Пробудження спадкоємця

Розділ 24

Служба на кордоні швидко привчала до простого правила — рутина рятує життя. Будь-яке відхилення від звичного порядку мало причину. А причина майже завжди означала небезпеку.

Під час виїзду за межі застави загін зазвичай складався з двадцяти двох вершників.

Двоє магів.

І двадцять воїнів.

Таке співвідношення за довгі роки визнали найкращим. Маги були головною ударною силою, а воїни не дозволяли Звірам дістатися до них надто близько.

Тривало таке чергування дві доби.

Менше просто не мало сенсу.

На відміну від невеликих прикордонних фортець, що здебільшого лише спостерігали за своєю ділянкою і трималися неподалік від мурів, П'ятірка була заставою іншого рівня.

Її загони здійснювали постійне патрулювання.

Під контролем гарнізону перебувало двадцять п'ять кілометрів кордону — сама фортеця та ще чотири менші застави, розташовані вздовж аномалії.

Доріг там не існувало.

Вранці загін вирушав уздовж кордону, методично перевіряючи околиці.

До вечора діставався крайньої застави своєї ділянки, де й залишався на ніч. Наступного ранку починався зворотній путь.

А в цей час із П'ятірки назустріч вже виїжджав новий патруль.

Таким чином жоден клаптик прикордоння не залишався без нагляду.

У самій же фортеці в цей час перебували шість магів і шістдесят воїнів.

Одні відпочивали після виїзду.

Інші тренувалися.

Треті несли службу на стінах.

Система працювала безперервно, день за днем, рік за роком. Вона була відточена десятиліттями і не потребувала зайвих пояснень.

Втім, навіть у такому розкладі існували винятки.

Один-єдиний, але дуже важливий.

Хвиля.

Так прикордонники називали масовий вихід Звірів з аномалії.

Якщо надходило повідомлення про її початок, усі патрулі негайно припиняли рух. Той, хто перебував у фортеці, залишався за її стінами.

Той, хто був у дорозі, не продовжував маршрут і не намагався повернутися до П'ятірки. Загін якомога швидше прямував до найближчої застави. Там він мав перечекати, поки потік Звірів не ослабне. Бо боротися з хвилею в чистому полі було все одно що намагатися зупинити весняну повінь голими руками.

Навіть маги не були всесильними.

І якщо на звичайному патрулюванні двадцять два вершники почувалися достатньо впевнено, то під час хвилі вони без вагань ховалися за кам'яними мурами. Адже загиблий захисник уже не зможе захистити ні кордон, ні людей, що жили далеко на південь від аномалії.

Такою і була служба на П'ятій заставі.

Втім, остання Хвиля пройшла вже шість років тому. І це означало цікаву річ.

Жоден із магів, що зараз служили на П'ятій заставі, ще жодного разу її не бачив. Вони знали про Хвилі з розповідей старших товаришів, зі звітів, з навчальних посібників. Знали, що потрібно робити, куди бігти і як оборонятися.

Але теорія і реальність — речі зовсім різні.

Ніхто не міг сказати, коли аномалія прокинеться знову. Жодної закономірності знайти так і не вдалося.

Одного разу Звіри не йшли майже дев'ять років.

Іншого — Хвиля повторилася тричі за один рік.

Тоді багато хто не дочекався закінчення своєї практики. І не повернувся додому.

Після Хвилі часто не залишалося кого ховати. Звіри пожирали все. Без залишку. Природа аномалії не терпіла марнотратства.

Навіть пам'ятник на могилі поставити було нікому. Лише ім'я у списках загиблих та порожній рядок у книзі гарнізону.

Втім, сама Хвиля була лише початком неприємностей. Після неї життя на кордоні ставало значно важчим.

Для Звірів не існувало різниці між людиною, конем, оленем чи кабаном. Вони полювали на все живе. І коли Хвиля проходила, навколишні ліси надовго пустішали. Прикордонні рейди мали ще одне, не менш важливе завдання.

Полювання.

Свіже м'ясо було звичною частиною раціону гарнізонів. Дичини тут вистачало, і воїни давно навчилися поєднувати службу з мисливством. Але після Хвилі полювати ставало ні на кого. Тварини або загинули, або втекли далеко від аномалії. І тоді гарнізон переходив виключно на запаси.

Добре хоч обози приходили щомісяця. Без цього життя на заставах швидко перетворилося б на боротьбу за виживання.

Хоча й обози не були захищені від примх аномалії. Їхній шлях проходив за півсотні кілометрів від кордону. У звичайний час цього вистачало. Та якщо починалася Хвиля...

П'ятдесят кілометрів переставали бути безпечною відстанню.

І тоді вже не мало значення, чи ти маг, чи воїн, чи простий візник. Аномалія не робила між людьми жодної різниці. Вона просто викидала у світ своїх породжень, і кожен, хто опинявся на їхньому шляху, мав лише два варіанти — втекти або стати для них здобиччю.

Хоча друзям і пощастило потрапити на одну заставу, служити постійно пліч-о-пліч вони все одно не могли.

Та й інакше бути не могло.

На кожен дводенний рейд за межі фортеці виходили лише двоє магів, і принаймні один із них обов'язково мав бути досвідченим. Молодого мага не залишили б самого навіть із двадцятьма воїнами. Надто дорогою була ціна помилки.

Тому графік складався певним чином.

Перший місяць новачок працював у парі з одним наставником, наступний — з іншим, потім — із третім.

