Пробудження спадкоємця

Ольга...

Останнім часом Володимир усе частіше ловив себе на дивних думках.

Якби він зустрів її вперше не дев'ять років тому, коли худенька дівчинка більше нагадувала йому власних доньок та онучок, ніж майбутню красуню, а зараз...

Зараз усе могло б скластися зовсім інакше.

Він мимоволі порівнював її з Мариною.

Не те щоб вони були схожі один в один.

Ні.

Марина залишилася Мариною.

Єдиною.

Неповторною.

Але щось у рисах обличчя, у посмішці, у погляді, навіть у нахилі голови змушувало серце на мить завмирати.

І тоді перед очима спливали спогади іншого світу. Того життя, яке давно залишилося позаду.

Володимир навіть замислювався, що було б, якби він зустрів Ольгу саме тепер.

Коли вона вже перетворилася на молоду жінку.

Коли її характер остаточно сформувався.

Коли зникла дитяча безпосередність, поступившись місцем впевненості та внутрішній силі.

Чи мав би тоді Тихон хоча б примарний шанс?

Володимир чесно визнавав сам собі — навряд чи.

Швидше за все він і сам спробував би завоювати її прихильність.

І навряд чи навіть усвідомлення того, що найближчі десятиліття будуть заповнені навчанням, службою та власними планами, змогло б його зупинити.

Втім...

Життя не знає слова «якби».

Усе сталося саме так, як сталося.

Ольга покохала Тихона.

Тихон покохав Ольгу.

А він сам із самого початку став для них кимось іншим.

Другом.

Наставником.

Не дивлячись на те, що був молодшим — старшим товаришем.

Можливо навіть кимось на кшталт старшого брата.

І змінювати це Володимир не хотів.

Та й не бачив у цьому сенсу.

Він давно навчився цінувати те, що має, замість шкодувати за тим, чого ніколи не було.

Тому просто допомагатиме їм і надалі.

І заради дружби.

І заради пам'яті про жінку, яку кохав в іншому світі.

Саме тому він твердо вирішив зробити для друзів не лише захисні артефакти.

На кордоні знадобиться багато чого.

Цілительські амулети.

Нагрівачі.

Охолоджувачі.

Розпалювачі.

Спостерігачі.

Десятки дрібниць, які в мирному житті здаються незначними, а в поході нерідко визначають, наскільки комфортно ти проведеш ніч.

А іноді й те, чи переживеш її взагалі.

Той самий нагрівач міг дозволити обійтися без багаття.

А значить — не видати своє місцеперебування.

Охолоджувальна сумка збереже продукти на кілька днів довше.

Спостерігач попередить про наближення звіра.

А фляга з артефактом очищення та поповнення води іноді виявляється дорожчою за повний гаманець срібла.

Звичайно, про себе Володимир також не забував. Він надто добре знав, що попереду на них чекає далеко не прогулянка. І якщо є можливість підготуватися заздалегідь, нею треба користуватися.

Друзі цілком могли виготовити більшість подібних речей самостійно. Школа магії саме цьому їх і навчала.

Кожен із них уже не перший рік працював з артефактами.

Розумів принципи побудови заклять.

Умів створювати накопичувачі та закладати енергетичні структури.

От тільки результат виходив дуже різним. Навіть попри магічний зір. Навіть попри значно кращу, ніж у більшості магів, структурованість енергетики. Артефакти Ольги й Тихона все одно поступалися його власним.

Причин було багато.

Насамперед — досвід.

Для друзів артефакторика залишалася навчальною дисципліною.

Раз на тиждень заняття.

І все.

Володимир же, окрім уроків, щотижня виготовляв артефакти на продаж. Зазвичай не менше трьох.

За роки навчання різниця накопичилася колосальна.

Там, де друзі бачили окремий виріб, він уже бачив закономірності.

Помилки.

Вдалі рішення.

Способи покращення конструкції.

Ну і, звичайно, залишалася трансмутація. Навіть Ольга й Тихон володіли нею значно краще за звичайних магів. Але до його рівня їм було ще дуже далеко.

Занадто різним був старт.

Занадто багато років він присвятив цьому мистецтву ще в попередньому житті.

