Пробудження спадкоємця

Розділ 32

Свідомість згасала.

Поки Володимир повільно провалювався у темряву, він ще встиг побачити, як до нього кинулася Ольга. Її стривожене обличчя стало останнім, що він запам'ятав того дня.

Та навіть настільки виснажений розум не зміг остаточно вимкнутися. Замість глибокого забуття прийшов дивний стан між сном і непритомністю. Думки майже згасли, залишивши лише уривки образів, що неспішно змінювали один одного.

Перед ним знову з'явилося обличчя Ольги.

Воно повільно змінювалося.

Знайомі риси ніби пливли, ставали м'якшими, ріднішими.

І ось перед ним уже була не Ольга.

Марина.

Таке вже траплялося. Побачивши Ольгу, він не раз ловив себе на думці, наскільки сильно вона нагадує дружину. Іноді навіть уявляв на її місці Марину.

Та цього разу все було інакше.

Образ не розчинявся. Він ставав дедалі чіткішим. Десь на самому краю свідомості виникло дивне, давно забуте відчуття. Наче щось невидиме обережно торкнулося його.

Знайоме...

До болю знайоме...

Думки ворушилися повільно, ніби крізь густий кисіль.

Раптом один із потоків свідомості різко прокинувся.

За ним другий.

Потім третій.

Мов блискавка освітила темряву.

Володимир зрозумів. Він відчував її. Відчував Марину. Вперше відтоді, як опинився в цьому світі. Від несподіванки сонливість відступила. Не повністю, але достатньо, щоб усі п'ять потоків свідомості почали працювати разом.

Він не міг помилитися.

Це була вона.

Колись, ще у світі Володіючих, він добре знав цю здатність. На четвертому ранзі можна було залишити мітку на людині, предметі чи місцевості. Після цього астральна оболонка миттєво переносилася до цієї мітки, незалежно від відстані.

П'ятий ранг відкривав інший рівень можливостей.

Тепер мітка вже була не обов'язковою. Достатньо було добре знати людину. Або місце чи предмет, з яким пов'язано багато спогадів. Тоді астральна оболонка сама знаходила потрібну ціль. Здавалося, ніби свідомість отримувала доступ до невидимого каталогу, що існував у самому енергетичному полі планети. Володимир колись пояснював це собі як особливий рівень взаємодії з ноосферою. Працювала ця здатність далеко не бездоганно, але головне — вона працювала.

От тільки...

Вона не повинна була діяти між різними світами. Тому зараз Володимир і завмер.

Він знайшов Марину.

Він відчував її.

У першу мить Володимир навіть не наважився покликати її. Він просто був щасливий. Щасливий від того, що знову відчуває свою кохану. Ту, яку вважав назавжди втраченою вже понад двадцять років.

Сам по собі ментальний зв'язок не був для нього чимось незвичайним. Ще в минулому житті він добре опанував цю здатність. Та й тепер постійно користувався нею, навчаючи Ярину. Через ментальний контакт він пояснював їй складні речі, допомагав опановувати нові знання, коригував помилки.

Місцеві маги теж володіли чимось подібним. Щоправда, без астральної оболонки така можливість працювала лише під час безпосереднього контакту. По суті, це була лише зручна заміна пошепки. Ментомова дозволяла передати думку так, щоб її не почув ніхто сторонній. Втім, мала вона ще одну важливу перевагу. Вона не оперувала словами. Вона оперувала образами, почуттями, намірами. Тому не існувало мовного бар'єра. Не мало значення, якою мовою розмовляв співрозмовник. Образи були зрозумілі будь-якому розуму.

Та вже за кілька митей Володимир зрозумів, що цього разу все зовсім інакше. Зв'язок між світами вимагав неймовірних зусиль. Щоб лише втриматися в цьому дивному стані, йому доводилося використовувати практично всі можливості своєї свідомості. А вона й без того була виснажена.

Шістнадцять днів безперервної боротьби.

Прорив на новий ранг.

Смертельний двобій із древнім монстром.

Будь-яке з цих випробувань окремо могло б виснажити досвідченого Володіючого. Разом же вони вичерпали його сили. Володимир відчув: часу майже не залишилося. Якщо він зараз не наважиться звернутися до Марини, зв'язок може обірватися раніше, ніж вона взагалі зрозуміє, що не самотня.

— Марино... — покликав він.

Спочатку у відповідь не було слів.

Лише біль.

Старий, вистражданий біль втрати, що не згас навіть через двадцять років. Володимир зрозумів: вона почула його. Але не повірила. Вирішила, що це лише чергова примара, народжена її власними спогадами.

— Марино... Відгукнися...

Тиша тривала лише мить.

— Хто?.. Як?.. Що це?..

— Марино... Це я.

Коротка пауза.

— Моя свідомість вціліла.

Світ ніби завмер.

— Володю?..

У цьому одному слові було все.

Надія.

Страх.

Невіра.

— Володю... Це... справді ти?

— Так.

— Але... як?

— Поясню пізніше. Я ледве тримаю цей зв'язок. Ще трохи — і він обірветься.

— Зараз... зачекай... зараз допоможу...

Він одразу відчув зміну. Наче хтось із протилежного боку підхопив тонку нитку, що ось-ось мала розірватися. Стало трохи легше. Не набагато. Зв'язок усе ще вимагав майже всіх його сил, але тепер хоча б перестав руйнуватися щомиті.

