Пробудження спадкоємця

Емоції лише підсилювали натиск Звіра. У якийсь момент Володимир відчув те, чого боявся найбільше. Попри весь свій досвід. Попри дисципліну, яку виховував у собі десятиліттями. Попри чотири потоки свідомості, що працювали на межі можливостей...

Він поволі починав програвати.

Повільно.

Ледь помітно.

Але невідворотно.

Давалася взнаки різниця не лише в силі. Перед ним стояв менталіст, який понад століття використовував одну-єдину зброю. Для цього Звіра ментальний вплив був таким самим природним, як дихання чи біг.

І тоді всередині самого Володимира піднялося те, що він роками вчився стримувати.

Злість.

Злість на клятий астероїд, що раз за разом перекроював його життя.

Злість на недоумків, які свого часу натиснули кнопку активації ядерного заряду й вирвали його зі світу, де залишилися ті, кого він кохав... і продовжував кохати.

Злість на магів минулого, що створили це чудовисько й, не зумівши його втримати, випустили на волю живе втілення смерті.

Злість на самого Звіра, який не розрізняв своїх мучителів і невинних людей.

І, нарешті...

Злість на самого себе. На себе, який після всього пережитого все ще не здатен здолати нехай древнього, але лише Звіра.

І тоді це сталося.

Те, чого він очікував уже багато років.

Шістнадцять днів безперервної роботи на межі.

Шістнадцять днів перегонів зі смертю.

Шістнадцять днів відповідальності за людей, які дивилися тільки на нього.

І цей бій. Бій, у якому він знову переступав через власні межі.

Світ навколо ніби здригнувся.

Ні. Змінився він сам.

Раптом стало легко. Так легко, ніби хтось одним рухом зняв із плечей величезну кам'яну брилу, яку він до цього навіть не помічав, настільки звик до її ваги.

Концентрація не ослабла.

Навпаки.

Розум став яснішим.

Думки — швидшими.

Усе навколо ніби сповільнилося.

Володимир усміхнувся. Він чудово знав, що щойно сталося.

Нарешті...

Нарешті, п'ятий ранг повернувся.

Разом із ним прокинувся і п'ятий потік свідомості.

І справа була не тільки в тому, що потоків стало більше. Кожен із попередніх чотирьох теж змінився.

Вони працювали швидше.

Точніше.

Глибше.

По суті, його можливості щойно зросли щонайменше вдвічі.

Будь це перший прорив, усе було б інакше. Тоді довелося б роками, а швидше — десятиліттями, вчитися користуватися новими здібностями.

Але зараз...

Він нічого не відкривав. Він лише повертав те, що вже колись належало йому.

М'язи пам'ятають рухи.

Розум пам'ятає знання.

А душа...

Душа пам'ятає силу.

Усе повернулося в одну мить.

Без навчання.

Без помилок.

Без довгих років практики.

Володимир підняв погляд на старого ватажка.

Тепер усе буде інакше.

Тепер розмова піде вже за його правилами.

І звір навпроти це теж зрозумів.

Щойно межа була подолана, Володимир відчув, як крізь ментальне протистояння прорвався новий сплеск емоцій.

Страх.

Короткий. Майже миттєвий. Але страх.

Століття життя з магічною оболонкою навчило ватажка відчувати силу. Він не знав, що саме сталося з людиною навпроти, не міг пояснити цього розумом, але інстинкти кричали одне:

небезпечнішим тут мисливцем щойно став не він.

Та древній вовк не відступив.

Не кинувся тікати.

Не опустив голову.

Він був надто старим. Надто досвідченим. Надто розумним, як для звичайного Звіра. Ватажок чудово розумів: щойно він послабить натиск — бій буде програно.

Виходу вже не існувало.

Так само, як ще мить тому його не мав і сам Володимир.

Тож двобій лише став жорстокішим. Ментальні удари накочувалися один за одним, розбиваючись об волю супротивника. Жоден не бажав поступатися.

І тоді ватажок зробив останній хід. Принаймні Володимир дуже сподівався, що останній.

За його спиною здійнявся протяжний багатоголосий виття.

Наказ.

Зграя рушила. Десятки вовків одночасно кинулися вперед.

Володимир навіть не озирнувся. Не тому, що не хвилювався за друзів. Просто не мав на це права. Навіть після повернення п'ятого рангу він не став всемогутнім. Древній монстр перед ним усе ще залишався смертельно небезпечним. Варто лише на мить втратити концентрацію — і удар може стати останнім.

Тож тепер усе залежало від інших.

Вони повинні вистояти.

Хоча б кілька хвилин. Стільки, скільки потрібно йому.

На галявині почалися дві битви.

Одна — тиха. Без жодного звуку. Без єдиного руху. Лише дві волі, що намагалися зламати одна одну.

Інша — кривава.

З ревом, виттям, ударами списів і магії.

Ватажок проти ватажка.

Зграя проти загону.

І зараз мала вирішитися доля кожного з них.

Володимир подумки посміхнувся.

Колись, ще на самому початку вивчення місцевої магії, він навчився прикривати власний осередок. Тоді це було лише способом не дозволити іншим магам дізнатися про його справжні можливості. Але ще тоді в нього з'явилася інша думка. Якщо осередок можна заблокувати самому собі, то чому не спробувати зробити те саме із супротивником?

Тоді це була лише цікава теорія. Безліч експериментів, тисячі невдалих варіантів, роки пошуку потрібної структури. І ось тепер настав момент, заради якого все це колись і створювалося.

