Пробудження спадкоємця

Розділ 34

Розмова ненадовго стихла. Кожен із присутніх мовчки обдумував усе, що почув цього вечора. Реінкарнація. Інший світ. Інша магія. Місця сили... Здавалося, навіть багаття потріскувало якось тихіше, не наважуючись порушити тишу.

Та мовчання перервав саме Ігор. Він уже дивився на Володимира не як товариш, з яким сімнадцять днів тікав від смерті, а як спадковий принц Руського королівства.

— Володимире, — почав він. — Від імені корони я хочу запропонувати тобі службу.

Усі одразу насторожилися.

— Після повернення до Києва ти отримаєш місце при дворі. Хорошу платню. Землі. Титул графа. І повне заступництво королівської родини.

Подібні слова могли назавжди змінити життя будь-кого. Та Володимир лише уважно подивився на друга. І трохи сумно посміхнувся.

— Ігоре... — тихо промовив він. — От скажи чесно... воно тобі справді треба?

Принц здивовано насупився.

— Ми ж буквально щойно обговорювали, що станеться, якщо магічна еліта дізнається про мої знання.

Володимир розвів руками.

— Учорашній випускник магічної школи... маг, який щойно закінчив практику... раптом стає придворним магом. Ще й отримує графський титул.

Він ледь усміхнувся.

— Як ти думаєш, скільки часу знадобиться архімагам, щоб поставити просте питання: "Чому?"

Ігор нічого не відповів. Бо відповідь була очевидною.

— А коли вони побачать, що король із королевою ще й починають дослухатися до цього хлопця... — продовжив Володимир, — питання стане лише гострішим.

Він похитав головою.

— Єдиний спосіб приховати мої знання — це зробити мене одним із багатьох. Маленьким бароном десь на околиці королівства. Людиною, яка не привертає до себе зайвої уваги.

Володимир ненадовго замовк.

— А не одним із найпомітніших магів столиці.

Ігор повільно опустив голову. Заперечити було нічого.

— До того ж... — продовжив Володимир. — У мене зовсім інші плани.

Він подивився кудись у темряву за межами кола світла.

— Я хочу дослідити цей світ. Вивчати магію. Поєднати знання двох світів. Зрозуміти природу аномалій. Можливо... колись зустрітися з останніми драконами.

Він усміхнувся.

— Для цього потрібні десятиліття.

— І точно не життя при королівському дворі.

Запала тиша.

Нарешті Ігор важко видихнув.

— Гаразд...

Він навіть трохи усміхнувся.

— Спробувати я був зобов'язаний.

— Знаю.

Принц мовчки кивнув.

Потім повільно зняв із шиї захисний амулет. Той самий, який Володимир передав йому ще на початку шаленої гонитви.

Ігор кілька секунд дивився на невеликий артефакт.

— Тоді хоча б це...

Він простягнув його Володимиру.

— Забирай. Думаю, ця річ урятувала мені життя більше разів, ніж я взагалі здатен порахувати.

Та Володимир навіть не простягнув руки.

— Не поспішай.

Принц здивовано підняв очі.

— Це подарунок.

— Але...

— Без "але".

Володимир лише посміхнувся.

— По-перше, ми ще навіть не вийшли з прикордоння. Хто знає, що чекає нас завтра.

Він кивнув на амулет.

— По-друге... нехай залишиться тобі.

Його усмішка стала теплішою.

— Буде нагадуванням про те, що ми всі пережили.

Ігор ще кілька секунд мовчав.

Потім мовчки стиснув амулет у долоні.

— Дякую...

Цього разу він говорив уже не як принц.

Просто як людина, яка справді знала ціну цьому подарунку.

— Тоді давай інакше, — після недовгої паузи сказав Ігор.

— Служба при дворі тобі не підходить. Я почув і прийняв це. Але залишити без винагороди людину, яка врятувала спадкового принца... такого я просто не можу.

Він на мить замислився.

— Обирай сам. Золото. Землі. Титул. Артефакти...

На останньому слові він мимоволі опустив погляд на амулет, який щойно отримав у подарунок.