Так молоді маги переймали не лише знання, а й різні підходи до служби. Один більше покладався на вогняні закляття, інший любив повітря, третій навчав уважності й умінню не витрачати сили даремно. І все це неможливо було прочитати у підручниках.

На П'ятій заставі зараз служило десятеро магів.

Сім чоловіків і троє жінок.

Володимир ще під час навчання звернув увагу на дивну закономірність цього світу. Магині народжувалися рідше. Приблизно вісім дівчаток на десять хлопців.

Чому так — він не знав. У його попередньому житті нічого подібного не існувало.

Там, де володіння тілом було розвинене значно сильніше, досвідчена володіюча могла сама визначити, коли саме завагітніти і кого народити — хлопчика чи дівчинку. За бажанням навіть двійню або трійню.

Тут же все було інакше.

Маги створювали родини ще задовго до того, як опановували ці техніки на дійсно високому рівні. А тому остаточне рішення залишалося за природою.

І природа чомусь вперто віддавала перевагу хлопчикам.

Як швидко з'ясувалося, Тихон до ревнощів був схильний значно більше, ніж сам про себе думав. Старші маги помітили це одразу. Посміялися. Перекинулися між собою кількома жартами.

І змінили графік.

Відтепер Ольга ходила в рейди або з Юстиною, або з Терезою, двома досвідченими магинями застави.

Сам Тихон полегшено зітхнув, хоч і намагався зробити вигляд, що йому байдуже.

Володимир лише посміхався. За два життя він навчився розпізнавати такі речі з першого погляду.

Для нього ж напарниками ставали Ігор, Всеволод, Данило, Захар та Остап. Кожен зі своїм характером, власними звичками і поглядом на службу. І це його цілком влаштовувало. Адже найцінніше, що можна було отримати за ці п'ять років практики, — зовсім не нові закляття. А досвід людей, які вже не раз дивилися смерті просто в очі і навчилися повертатися назад живими.

Перший же рейд показав Володимиру, наскільки разюче відрізняються відносно безпечний тракт для обозів і справжнє прикордоння.

Між ними було якихось півсотні кілометрів. Але якщо на дорозі від Чернігова небезпека обмежувалася поодинокими лисами чи вовками, то тут за дві доби вони вже кілька разів натрапляли на невеликі зграї Звірів.

А почалося все взагалі епічно.

Кабан.

Один-єдиний, але цього вистачило, щоб увесь загін миттєво всполошився.

Тварина була вдвічі більшою за звичайного дикого кабана. Масивне тіло вкривала темна, мов кована броня, щетина, а ікла нагадували короткі шаблі.

Перший арбалетний залп лише підтвердив найгірші очікування. Болти з глухим стуком відскакували від шкури, ніби били по металу.

— Назад! — кинув Захар.

Воїни не сперечалися.

Проти такого супротивника вони були безсилі. Списами ще можна було стримати вовка чи лисицю, але не істоту, яка важила під пів тонни і неслася вперед, не помічаючи перешкод. Кабан просто розкидав би стрій, мов кеглі.

Вперед вийшли двоє магів.

У своєму минулому житті Володимир навіть не замислювався б.

Енергетична форма рейлангу.

Один постріл. І від кабана залишилися б лише спогади.

Та саме це було неможливо. У цьому світі не існувало навіть звичайних рушниць.

Навколо десятки очей.

Енергетичну рушницю теж довелося відкинути. З тих самих міркувань. Залишався лише магічний арбалет — стандартна конструкція для запуску вогняної кулі.

Єдине, чого Володимир не став робити, — навмисно сповільнюватися. Так, Захар помітить, що новачок працює значно швидше, ніж більшість випускників. Можливо, навіть швидше за багатьох досвідчених магів. Але рано чи пізно частину своїх можливостей усе одно доведеться показати. Нехай краще вирішать, що він просто дуже талановитий.

До того ж кабан-Звір був зовсім не тим противником, із яким варто гратися.

Дві енергоформи виникли майже одночасно.

Два вогняні шари зірвалися вперед і врізалися в голову чудовиська.

Полум'я вибухнуло яскравим спалахом.

Кабан різко загальмував.

Мотнув головою.

На товстій шкірі чітко проступили обпалені ділянки, але падати він навіть не думав.

Ще два вогнешари.

Знову спалах.

Знову опіки.

І знову жодної смертельної рани.

Звір захрипів так, що звук більше нагадував ведмежий рев, змішаний із важким кашлем.

Від болю чи від люті його маленькі очі налилися кров'ю.

Наступної миті кабан знову кинувся вперед.

Цього разу ще швидше. Ситуація ставала напруженою.

Правильне рішення було очевидним.

Поставити на шляху щит.

Нехай Звір сам вріжеться в енергетичну перепону, втратить швидкість, а потім один із магів спокійно доб'є його вогнешарами.

Питання було лише в тому, хто саме працюватиме зі щитом.

Якщо Захар — усе просто. Володимир без поспіху завершить справу.

Якщо ж щит доведеться тримати йому...

Володимир на мить відчув спокусу.

Зняти блокування.

Тоді його енергетична оболонка розшириться і він без зусиль загальмує кабана ще на підході.

Спокуса була майже непереборною. Але відповідь прийшла одразу.

Ні.

Не можна.

Бо якщо вже відкривати свої можливості, то тоді простіше відразу дістати з минулого життя рейланг і покінчити зі Звіром одним пострілом. А цього Володимир дозволити собі не міг. Навіть зараз, коли розлючений кабан стрімко скорочував відстань між собою і двома молодими магами.