Вовк залишався всередині його власної енергетичної оболонки. Тож знайти приблизне розташування осередку ватажка виявилося нескладно. Навіть тепер, повернувши собі п'ятий ранг, Володимир усе ще не бачив самого осередку. Але він чудово бачив структуру магічної оболонки. Бачив, де найщільніше сходяться енергетичні потоки, де розташований центр усієї конструкції.

Та навіть знаючи, куди бити, виконати задумане було неймовірно важко.

Як існував природний захист від ментального впливу, так само існував захист і від будь-якого стороннього втручання в організм, хоч фізичну його частину, хоч енергетичну. І у Звіра, що прожив кілька століть, цей захист був майже неприступним.

Ментальна сутичка тривала.

Але тепер, коли можливості Володимира зросли, він повільно, крапля за краплею, продавлював цей захист.

Ватажок не розумів, що саме відбувається. Та інстинкти били на сполох.

Тишу на галявині розірвало глухе гарчання древнього вовка.

Ще мить.

І Володимир нарешті прорвався.

Енергоформа, яку він колись створив для блокування власного осередку, миттєво обгорнула осередок супротивника.

Тільки цього разу все було інакше. Він ставив навколо свого осередку обмежувальні щити — вони лише приховували його справжні можливості.

Тепер же навколо осередку Звіра зімкнулися повноцінні бар'єри. Глухі. Такі, що повністю перекривали доступ до здібностей.

Свого часу під час тих експериментів він ледь не посивів від страху. Тоді, випробовуючи нові варіанти блокування на самому собі, він створив саме таку конструкцію. У першу мить здалося, що здібності зникли назавжди.

Володимир тоді справді запанікував. Лише згодом зрозумів, що сила нікуди не поділася. Вона просто залишилася замкненою всередині сферичного бар'єра, не маючи змоги взаємодіяти із зовнішнім світом.

Цей принцип він тепер застосував проти древнього монстра.

Втім, ілюзій він не мав. Бар'єр стояв усередині чужої магічної оболонки. А всередині власної аури остаточна перевага завжди належала її господарю. Такою була одна з фундаментальних властивостей магії світу.

Якщо ватажок достатньо швидко зрозуміє, що сталося, то неодмінно знайде спосіб скинути блокування.

Отже, часу було небагато.

Звір відчув, що всі його здібності зникли. І вперше за довгі століття запанікував.

У відчаї він кинувся в останню атаку, намагаючись будь-що знищити ненависного двоногого.

Володимир побачив, як під густою шерстю напружилися могутні м'язи.

Стрибок.

Він знав, що зараз той стрибне. Кілька метрів не були для такого звіра жодною перешкодою. За своєї ваги й сили він легко долав і значно більшу відстань. А якщо така туша зіб'є його з ніг, пазурі й ікла завершать справу за одну мить.

Ватажок утратив головну перевагу — магію. Та все інше залишилося при ньому.

Століття життя зробили його неймовірно сильним. Швидкість, міць, витривалість, надзвичайно міцна шкіра — усе це давно стало вже не магічними здібностями, а природними властивостями його тіла.

Щойно лапи вовка відірвалися від землі, Володимир створив Щита.

Але не перед самою мордою Звіра. Він поставив його трохи ближче до себе. Так, щоб ватажок встиг повністю розігнатися, а власна маса й шалена швидкість обернулися проти нього самого. Якби здібності ще залишалися при ньому, усе могло б завершитися зовсім інакше. Його власний захист цілком міг продавити людський щит.

Та тепер...

Усією своєю величезною тушею древній звір врізався в невидиму перепону.

Глухий удар прокотився галявиною.

Ватажка відкинуло назад. Він важко впав на землю, не діставшись до Володимира якихось пари метрів. Небезпечна відстань. Але саме така, на яку й розраховував Володимир.

Не даючи супротивникові жодного шансу підвестися, він відкрив вогонь. Один за одним у тіло вовка врізалися плазмоїди, розігнані рейлангом.

Тепер захисного щита вже не існувало. Надміцна шкіра ще чинила опір, але більше не могла стримати ударів. Вона пробивалася, а всередині тіла один за одним спалахували вибухи.

Володимир навмисне бив у різні частини тулуба. Не намагався пробити в одному місці. Йому потрібно було завдати якомога більшої шкоди по всьому організму.

Величезне тіло здригалося від кожного нового попадання.

Над галявиною лунав передсмертний виття.

Так помирав володар цих земель.

Помирала істота, що тримала в страху аномалію.

Ще один вибух.

Потім ще.

І нарешті все стихло.

Древній вовк більше не рухався.

Майже тієї ж миті Володимир відчув, як позаду змінюється емоційний фон.

Зграя відступала.

Смерть ватажка зруйнувала всі ментальні накази, що стільки років утримували її разом. Зграї більше не існувало. Залишилися лише окремі звірі.

І тепер кожен із них хотів тільки одного. Опинитися якомога далі від цього страшного місця. Від двоногих, які змогли перемогти древнього монстра.

Лише тепер Володимир дозволив собі видихнути.

І цієї миті його накрив відкат.

Надто довго він тримався лише на силі волі.

Надто багато енергії було пропущено за останні шістнадцять днів.

Надто виснажливою стала ця битва.

Надто дорого коштувало повернення п'ятого рангу.

Він відчув, як одна за одною вимикаються всі п'ять свідомостей.

Розум більше не витримував навантаження.

Він просто...

...відпустив темряву.