Кілька секунд мовчав.

Потім тихо засміявся.

— Ні... Артефакти можеш навіть не розглядати. Після такого... все інше виглядатиме дитячими іграшками.

Ігор безпорадно розвів руками.

— Якщо чесно, я вже й сам не знаю, чим тебе можна здивувати. Тож скажи сам. Що тобі потрібно?

Володимир ненадовго замислився.

— Загалом... є одна річ, яку я справді хотів би отримати.

Він усміхнувся.

— От тільки майже впевнений, що це не у твоїх силах.

Принц здивовано підняв брову.

— Спробуй.

— Чи можеш ти... або твої батьки... забезпечити мені доступ до телепорту так, щоб мене хоча б годину ніхто не турбував? І щоб за цей час ніхто не поставив жодного запитання?

Щойно Володимир закінчив, усмішка зникла з обличчя Ігоря.

Він навіть плечі трохи опустив.

— Ні...

Відповідь пролунала майже одразу.

— На жаль, ні.

Він похитав головою.

— Орден порталістів не підкоряється навіть королю. Вони можуть погодитися перекинути військо чи делегацію, виконати договір між державами... але допустити когось до своїх порталів без пояснень...

Принц лише сумно всміхнувся.

— Цього не зможе забезпечити навіть мій батько.

— Саме так я й думав.

Володимир анітрохи не засмутився.

— Тоді залишається інше.

Він перевів погляд на Ігоря.

— Ти казав про землі.

— Так.

— Ось вони мене справді цікавлять.

— Які саме?

— Десь на самому краю королівства. Там, де поменше людей. Бажано, щоб за межею моїх земель уже ніхто не жив. Ні з нашого боку, ні з боку сусідів.

Ігор задумливо потер підборіддя.

Та не встиг він нічого відповісти, як поруч несподівано пролунало:

— Біля нас!

Усі одночасно повернулися до Ольги. Дівчина навіть трохи розгубилася від такої уваги, але вже наступної миті швидко заговорила:

— Моє рідне баронство на самому кордоні королівства. За нами вже тільки Карпати. Там десятки кілометрів гір, і людей майже немає.

Вона швидко перевела погляд із Володимира на Ігоря.

— А поруч із землями нашої родини є коронний наділ.

— Саме коронний? — перепитав принц.

— Так.

Ольга впевнено кивнула.

— Він не належить ні баронам, ні графу, ні герцогу. Це безпосередньо землі корони.

Вона навіть почала жестикулювати.

— Там шість сіл... і велика долина, яка далеко заходить між гір. З одного боку — наші землі, а далі лише перевали й ліси.

Очі дівчини світилися таким захопленням, що навіть пояснювати нічого не потрібно було. Їй надзвичайно подобалася сама думка, що Володимир може стати її сусідом.

Володимир уважно вислухав опис і мимоволі посміхнувся.

— А знаєш...

Він задумливо кивнув.

— Це якраз дуже схоже на те, що я шукав.

Володимир помітив, що не лише Ігор, а й решта дивляться на нього з легким нерозумінням.

Тож вирішив пояснити.

— Моє теперішнє баронство надто маленьке. І головне — хоча це й глухомань, але з усіх боків сусіди. Та й торговий тракт проходить не так уже й далеко.

Він на мить задумався.

— Відверто кажучи, я й досі дивуюся, що жоден маг із хорошою чутливістю не натрапив на місце сили, яке я там виростив. Воно невелике, але навіть таке стане ласим шматком для будь-якого магічного роду. А ще люди бачили, що я надто часто там працював.

Володимир ледь усміхнувся.

— тому я й хочу його прибрати.

— Прибрати? — здивувався Тихон.

— Саме так. Видалити коріння з глибин. Після цього за кілька років там залишиться лише звичайний пагорб, зарослий травою та кущами. Ніхто вже й не здогадається, що колись там було.

Він перевів погляд на Ольгу.

— А якщо долина, про яку ти розповіла, справді така віддалена...

Ольга одразу енергійно закивала.

— Вона саме така!

