайно, за все доводилося платити.

Перші роки заробіток молодого цілителя був значно меншим. Внески до ордену навпаки — більшими. Фактично на руки він отримував добре якщо третину того, що заробляв досвідчений майстер.

Втім, ніхто особливо не скаржився. Бо справжні майстри заробляли зовсім інші гроші. Якщо звичайного цілителя могли запросити лікувати застуду чи перелом, то до знаменитих майстрів їхали з усього королівства. Потрапити до такого спеціаліста іноді було неможливо навіть маючи гроші — потрібні були знайомства, рекомендації або впливові покровителі.

Зате й гонорари там відрізнялися в рази. А подекуди й на порядки.

Схожа система існувала й в інших напрямках магії.

Був Орден Алхіміків.

Існували ордени, що спеціалізувалися на магічних рослинах.

Окремі спільноти працювали з магічними тваринами.

Були й артефактори.

Щоправда, серед останніх усе було значно складніше. Артефактори поділилися на декілька великих напрямків.

Фортифікатори займалися захистом міст, замків і укріплень. Саме вони підтримували магічні бар'єри, брами та захисні контури фортець.

Майстри побутових артефактів створювали речі для повсякденного життя — світильники, нагрівачі, охолоджувальні пристрої та сотні інших корисних дрібниць.

Зброярі працювали зі зброєю та обладунками. Причому не лише для людей. Бойові тварини також часто отримували захисне спорядження та спеціальні магічні пристосування.

І нарешті існував орден, який викликав у Вови найбільший інтерес.

Орден порталістів.

Найбільш закритий із усіх. Потрапити туди сторонній людині було практично неможливо. Ще за часів Ярослава IV, коли король вирішив створити на Русі мережу стаціонарних телепортів, три давні магічні роди об'єднали свої знання та заснували цей орден.

Саме вони побудували мережу порталів королівства.

Саме вони підтримували їхню роботу. І саме вони зберігали секрети їх створення.

За минулі століття нічого не змінилося.

На сьогодні лише члени цих трьох родів володіли повним мистецтвом створення телепортів. Орден існував фактично як закрита родинна структура.

Сторонніх туди не приймали. Ніколи.

Тому, яким би цікавим не здавався Вові цей напрямок, шансів наблизитися до його таємниць у нього практично не було.

Насправді назви «орден» чи «гільдія» в королівстві використовувалися не так уже й часто.

Повноцінними орденами по суті вважалися лише два об'єднання — Орден Цілителів та Орден Порталістів.

Перший був найбільш численним і відкритим.

Другий — найменшим і найбільш закритим.

Усі інші спільноти скоріше нагадували клуби за інтересами, де маги збиралися навколо певного напрямку, обмінювалися знаннями, шукали замовників або просто підтримували корисні знайомства.

На практиці жорстких меж майже не існувало. Зброяр цілком міг виготовляти побутові світильники. Алхімік — займатися вирощуванням магічних рослин. Фахівець із флори нерідко розводив рідкісних звірів. А майстер побутових артефактів за бажання міг роками вивчати алхімію. Офіційно ніхто цього не забороняв. Допоки діяльність мага не суперечила законам королівства, він мав право займатися тим, чим вважав за потрібне.

Втім, у настільки красиву картину загальної свободи Вова не надто вірив. Особливо коли мова заходила про дійсно серйозні секрети. Наприклад, про ті самі портали.

Теоретично будь-який достатньо талановитий маг міг присвятити життя дослідженням і самостійно дійти до принципів їх створення.

Теоретично.

На практиці ж Вова дуже сумнівався, що Орден Порталістів спокійно поставиться до появи людини, яка раптом почне будувати телепорти без їхнього дозволу.

Навряд чи вони просто побажають успіхів такому досліднику.

Швидше за все спочатку спробують домовитися.

Запропонують співпрацю. А якщо маг молодий і неодружений — можливо спробують породичатися через шлюб.

Це було б цілком логічно.

Адже людина, яка самостійно змогла розібратися в настільки складному напрямку, автоматично ставала надзвичайно цінною. Особливо в світі, де більшість магів роками заучували закляття й ритуали, навіть не розуміючи до кінця, чому ті працюють саме так.

Тому поява людини, яка власним розумом дісталася до суті якогось напрямку, могла похитнути цілі покоління накопичених догм. Отже, якщо хтось колись і створить новий портал без допомоги ордену, то увага до нього буде гарантована.