Володимир ледь усміхнувся.

— Дякую...

— Ти перейшла на п'ятий ранг.

— Раніше ти не змогла б утримати такий контакт.

Марина кілька секунд мовчала.

— У той день...

Її голос затремтів.

— У день, коли ти... загинув...

— Ми з Алісою тоді обидві подалали межу рангу.

Вона раптом ніби схаменулася.

— Але ж... як?

— Де ти зараз?

Ще одна коротка пауза.

І несмілива думка, якої вона сама боялася.

— Чи... можливо...

— Тебе... вже немає?

По зв'язку прокотилася така хвиля відчаю.

— Живий.

Одне слово.

І він відчув, як Марина буквально перестала дихати.

— Після загибелі моя свідомість перейшла у тіло маленького хлопчика, в іншій реальності який щойно помер.

— Сьогодні я повернув собі п'ятий ранг.

— І тільки завдяки цьому зміг знайти тебе.

З іншого боку довго мовчали. Потім Марина ледь чутно сказала:

— Я двадцять років...

— Двадцять років намагалася тебе знайти.

— Раз за разом...

— Знову й знову...

— Я вже перестала вірити, що це можливо.

— Але все одно не припиняла.

Володимир відчув, як у грудях стислося серце.

— Інше тіло все змінило.

— За старим образом мене більше неможливо знайти.

— Якщо колись знову встановимо зв'язок... тобі доведеться запам'ятати мене таким, яким я став тепер.

Він відчув, як свідомість починає вислизати.

Час закінчувався.

— Марино...

— Скажи головне...

— Наші?

— Всі живі?

Відповідь прийшла миттєво.

— Так.

— Всі живі.

— І всі дуже за тобою сумували.

Останнє, що він відчув, була хвиля тепла.

Любові.

Такої знайомої, що навіть через два світи її неможливо було сплутати ні з чим іншим.

Потім нитка між ними урвалася. І Володимир нарешті провалився у справжній сон. Уперше за шістнадцять днів. Цього разу — всіма п'ятьма потоками свідомості.

Він проспав до самого світанку.

Людина, якій зазвичай вистачало трьох годин для повноцінного відпочинку, цього разу спала майже десять. Уперше відтоді, як потрапив у цей світ.

Навіть у дитинстві він ніколи не спав так довго. Лише лежав із заплющеними очима, вдаючи сплячого, а сам у цей час займався саморозвитком: тренував свідомість, прокачував енергетичні канали, удосконалював контроль над оболонкою. Та події останніх шістнадцяти днів виявилися сильнішими, ніж він сам був готовий визнати.

Прокинувшись, Володимир навіть не розплющив очей. Передусім він зробив те, що зараз турбувало його найбільше. Почав перевіряти енергетичні оболонки й аури своїх людей. Десять годин в аномалії без нагляду могли призвести до таких змін, які навіть він уже не зміг би виправити.

Зміни були. У всіх без винятку. Але, на щастя, ще не критичні. Полегшено зітхнувши, Володимир повільно підвівся, одночасно починаючи вирівнювати енергетичні потоки, прибирати викривлення й поступово повертати оболонки до правильного стану. Тепер усі, хто перебував на цій галявині, були для нього своїми. Без винятків.

Ніч вони провели просто тут, на місці останньої битви. Друзі лише відтягли непритомного Володимира трохи осторонь, після чого й самі попадали від утоми. За два тижні безперервної боротьби кожен із них витратив майже всі сили.

Озирнувшись довкола, Володимир помітив, що навіть у такому стані вони все ж устигли зробити одну дуже важливу справу.

Туша древнього ватажка була вже розібрана. На його губах з'явилася легка усмішка. Саме це він і хотів наказати перед тим, як знепритомнів. Нутрощі Звіра, який прожив кілька століть, були безцінними. Але справа була не в їхній вартості. Хоча за такі інгредієнти найбагатші алхіміки королівства без вагань віддали б за вагою навіть не золото, а дорогоцінне каміння. Гроші зараз нічого не важили. Та й перевозити здобич було ні в чому. Скрині вони втратили ще дорогою.

Звісно, Володимир міг би виготовити нові алхімічні контейнери, правильно законсервувати органи, підготувати їх до тривалого зберігання...

Але навіщо?

Його цікавило зовсім інше. За будь-які гроші неможливо купити те, що зараз акуратно лежало окремими згортками неподалік. Кожен орган, кожна залоза, кожна крапля крові такого древнього Звіра були справжнім скарбом для алхіміка. Правильно приготовлені зілля дадуть величезний поштовх у розвитку будь-якому магові.

А тепер...

Володимир знову поглянув на воїнів. Тепер вони вже не були звичайними людьми. За час перебування в аномалії кожен із них отримав магічну оболонку.

Так, ще недосконалу.

Так, її ще доведеться доводити до ладу.

Але головне вже сталося.

Вони прокинулися.

І якщо використати здобуті інгредієнти правильно, то старт, який отримають ці люди, буде таким, про який не могли мріяти навіть діти найдавніших магічних родів королівства.

Ну а приготувати потрібні зілля... Це вже було завданням самого Володимира.

Він ще раз оглянув галявину.

Поспішати нікуди. Щонайменше до середини дня вони залишаться тут.