— ...то я вирощу нове місце сили вже там.

Володимир говорив так, ніби давно все продумав.

— Причому цього разу зроблю все інакше. Саму долину оточу непролазними хащами, щоб випадкові люди туди просто не потрапляли. Там можна буде спокійно працювати, проводити дослідження, вирощувати необхідні рослини.

Він усміхнувся.

— Тим більше Ярина вже має достатньо досвіду. Більшість роботи ми зможемо виконувати разом.

Потім додав:

— А якщо поруч ще й є кілька сіл, то це навіть краще. Землі даватимуть законний дохід, а торгівля зіллями й іншими виробами з місця сили виглядатиме цілком природно. Ні в кого не виникне зайвих запитань, звідки в барона гроші.

Запала коротка тиша.

Ігор уважно дивився на Володимира.

Потім повільно кивнув.

— Якщо це справді коронні землі...

Він на мить замислився.

— То, гадаю... ні, навіть упевнений, батько погодиться.

Принц усміхнувся.

— Якщо чесно, за порятунок принца королівства це навіть не надто щедра винагорода.

Він простягнув Володимиру руку.

— Якщо тебе влаштовує саме ця долина, то щойно повернуся до Києва, одразу переговорю з батьками. І, якщо не виникне якихось непередбачених обставин, документи на володіння цими землями вирушать до тебе.

Володимир міцно потиснув простягнуту руку.

— Домовилися.

На обличчі Ольги розквітла така щира усмішка, що приховати свою радість вона вже навіть не намагалася. Схоже, думка про те, що новий сусід житиме зовсім поруч із її рідним баронством, подобалася їй навіть більше, ніж самому Володимиру.

Ігор, схоже, теж залишився задоволений тим, як усе вирішилося. Принаймні напруга, що тримала його останні хвилини, помітно спала.

А Володимир тим часом продовжив:

— Ну, якщо з цим розібралися, то перейдемо до іншого. До тієї... користі, яку всі ми отримали за час перебування в аномалії.

На нього одразу спрямувалися здивовані погляди. Користь? Після всього пережитого це слово звучало як невдалий жарт.

Володимир усміхнувся.

— Почну з магів. Постійне використання зілля, яке в рази пришвидшує відновлення резерву, а потім сама аномалія, де енергія постійно проходила крізь ваші оболонки... Усе це дало результат.

Він уважно подивився на друзів.

— Якщо говорити чесно, то за ці два з половиною тижні ви пройшли такий шлях розвитку магічних можливостей, на який у звичайному житті знадобилося б років двадцять, а то й тридцять.

Над галявиною запанувала тиша.

— І це ще не все, — продовжив він. — Ви майже безперервно використовували магію на межі власних можливостей. Кожне закляття, кожен бій, кожне виснаження змушували вашу енергетику перебудовуватися. А подібний досвід нічим не заміниш.

Володимир на мить замовк.

— Тож зараз, якщо дивитися лише на можливості та досвід, усі ви вже доросли до рівня майстрів.

Погляд ковзнув до Ольги й Тихона.

— А ви двоє... Завдяки магічному зору взагалі можете сперечатися навіть із магістрами.

Він одразу підняв руку.

— Але робити цього я категорично не раджу.

На його обличчі з'явилася лукава усмішка.

— Бо тоді про спокійне життя можете забути. Якщо хтось зрозуміє, на що ви вже зараз здатні, питання почнуться такі, що навіть я не всіх відповідей знайду.

Друзі мимоволі усміхнулися у відповідь.

Але самі маги ще не до кінця усвідомлювали, наскільки змінилися. Ольга повільно переводила погляд із Володимира на власні руки, ніби намагалася відчути цю різницю просто зараз. Тихон мовчав, насупившись. Він уже кілька разів помічав, що останніми днями закляття виходять легше, ніж будь-коли раніше, але пояснював це хвилюванням чи випадковістю. Тепер усе ставало на свої місця. І хоча розум ще відмовлявся повністю прийняти почуте, десь усередині вони вже знали — цього разу Володимир знову мав рацію. Як мав її майже завжди.