Пробудження спадкоємця

Цікавий момент був ще й у тому, що перші практичні заняття з артефакторики проходили не в окремій майстерні чи лабораторії, як можна було б очікувати, а просто в одному зі спеціально обладнаних класів школи.

Щоправда, клас цей лише зовні нагадував звичайну навчальну аудиторію.

Уздовж приміщення стояли масивні робочі столи з кам'яними стільницями. Над кожним височів широкий металевий ковпак витяжки. Електрики в цьому світі, звісно, ніхто не знав, тому жодних вентиляторів тут не існувало. Замість них працювали наймані робітники, розташовані в окремому приміщенні за стіною. Під час плавлення металу вони безупинно качали величезні міхи, створюючи тягу й витягуючи дим та випари з робочих місць.

Виглядало це дещо архаїчно, але зі своїм завданням система справлялася цілком пристойно.

Щоправда, поки що нічого надто небезпечного адептам не довіряли. Із металів на першому етапі дозволялося працювати лише з вісмутом. Свинець і олово теж мали невисоку температуру плавлення, але використовувати їх для навчання майбутніх магів вважалося негідним. Надто вже простими й дешевими були ці матеріали.

Інша справа — вісмут.

Після застигання його поверхня вкривалася тонкою райдужною плівкою, що переливалася всіма кольорами веселки. Через це навіть найпростіша відливка виглядала майже як коштовність.

У класі стояло сім великих робочих столів. Кожен розраховувався на трьох адептів і одного доглядача. Таким чином увесь курс був поділений на невеликі групи, а за кожною постійно наглядав власний наставник.

Вова, Тихон і Ольга, зрозуміло, опинилися за одним столом.

Вова слухав пояснення майстра з неприкритою цікавістю. А той якраз демонстрував перший артефакт, який належало створити учням.

Невелику чотиригранну пірамідку-світильник. Найпростішу з можливих.

Суть роботи була доволі нехитрою.

Першим закляттям заготовка перетворювалася на примітивний накопичувач енергії. Вдень такий артефакт поступово вбирав силу сонячного світла, а вночі починав її віддавати.

Друге закляття змушувало накопичену енергію перетворюватися на м'яке світіння.

У результаті виходив світильник, що працював без свічок, олії чи будь-якого іншого пального. Щоправда, функціонал у нього був украй скромний. Навіть вимикатися така пірамідка не вміла. Коли світло ставало непотрібним, її просто накривали спеціальним ковпаком, який блокував випромінювання.

— Не смійтеся, адепти, — суворо промовив наставник, помітивши кілька скептичних посмішок. — Саме з таких дрібниць починається шлях будь-якого артефактора. Навчіться правильно створювати простий накопичувач — і лише потім беріться за складні речі.

По класу прокотилося невдоволене бурмотіння. Більшості хотілося створювати мечі, магічні посохи або захисні амулети. А не якусь світну пірамідку.

Вова ж ледь помітно посміхнувся. Викладач мав рацію. Будь-яка велика конструкція починається з фундаменту. І якщо фундамент закладений неправильно, жодна кількість складних заклять уже не врятує результат.

А отже попереду на них чекала справжня практика. Саме та частина навчання, заради якої він так довго чекав переходу в адепти.

Вова уважно розглядав перший артефакт, створений власними руками в цьому світі.

Відверто кажучи, вигляд у нього був далекий від ідеального. Про якусь тонку обробку чи полірування під час навчальних занять ніхто навіть не згадував. Пірамідка вийшла трохи перекошеною, з нерівними гранями та слідами грубої обробки металу. Зате вона працювала.

А саме це зараз було головним.

Звісно, якби не роки, витрачені на вивчення теорії, заучування магічних форм та нескінченне повторення заклять, нічого б не вийшло. Принаймні не зараз. Але всі адепти вже давно засвоїли необхідну базу. Тому різниця між ними полягала не в тому, чи вдасться створити артефакт взагалі, а в якості результату.

У когось пірамідка світилася достатньо яскраво, щоб можна було читати книгу. В іншого ледве жевріла, нагадуючи нічник.

І ось тут Вові довелося трохи попрацювати.

Не над самим артефактом.

Над результатом.

Його власний світильник, як і вироби Тихона та Ольги, мав би вийти значно кращим за середній рівень курсу. Надто вже велика була різниця в якості енергетики. Тому Вова непомітно вніс кілька дрібних коректив — і собі, і друзям. Світла стало трохи менше. Настільки, щоб не привертати зайвої уваги.

Загалом же практична робота виявилася навіть цікавішою, ніж він очікував.

Тепер, коли закляття використовувалося не на папері, а в реальному предметі, Вова прекрасно бачив усю його структуру. І чим довше дивився, тим більше переконувався, що значна частина магічної форми просто зайва.

Ледь не половина конструкції не виконувала корисної роботи. Колись це здалося б дивним. Але він чудово розумів причину. Якщо маг не бачить процес, а лише відчуває його відлуння, він неминуче починає перестраховуватися. Додає додаткові вузли. Створює допоміжні контури. Вводить надлишкові елементи, які мають компенсувати можливі помилки.