Тому рішення давно було прийняте. Комплект спорядження для друзів він виготовить сам.

Була й ще одна подія, яка чекала друзів наприкінці навчального року.

Точніше, одразу після його завершення.

Минулого літа Борислав нарешті зважився на те, чого не робив більше двадцяти років.

Поговорити із власним сином.

Особисто.

Тихон тоді вперше постав перед батьком.

Вони довго розмовляли. Принаймні так згодом розповів сам Тихон. Про що саме — не уточнював. Та й Володимир не розпитував.

Були речі, які кожен мав право залишити при собі.

Головним був результат. Наприкінці тієї розмови Борислав пообіцяв офіційно визнати його своїм сином. Відразу після отримання персня мага.

Тобто на початку червня. Коли Тихон перестане бути адептом і стане повноправним магом королівства.

Новина тоді наробила чимало шуму в їхньому невеликому колі. Особливо для самого Тихона. Хоч він і намагався триматися спокійно, Володимир добре бачив, наскільки багато для друга означають ці слова.

Усе ж таки дитинство без батька залишає слід навіть на найсильніших людях. Особливо коли той батько весь цей час жив зовсім поруч.

Втім, навіть офіційне визнання не змінювало головного.

Практика залишалася практикою. Через кілька місяців Тихон разом з усім випуском однаково вирушить на кордон з аномалією.

На ті самі п'ять років.

Без жодних винятків.

Наскільки знав Володимир, подібне правило діяло для всіх.

Сини баронів.

Графів.

Герцогів.

Усі проходили однаковий шлях. Магія була надто важливою для держави, щоб дозволяти комусь уникати служби.

Саме там, на кордоні, молоді маги набували справжнього досвіду.

Вчилися працювати в бойових умовах.

Зустрічалися із Звірами.

Відточували навички, отримані за роки навчання.

Іноді ціною власних помилок.

Бувало — ціною власного життя.

Тож майбутній визнаний син графа не отримував жодних привілеїв.

І це нікого не дивувало. Як не дивувало й те, що діти герцогів проходили той самий шлях.

Щоправда, про королівську родину відомостей майже не було.

Принаймні про дітей короля.

Володимир за всі роки так і не зустрів жодної достовірної інформації про них.

Лише чутки.

Уривки розмов.

Здогадки.

Традиційно спадкоємці престолу навчалися під чужими іменами. Представлялися вихідцями з інших шляхетних родів.

І лише після досягнення повноліття відкривали своє справжнє походження.

Чи проходили вони практику так само інкогніто — Володимир не знав.

Цілком можливо.

Принаймні така версія виглядала логічною.

Коріння цієї традиції тягнулося ще з дев'ятнадцятого століття.

За часів короля Ігоря Третього. Тоді сталася історія, про яку досі пошепки згадували в аристократичних колах.

Племінник короля, Владислав, вирішив, що корона надто довго знаходиться не на тій голові. А оскільки власних братів у Ігоря не було, лише сестри, то за відсутності спадкоємців прямої лінії шанси Владислава на престол різко зростали.

Після цього почалися нещасні випадки.

Один за одним.

Гинули діти.

Малі принци та принцеси.

Спочатку всі вірили в трагічний збіг.

Потім почали підозрювати недобре.

А згодом розкрився й сам змовник.

Владислава стратили. Його прихильників також.

Але урок королівська родина запам'ятала назавжди.

Відтоді майбутніх спадкоємців приховували настільки ретельно, наскільки це взагалі було можливо.

Щоправда, сам Володимир іноді сумнівався, чи справді така система працює.

Зрештою, історія людства вчила простій істині.

Найнебезпечніші вороги зазвичай знаходяться не зовні.

А серед власної рідні.

Саме від них найважче сховати дитину.

Та як би там не було, правила залишалися незмінними.

І якщо навіть герцогські діти не отримували поблажок, а можливо, й королівські також проходили через службу на кордоні, то скаржитися графському синові точно не випадало.

Втім, Тихон і не скаржився.

Навпаки.

Останнім часом він усе частіше дивився у майбутнє з якоюсь дивною впевненістю.

Наче вже змирився з тим шляхом, який чекав попереду.

А можливо, просто знав те, що знали й вони всі.

Попереду було п'ять важких років.