І дуже можливо, що не лише дружня.

Втім, усі ці роздуми стосувалися настільки далекого майбутнього, що зараз про них не було сенсу хвилюватися.

Попереду залишалося ще п'ять років навчання у школі магії. П'ять років лекцій, практичних занять, іспитів та постійного контролю з боку наставників.

А після цього — ще стільки ж обов'язкової практики.

Причому місце для неї зазвичай визначалося без особливого вибору. Більшість молодих магів відправляли на кордон з Аномалією. Саме там, на північних рубежах королівства, де й досі відчувалися наслідки катаклізму, майбутні магістри відточували навички, отримані в школі. Там вони вчилися працювати в реальних умовах.

Тож до часу, коли питання орденів, гільдій чи власних магічних відкриттів стане по-справжньому актуальним, було ще дуже далеко.

Усі магічні школи королівства підпорядковувалися головній — Королівській Брамі в Києві. Якщо вже бути точним, то можна було говорити про існування ще однієї впливової спільноти — освітницької. Щоправда, на відміну від цілителів чи порталістів, вона не мала статусу окремого ордену. Але її вплив від того меншим не ставав.

Саме в Королівській Брамі визначали програми навчання, затверджували доглядачів і стежили за підготовкою майбутніх магів по всій державі.

Цікавою була й сама система набору.

Навчання в усіх школах тривало однаково — по п'ять років на молодшому та старшому курсах. Проте прийом нових учнів у різних графствах відбувався не одночасно. Роки набору спеціально зміщували так, щоб випуски в межах одного герцогства не збігалися.

Завдяки цьому щороку з'являлася нова групи молодих магів.

Одне графство випускало адептів цього року, інше — наступного, ще одне — через рік. На перший погляд дрібниця. Насправді ж система була продумана надзвичайно добре. Після завершення навчання кожен молодий маг мусив пройти п'ятирічну практику на кордоні з Аномалією. І саме завдяки щорічним випускам лави захисників постійно поповнювалися новими людьми.

Одні прибували. Інші, відслуживши свій строк, поверталися до мирного життя. Виходив зручний ібезперервний цикл. Щорічна зміна поколінь. Мабуть, саме тому така система й протрималася століттями.

Хоча були й ті, хто після завершення обов'язкової служби залишався на кордоні добровільно. Бо роботи там вистачало завжди.

Аномалія була величезною.

Навіть за приблизними оцінками її розміри сягали п'ятисот кілометрів із заходу на схід і майже трьохсот із півдня на північ.

Щоправда, про правильну форму мова не йшла.

На мапі вона нагадувала краплю води.

Широка округла частина лежала на сході, там де колись відбувся ритуал, а далі територія поступово звужувалася, витягуючись далеко на захід тонким хвостом.

Та й самі розміри були доволі умовними.

П'ятсот на триста кілометрів — це лише зона, непридатна для життя звичайних людей і немутованих тварин. Територія, де сама природа стала чужою. Де людина могла або загинути, або змінитися.

І другий варіант далеко не завжди був кращим за перший. Якщо затриматися там надовго, організм починав перебудовуватися. У когось виростала луска, з'являлися додаткові пальці, чи обзаводився хвостом або дивними наростами.

Але фізичні зміни були ще не найстрашнішими. Набагато частіше люди втрачали розум. Повільно або раптово. Перетворювалися на істот, що вже мало нагадували колишніх себе.

Тому справжній кордон Руського королівства проходив не по межі самої Аномалії. Його винесли майже на сотню кілометрів південніше. Там, де вплив ще залишався терпимим для людини. Де можна було будувати фортеці, дороги та поселення.

Там, де ще можна було жити.

Втім, навіть цього виявлялося недостатньо. Бо головна проблема приходила не від самої землі. Вона приходила зсередини.

З лісів, боліт і гір Аномалії. Звідти постійно виходили мутовані звірі.

Сильніші.

Швидші.

Жорстокіші за своїх звичайних родичів.

І якщо дрібних хижаків прикордонні гарнізони ще могли стримувати власними силами, то поява зграй чи великих тварин завжди вимагала втручання магів.

Тому молоді випускники й вирушали туди одразу після школи. Бо де ще можна було так швидко навчитися справжній магії, як не на межі між людським світом і місцем, де сама реальність колись була покалічена магічним ритуалом?