У результаті закляття працює. Але далеко не так ефективно, як могло б.

Для нього самого чи для друзів усі ці надбудови вже давно були непотрібними. Вони бачили рух енергії достатньо добре, щоб обходитися без більшості допоміжних конструкцій.

Проте виділятися було небезпечно. Тому вони продовжували працювати так само, як усі інші. Навіть якщо це здавалося безглуздим.

Вова ще раз покрутив у руках теплу металеву пірамідку. І посміхнувся. Бо бачив перед собою не просто навчальну роботу. А ще один спосіб заробітку.

Так, форму доведеться доводити до ладу. Шліфувати. Полірувати. Можливо, навіть придумати кілька більш красивих варіантів дизайну. Але сам принцип був непоганим. Невеликий магічний світильник, який вдень накопичує енергію, а вночі освітлює кімнату, обов'язково знайде покупця.

Особливо серед заможних міщан. А може, й серед дрібної шляхти.

Звісно, він навряд чи був першим, хто додумався до такого застосування артефактів. Швидше за все, подібні речі вже давно стояли в будинках місцевих багатіїв. Проте це нічого не змінювало. Попит існував. А отже існувала й можливість заробітку.

У думках Вова швидко прикинув витрати.

Вісмут.

Паливо.

Оплата працівнику, який обслуговує міхи.

Дрібні супутні витрати.

Навіть після цього залишався цілком пристойний прибуток.

Проблема була в іншому.

Не можна поспішати.

Якби він почав виготовляти десяток артефактів за вечір, це неминуче привернуло б увагу.

Ні.

Один.

Максимум два світильники за раз.

І то не щодня.

У дні, коли не працюватиме в майстерні, можна буде братися за зарядку міських накопичувачів.

Так усе виглядатиме цілком природно. Міські маги вважатимуть, що після зливу резерву адепт просто відновлюється. І у школі теж так не виникне зайвих запитань.

Багатієм таким способом не станеш. Але покрити власні витрати — цілком.

Перехід на старший курс приніс із собою не лише нові предмети та обов'язки. Змінилося й саме життя адептів.

Тепер кожен із них отримав власну кімнату.

Звісно, це не означало, що мешканці школи раптом стали бачитися рідше. Особливо якщо мова йшла про закоханих. Вова не раз усміхався про себе, помічаючи, що кімната Тихона нерідко залишалася порожньою до самого ранку. Втім, це вже були виключно їхні справи.

Сам він, Тихон і Ольга оселилися поруч — три сусідні кімнати на третьому поверсі житлового корпусу.

І треба визнати, умови тут були значно кращими за ті, які Вова пам'ятав із кадетського корпусу. Особливо його тішили окремі ванні кімнати та вбиральні при кожному помешканні.

Водопровід і каналізація досі викликали в нього певний внутрішній дисонанс. Надто вже дивно вони виглядали на тлі суспільства, яке в багатьох інших аспектах нагадувало середньовіччя.

Втім, маги завжди дбали про власний комфорт. І якщо вже комусь у графстві належало жити з усіма зручностями, то насамперед саме їм.

Перший місяць нового навчального року пролетів непомітно.

Заняття, практика, робота з артефактами, перші невеликі заробітки — дні були заповнені настільки, що часу на зайві роздуми майже не залишалося.

А потім настав день розподілу учнів. Нові адепти мали отримати власних підопічних із молодшого курсу. Саме цього моменту Вова останнім часом трохи побоювався.

Та результат виявився несподівано приємним. Із їхнього курсу наставниками стали не всі. Колись на їхньому наборі було двадцять один учень. Навіть двох із них тоді взяли під особисту опіку майстри.

Цього ж року новачків виявилося лише сімнадцять. Тому чотирьом адептам учнів просто не вистачило. І серед цих чотирьох опинилися саме Вова та Ольга.

Володя не здивувався. Він чудово розумів логіку доглядачів. Безродний барон із далекого прикордоння навряд чи виглядав найкращою кандидатурою для наставництва.

Ольга теж мала сумнівну для місцевої аристократії репутацію. Історію її родини пам'ятали багато хто.

А ось Тихон...

Навіть попри те, що офіційно його походження ніхто не визнавав, усі чудово знали, ким він є насправді. Син графа залишався сином графа незалежно від того, що було записано в документах.

Тому саме йому дістався власний учень.

Тепер контролювати доведеться лише одного наставника замість двох. А отже, і шансів випадково видати щось зайве стане значно менше. Звичайно, повністю розслаблятися не варто. Тихон уже давно мислив зовсім не так, як більшість адептів його віку. Деякі речі стали для нього настільки природними, що він міг навіть не помітити, як почне навчати їм інших.

Та все ж одна проблема зникла сама собою. А отже, принаймні цього разу доля вирішила не створювати їм додаткових труднощів. І це вже можна було вважати маленькою перемогою.

Попереду чекав новий етап навчання.

Нові знання.

Нові таємниці.

І, як підказував досвід Вови, нові неприємності теж.